Один день з життя філера

РОЗДІЛ 14. Сутичка

Іноді робота філера — це мистецтво чекати.

Але бувають моменти, коли чекати більше не можна.

Місто завмирає в очікуванні, поки сцена готується сама, — але сьогодні мені доведеться підштовхнути сюжет.

Я блукаю районом хвилин п’ятнадцять, ловлю кожен звук: скрип воріт, удари дощу по дахах, гул мотора десь у далині. Усе це — тло, в якому будь-який шум може стати сигналом.

Помітивши два автомобілі, що явно не належали цій місцевості, я розумію: підтримка прибула. Пора діяти.

Вузький провулок, мокрий асфальт, тіні від ліхтарів.

Я розвертаюся і йду назустріч своєму «ведучому». Його силует — тінь серед тіней, рухи без емоцій. Крок за кроком — і відстань між нами тане.

Він перехоплює мене за лікоть і тихо каже:

— Ти збився з маршруту.

Я миттєво оцінюю простір, виходи, напрямки.

— Я завжди на своєму, — відповідаю холодно. Адреналін стискає судини.

Кілька секунд — ми стоїмо обличчям до обличчя.

Вітер ганяє клапті паперу, вони кружляють, мов осіннє листя.

Кожен погляд — випробування. Кожен подих — сигнал.

Першим відходить він. Але такі не зникають безслідно.

Я знаю: далі буде наступний крок. Наступна пастка. Наступний вибір.