Один день з життя філера

РОЗДІЛ 15. Запах грози

Об’єкт увесь день тинявся містом. Без зупинок, без логіки. Наче заведений механізм.

Я йшов слідом, фіксуючи всі його маршрути, кав’ярні, короткі зупинки. До вечора наша «прогулянка» ледь не обірвалася.

Небо повільно темніло, ніби хтось вимикав лампи одну за одною. Повітря ставало важчим, і в ньому відчувалася напруга — особлива, передгрозова. Місто, здавалось, затамувало подих.

Я продовжував рух — «Сіре пальто» не звертало уваги на погоду. Вітер обпікає щоки вологою, асфальт пахне грозою. Цей запах — не просто дощ, він манить і насторожує водночас. Передвісник змін.

Десь далеко гримнуло. Гул прокотився вулицями, відбиваючись від фасадів, перевіряючи на міцність і їх, і нас. Люди пришвидшували крок, зачиняли вікна, ховалися під навіси. Зірвана вітром вивіска билася об землю, як зламаний прапор.

Я відчував — буря поруч. І не лише метеорологічна.

Рухи перехожих, тіні машин, уривки чужих поглядів — усе підказувало: випадковості закінчилися.

Я вдихаю на повні груди. Повітря густе, напоєне електрикою. Шкіра вкривається мурашками. Серце б’ється швидше. І саме в цей момент, у піку зосередження, я ледь не пропускаю, як мій об’єкт непомітно звертає у провулок біля закинутої багатоповерхівки.

— Цікаво, — шепочу, — що ж чекає нас попереду?

Попереду — буря.

І сховатися від неї зможуть не всі.

Leon Grach

Подобається

#862 в Детектив/Трилер
#1270 в Сучасна проза

У тексті є: детективні рослідування, поліція, зовнішнє спостереження

Відредаговано: 28.10.2025

Додати до бібліотеки

Поскаржитись