Один день з життя філера

РОЗДІЛ 19. Тиша після бурі

Коли все стихає, у руїнах запановує така тиша, ніби сама будівля видихнула разом із нами.

З вулиці долинає рівномірний шум — дощ знову розрізає ніч тонкими срібними нитками, змиваючи з асфальту сліди недавнього хаосу.

Я стою під навісом. У руках важчає мокрий конверт. Папір промокає, шершавіє, ніби намагається вирватися з пальців. Усередині — список імен і адрес. Чужі долі, зведені в кілька рядків.

Чим довше дивлюся, тим ясніше розумію, чому завдання було таким дивним. Чому група підтримки вийшла не нишком, а відкрито, зі зброєю, наче йшла не по папери — на війну.

Мене використали.

Сліпо.

Без права знати, без права вибирати.

Тільки виконувати — і мовчати.

І раптом у мозку спалахує думка, гостра, як лезо:

а якщо ці імена — зовсім не вороги?

Якщо я щойно передав у чужі руки чиїсь життя?

Серце стискається. Вага конверта тисне сильніше, ніж вода. Розум кричить: що, як я помилився?

Невідомий із провулка зник, розчинився в темряві, ніби його й не було. Можливо, він лише спостерігав. Перевіряв мене. Можливо, ми ще зустрінемось.

А може — ця ніч стане нашою першою і останньою точкою перетину.

Я піднімаю голову до неба.

Хмари пливуть низько, наче тиснуть на плечі, і тільки дощ продовжує своє байдужо-спокійне діло.