РОЗДІЛ 16. Забудова

Покинута багатоповерхівка зустріла мене задушливою тишею та запахом іржі, сирості й гнилої деревини. Здавалося, сама будівля доживає останні дні — повільно осипається, видихаючи залишки свого минулого життя.

Вікна — чорні порожнини. Шибки давно вибито, і вітер вільно блукав коридорами, завиваючи в отворах так, ніби сам дім намагався відмовити мене від того, щоб заходити всередину.

Я завмер на порозі, прислухаючись. Десь нагорі грюкнули двері чи дошка — короткий глухий звук, ніби хтось зробив крок і сховався. Серце гулко вдарило в груди.

Витримавши паузу, я ступив уперед, стараючись не шуміти. Кожен крок луною розходився по бетонній підлозі, губився в пустих коридорах і повертався назад — наче за мною йшов хтось іще.

Пил стояв у повітрі мутною завісою. Зламані сходові прольоти тяглися в темряву, а облуплені стіни з плямами плісняви нагадували картини, написані божевільним.

І тоді, у глибині, в напівтемному залі, я побачив їх.

Троє.

Об’єкт.

Мій «ведучий» із провулка.

І третій — у темному капюшоні, обличчя якого ховала тінь.

Вони стояли близько, але кожен тримав навколо себе невидиму межу. Розмова велася тихо, майже пошепки, та навіть на відстані відчувалося напруження — густе, мов натягнута струна. Слів не розібрати, але тон був беззаперечний: ішлося про щось серйозне.

Я затамував подих, намагаючись злитися з темрявою. Усе всередині підказувало: це місце, ця зустріч, ця тиша, прорізана глухими голосами, можуть змінити все.