РОЗДІЛ 12. Тінь у дзеркалі

Виходячи з вокзалу, я краєм ока помічаю дивну деталь: у дзеркалі закинутого кіоску відбиваюся не лише я та рідкісні перехожі — там є ще один чоловік. Тримає дистанцію, рухається чітко, з тією точністю, що властива мисливцю.

Раптове, крижане усвідомлення — за мною стежать.

Місто довкола здається беззвучним, хоч воно ніколи не спить. Серед гулу поїздів, гудків машин і поодиноких кроків час від часу прориваються окремі ноти — тихе шарудіння куртки, м’який звук підошов по вологому асфальту. Ці сигнали зливаються в мозаїку спостереження, і лише досвід дозволяє вирізнити головне.

Я перевіряю здогад: змінюю темп, різко звертаю, заходжу в магазин. У віддзеркаленні вітрин бачу — він повторює маневр. Підтверджено: хвіст. Обличчя сховане під капюшоном, але ясно — це не просто випадковий перехожий.

Всередині — холодний розрахунок, змішаний із напругою. Кожен рух має значення: крок ліворуч — сигнал, крок уперед — можливість. Мій внутрішній радар відчуває кожен подих простору: вітер, дзеркала, ритм дощу.

Я зупиняюся біля вітрини зачиненого магазину, удаю, що розглядаю старі банки з варенням. Хвіст сповільнює ходу, намагаючись злитися з потоком, але його тінь у відбитті кидає впевнені, різкі рухи.

І тут стає очевидно: це не випадковість. Хто б він не був, цей чоловік знає правила гри. Він спостерігає за мною так само, як я усе життя спостерігав за іншими.

Гра почалася — тиха, без слів. Тут кожен невірний крок може стати останнім.

Місто навколо перетворюється на кіноекран, де наші рухи — кадри, точні й зважені.

— Вечір перестає бути нудним, — шепочу я, — ну що ж... потанцюємо. Для танго, зрештою, потрібно двоє.