РОЗДІЛ 11. Камера схову

Об’єкт заходить у стару будівлю вокзалу — майже порожню в цю годину. Повітря насичене запахом сирого бетону, старого дерева й машинного мастила. Суміш, яка ніби сама шепоче: тут легко загубитися.

Навіть новачок зрозумів би — місце обране не випадково. Людей мало, звуки відлунюють під високими склепіннями, камери спостереження працюють через раз. Кожен крок по потрісканій плитці лунає глухо, попереджаючи: чужинців тут не люблять.

Він підходить до ряду металевих комірок. Звук ключа різко врізається в тишу. Відкриває одну, кладе туди маленький конверт — рух точний, поспішний. Закриває. Ключ летить у смітник біля виходу. Не озирається.

Я запам’ятовую номер ячейки, час, розташування. Торкатися не можна — правило просте, але залізне: передчасний рух може знищити всю операцію.

Вокзал здається безлюдним, але я знаю — кожна тінь тут може бути пасткою. Кожен звук — сигнал. Моє дихання ледь чутне, кроки тихі, погляд зібраний. Навіть вентилятор, що гуде в кутку, здається частиною механізму спостереження.

Краєм ока помічаю віддзеркалення у склі закинутого кіоску. Повз проходять поодинокі пасажири — розмиті фігури у волозі. А комірка з конвертом уже чітко відкарбувалася в пам’яті. Усе, що потрібно, зафіксовано. Залишилося лише дочекатися наступного ходу об’єкта — і зробити свій.

Вокзал — не просто місце передачі. Це сцена. І кожна деталь — від тріщини в плитці до глухого клацання замка — має значення.

Філер тут живе за власним ритмом: бачити те, що інші не помічають, і залишатися в тіні — навіть під світлом прожектора.