РОЗДІЛ 18. Розв’язка

Із вулиці долинають кроки — важкі, упевнені, — а разом із ними й крики. Вони прориваються крізь вибиті вікна, відлунюють у бетоні й складаються у зловісний хор. Геолокація підтверджує: підмога від замовника прибула. Він не став чекати мого сигналу. Вирішив діяти сам.

Повітря стає в’язким, ніби наповненим невидимим пилом. Пахне іржею, вогкістю й старим сміттям. Простір тисне на скроні, мов сама забудова чекає розв’язки.

Хаос увірвався всередину: капюшон різко кинувся до чорного виходу, зачепив трубу — вона покотилася по підлозі з пронизливим брязкотом. Чоловік із провулка рвонувся вперед, але не кинувся — рука лишилася в кишені, і я чудово знаю цей жест. Об’єкт щось мимрить, пригортаючи до грудей конверт. Він тримає його не як гроші — як останнє виправдання свого життя.

Я рухаюсь. Занадто швидко для обережності, занадто повільно для атаки. Кожен крок гуде лунами, серце гримить гучніше за звуки довкола. Простягаю руку — і конверт уже в мене. Його пальці розтискаються без спротиву.

Наші погляди зустрічаються.

Утома. Не страх, не лють — саме втома, важка, давня, мов він тягнув цей тягар надто довго. І, чорт забирай, у цьому погляді є щось, що змушує серце стиснутись. Може, полегшення? Чи подяка — за те, що все нарешті закінчується?

І тоді, наче крижаний уламок, у голову б’є думка:

А якщо я не той, хто рятує, а всього лише ще один виконавець чужої гри?

Якщо він для замовника — піша фігура, а я — та, що її збиває?

Роль «правильного» у цій партії — занадто хитка. Легко переплутати, хто жертва, а хто хижак.