РОЗДІЛ 13. Подвійна гра

Не люблю цього робити, але ситуація змушує — набираю номер замовника. Телефон у руці здається теплішим, ніж зазвичай, хоч повітря довкола прохолодне. Серце б’ється в такт місту — машини, кроки, подихи вітру у дворах.

— Маємо ще одного гравця, — коротко кажу в слухавку. — Невідомий. Можливо, працює на третю сторону.

У відповідь чую стримане напруження, хоч голос на тому кінці намагається звучати спокійно. Відповідь коротка: продовжувати.

Обіцяють силову підтримку за п’ятнадцять-двадцять хвилин.

Час — розкіш, яку тут не можна марнувати.

Повертаюся «на коло». Тепер треба стежити за двома — і залишатися невидимим для обох. Це як жонглювати лезами у темряві: кожен рух точний, кожен вдих — контрольований.

Перша ціль — постать у сірому пальті: рухи тихі, упевнені, як у людини, що звикла бачити більше, ніж говорить.

Друга — капюшон, зниклий кількома хвилинами раніше, тепер знову блимає у відбиттях вітрин.

Кожна вулиця, кожен поворот стають частиною шахової партії. Я враховую світло, кут, шум, навіть відблиски фар у калюжах. За спиною — кроки. Вітер жене сухе листя, і кожен його шурхіт зливається з пульсом.

Я рухаюся між людьми, розчиняючись у місті, але всередині — постійний підрахунок: хто ближче, хто далі, хто дивиться, хто відвернувся. І будь-яка похибка може стати фатальною.

Світ стискається до розміру шахівниці. І тут, серед цієї тиші, народжується напруга, що відчувається тілом — як гроза, яка ще не вибухнула, але вже в повітрі.