РОЗДІЛ 6. Пастка в кафе

Об’єкт заходить до невеликого кафе біля парку — дерев’яні двері тихо риплять, а запах свіжої кави одразу огортає, змішуючись із вологим повітрям і ароматом мокрого асфальту за вікном.

Я роблю коло навколо кварталу, аби не потрапити йому на очі крізь великі вікна, і заходжу до кав’ярні навпроти. Бариста Аркадій мене добре знає — я часто гуляю в цьому парку з родиною. Він уже протирає стійку, його рухи точні, відлагоджені, майже ритуальні, як у годинникаря. Випадково кидає погляд на вулицю — так, ніби звик бачити більше, ніж здається.

Кав’ярня відчиняється о 9:30. Аркадій ставить переді мною звичну склянку — кава без слів, без запитань, без знаків. Але сьогодні він порушує наш мовчазний ритуал:

— Вигляд у тебе, Ілюхо, ніби збираєшся простежити за власною тінню, — усміхається він. — Обережніше: тіні образливі.

— Тінь — це просто відсутність світла, — відповідаю й одразу шкодую. Звучить так, наче я репетирував це вночі перед дзеркалом.

— Ага, — хмикає Аркадій. — І кава — це просто вода. Давай, гарного дня.

Я киваю й виходжу на вулицю. Знову під парасолею, знову в потоці, знову на позиції спостерігача. Місце для нагляду вибираю на зупинці — зручно: людям належить стояти й дивитися в одному напрямку.

Об’єкт розташовується біля вікна кафе, занурюється у крісло, ніби розчиняючись у ранковому світлі. Замовляє каву, хоча видно, що пити її не збирається. Його погляд ковзає по блокноту, час від часу він дістає телефон, але дзвінків не робить. Кожен рух точний, кожен жест — відпрацьований.

Саме в таких паузах, коли людина думає, а не грає роль, прихована справжня цінність. Коли вона розслаблена, бодай на мить — тоді можна побачити її справжню. Філер помічає саме ці моменти.

Дощ усе ще м’яко постукує по парасолі, і кожна крапля здається підказкою: слухай. Відчувай. Читай людей. Дивись.