РОЗДІЛ 1. Ранок починається з кави

З чого все почалося? Навіть не знаю…

Може, з наваленої нудьги від безділля.

А може, з бажання піти «проти системи», адже в нас, на відміну від цивілізованого світу, це заборонено.

А може, ключову роль зіграло звичайне бажання підзаробити.

Не в грошах щастя — а в їхній кількості.

Підсумок один: людина, що прослужила 25 років у «наружці» й пішла на пенсію, відкриває не детективне агентство — у нас це заборонено, — а «агентство з надання інформаційних послуг» і спокійно продовжує займатися тим, що вміє найкраще.

В орендованій комірчині з гордою назвою «офіс» сидить дівчина. Вона проводить попередні бесіди з клієнтами й збирає інформацію для подальшої консультації зі мною (мене в обличчя знати не повинні).

Техніка — переважно моя особиста: скромна, але достатня. Робота неважка: невірні чоловіки й дружини — мій основний контингент. Зате нарешті не працюєш «на дядю» й ні від кого не залежиш. Принаймні, спробувати варто було.

Будильник дзвонить о 7:00.

За вікном — сірий світанок. Місто потягується, двірники синхронно малюють на асфальті півкола, наче диригенти ранкової тиші. У повітрі витає запах свіжого хліба, мокрого асфальту після нічного дощу й ледь відчутна гірчинка кави з найближчої кав’ярні.

Я неквапом заварюю каву, паралельно перевіряю робочу сумку: документи, навушники, маленька камера, блокнот у м’якій обкладинці, олівець, складана парасолька, ліхтарик, пачка вологих серветок, запасні шнурки (бували різні ситуації) і книжка — збірка прози про місто, де автор завжди запізнюється, але все одно встигає.

Кожна річ лежить на своєму місці. Настрій — спокійний і легкий, я б навіть сказав — невагомий. Схоже, сьогодні буде цікавий день.

Учора телефонувала Ліда, моя секретарка, і передала нове замовлення. Все виглядало звично: простежити за чоловіком. Я б одразу відніс це до категорії «черговий невірний чоловік», якби не одне «але»: замовником був теж чоловік. Уже інтрига.

Одягаючись, кидаю погляд на карту міста, прикріплену до стіни.

Маршрут у голові готовий (Ліда постаралася й отримала попередні дані про пересування об’єкта), але насправді він може змінитися десятки разів. Кожна вулиця, кожен поворот можуть внести свої корективи.

Я вдягаю куртку, відчуваю легку вологу після вчорашнього дощу й подумки повторюю:

«Сьогодні я — тінь».

Ледь відчутна напруга у спині, звичка тримати плечі рівно, погляд уважний, але спокійний.

Кава в горняті трохи вистигла, я роблю ковток — гіркота обпікає язик і пробуджує.

День почався.