РОЗДІЛ 2. Перший контакт

Якщо колись вирішите стати непомітним — почніть із взуття.

Зручного — щоб не думати про мозолі.

Безшумного — щоб не заважати іншим і не видати себе.

І з історією — щоб було про що думати, поки стоїш і робиш вигляд, що чекаєш кого завгодно, тільки не того, хто стане твоїм майбутнім об’єктом.

Мої черевики пережили два зйомних житла, одну безславну зиму й три несподівані повороти долі, де я просто опинився поруч.

Тепер вони м’яко шарудять по мокрому асфальту, ніби шепочуть:

«Не бійся, ти знаєш, що робити».

З цими думками я зображаю звичайного перехожого біля входу до метро, трохи схиляючись до вітрини з рекламою, аби випадковий глядач прийняв мене за частину міського пейзажу. Насправді ж — уважно сканую рух.

Натовп біля метро здається хаотичним, але для філера це — живий організм. Потік людей, кожен крок і жест — як клітини у великій сітці, в якій можна сховатися, розчинитися або вислизнути.

І ось він — об’єкт.

Чоловік у сірому пальті, трохи зсутулений, з нерішучим поглядом, що раз по раз ковзає навколо. Він нервово постукує пальцями по краю сумки, наче перевіряє ритм світу. Кожен його рух — підказка, кожен погляд — потенційна пастка.

Триматися треба на дистанції: не ближче десяти кроків, щоб не потрапити на очі, і не далі, щоб не втратити ціль із виду.

Серце б’ється швидше, але обличчя спокійне — майстерність, відточена роками.

Я йду за ним, розчиняючись у потоці. І це не метафора.

Розчинення — навичка. Ховаєш свою присутність за впевненою метушнею інших.

Хтось поспішає — не заважай.

Хтось мріє — не шаруди поруч.

Ми вчилися дивитися повз, але бачити точно.

Навколо — ранкове місто. Легка імла від вологого асфальту й запах свіжоспечених булочок із сусідньої пекарні змішуються з ароматом бензину й старих рекламних плакатів.

Мерехтять вивіски, відбиваючись у калюжах, наче маленькі вікна в інший світ.

Кожен звук — кроки, скрегіт трамвайних рейок, дзвін монет у кіоску — вплітається в мою карту спостереження.

Об’єкт сповільнює крок біля кіоску, щось уважно розглядає.

Я зупиняюся за вітриною навпроти, роблю вигляд, що розглядаю старі книги, але насправді — стежу за його віддзеркаленням.

Він мене не помічає.

Я роблю ще один крок і розчиняюся в натовпі.