РОЗДІЛ 7. Зміна декорацій

Після кафе об’єкт раптово змінює напрямок: замість звичної центральної вулиці звертає в промзону. Тут немає натовпу, немає шуму міста — лише рівне гудіння машин, далекі вигуки робітників і дзенькіт металу. Тиша промзони небезпечніша за будь-яку метушню: кожен звук здається підозрілим, кожен крок може стати сигналом для чужих очей.

Доводиться перейти на інший бік дороги, ховатися за фурами, за складськими воротами, іноді притискатися до тіні контейнерів. Кожен поворот, кожна пляма на стіні може бути і прикриттям, і пасткою. Тут легко помітити «хвіст» — і так само легко його втратити.

Дощ уже стихає, але асфальт усе ще слизький і блискучий, мов лід на зимовому катку. Подекуди в калюжах миготить його силует — маленька підказка, що допомагає тримати дистанцію, не підходячи надто близько.

Чим довше я за ним спостерігаю, тим чіткіше розумію: це не любовна історія. Тут щось серйозніше. І розслаблятися не можна. Будь-який неправильний рух — і об’єкт зникне, розчиниться серед сірих корпусів, залишивши лише порожнечу за спиною.

Звуки промзони нашаровуються: десь гуркотять ворота, десь чути стукіт молотків, хтось кричить, перекриваючи гул. Усе це змішується в дивну симфонію хаосу, в якій я намагаюся впізнати лише одну мелодію — кроки «Сірого пальта».

Кожен метр тут — гра на межі. І що глибше ми просуваємось у цю зону, то сильніше відчуваю: сьогодні день не буде простим.