РОЗДІЛ 8. Сигнал

Неочікувано «Сіре пальто» зупиняється посеред порожньої вулиці. Сірий асфальт блищить після дощу, відкидаючи дивні відблиски, а гул промзони здається майже відчутним — вібрує десь під шкірою.

Він дістає старий кнопковий телефон — річ рідкісна у наш час. Це означає лише одне: повідомлення важливе.

Погляд пробігає по екрану, губи стискаються в тонку лінію. І за мить — різкий рух. Телефон летить у найближчу урну, навіть не вимкнений. Я відзначаю точку: сюди треба буде повернутись. Перевірити.

Серце б’ється швидше, ніж хотілося б. Усередині спалахує роздратування: чому я досі не притягнув нормального технаря, здатного перехоплювати ці повідомлення в реальному часі? Технологія є, руки — не дійшли. І тепер — знову по-старому.

Я оглядаюся навколо: порожні склади, рідкі вікна, віддзеркалення хмар у калюжах. Нічого підозрілого. Але я знаю — у таких місцях тінь може бути не лише грою світла. Витягую телефон, фіксую локацію, час, позначаю урну на карті. Рутинно, холодно, чітко.

У такі моменти розумієш: робота філера — це не швидкість і не сила. Це уважність, терпіння і здатність чекати, поки дрібниця перетвориться на доказ.

Я продовжую йти, тримаючись у тіні стін, за контейнерами, за старими воротами. «Сіре пальто» рухається спокійно, наче нічого не сталося, але повітря навколо нього напружене, як перед розрядом. Я відчуваю це навіть на відстані. Кожен його рух — знак. Кожен жест — нитка. І я тягну за них обережно, знаючи, що десь попереду — вузол.

Сьогоднішній день звичайним уже не стане.

Це — точно.