РОЗДІЛ 9. На межі

Об’єкт пришвидшується, майже біжить. Серце гупає в грудях, але я тримаю себе в руках — роки досвіду навчили: паніка знищує контроль. Пролітає думка — невже помітив стеження? Малоймовірно. Образ я міняв кілька разів (а це ціла історія — перевтілення не тільки у зовнішності, а й у звичках, ході, навіть у погляді). Найімовірніше — просто поспішає на зустріч.

Кожен крок у промзоні відлунює глухо, як удар молота. Калюжі віддзеркалюють сіре небо й постаті рідкісних перехожих, а металеві ворота скрегочуть від найменшого подиху вітру. Я перестрибую через калюжі, маневрую між автівками. Місто ніби саме допомагає сховатися — шум кондиціонерів, далекі гудки поїздів зливаються в фон, у якому губляться мої кроки.

Промзона поступово переходить у житлові двори. Тут кожне вікно — потенційне око. За шторою може стояти будь-хто. Я трохи зменшую темп, тримаю дистанцію в десять кроків — достатньо, щоб не потрапити в поле зору.

У голові миготить порівняння: він, як шахова фігура, робить продуманий хід. А мені треба зрозуміти його стратегію. У такі моменти важлива не швидкість, а розрахунок.

Дощ знову посилюється. Краплі стукають по парасолі й асфальту, задаючи свій ритм, до якого мимоволі підлаштовуєшся. Вони стікають по воротах, зливаються в блискучі струмки, що біжать мені назустріч.

Я знаю: саме зараз звичайне стеження перетворюється на напружену гонку. Тут помилка неприпустима. Один правильний крок може змінити все.