Розділ 14

Максим

Сьогодні тітка зробила для мене приємний сюрприз. Відправила Любу у лікарню замість себе. І дівчина так щиро повірила у хворобу жінки. Я звісно добре знаю її всі хитрі маніпуляції. Навіть ситуацію з пораненням, тітка Надя використовує в своїх цілях.

Якщо чесно не думав, що ще колись Любу побачу. Недільна наша розмова була досить продуктивною, та до моменту, коли із-за дверей показався її гість. І як було розуміти присутність Аркадія в її квартирі?

Перша емоція ревність. Хотілось виставити його звідти. Але влаштовувати скандал була б не найкраща ідея. Вона так на мене зла через обман, а якби ще зачепив її дружка.

Сильно надіявся, що далі дружби все ж таки у них не дійшло. Інакше того палкого поцілунку не було. Люба не підпустила би мене навіть на витягнуту руку.

Мав намір все вияснити в понеділок. Думав зайти до неї на роботу в кінці робочого дня. Та клята куля зруйнувала всі плани. Я намагався бути як завжди обережним. Навіть не розумію, як так вийшло. Хоч бронежилета я все ж таки забув надіти.

-         Твоя тітка чудова жінка, наварила всього, - голос мого сусіда відволікає від думок про Любу. Я згадую її невпевненість сьогодні і хвилювання в очах. Надіюсь вона переживає за мене.

-         Вгощайтесь пиріжками, Степане, - відсторонено промовляю.

Чоловік повільно піднімається, встає з ліжка і чимчикує до мене. Йому шили грижу, звична справа для такого віку. Він бере декілька пиріжків і вдячно киває.

-         Красива у тебе дівчина, - говорить, сідаючи на своє ліжко. – А говорив нікого не маєш.

-         Вона не моя, - промовляю небажані слова.

-         Як так? – дивується Степан. – Гостинець принесла, ви так мило спілкувались. Я все помітив, між вами є якась хімія.

-         Від коли ми зустрілись, чомусь в нас ніяк не може зійтись, - приречено зітхаю і кошусь на свій живіт. – Наче доля сама цього не хоче.

-         А ти борись, якщо вона справді тобі так дорога. Щоб чогось добитись треба добре постаратись. Колись нас так вчили. З неба нічого не падає.

З ним я згоден, та що я можу в такому стані? Лежати у ліжку прийдеться ще довго, поки все заживе.

-         Нажаль поки я валяюсь у лікарні, біля неї крутиться один шустрий очкарик, - скрегочу зубами.

Навіть уявляти не хочу, що вони можуть бути разом. Вона з такими почуттями відповідала на мої поцілунки. Невже це нічого не значить? Надіюсь що ні.

-         То ти маєш конкурента, - посміхається Степан, доїдає пиріжок і береться за другий. Його апетиту лише позаздриш.

-         Я не вважаю його конкурентом, - трохи брешу. – Так, молодий ще зелений студент.

-         Тоді чого ти хвилюєшся? Виходь з лікарні і завойовуй дівчину.

Підтримка мого сусіда підбадьорює. Лиш би дочекатися тієї виписки.

Ближче до обіду мене навідує Слава. Колишній напарник, як завжди веселий і життєрадісний, у поліцейській формі з повним пакетом апельсинів в руках.

-         Як твоє нічого? – він присідає на ліжко і кидає пакет мені на ноги. – Вже можна привітати тебе зі звільненням з цієї в’язниці під назвою лікарня?

Піднімаюсь вище і спираюсь на подушку, від легкого руху апельсини розсипаються по ліжку.

-         Славко, не дуркуй. Позбирай фрукти і закинь у тумбочку, - командую йому. – Краще розкажи, як там справи у відділку.

-         Що розказувати, все як завжди, - бере апельсин і вганяє у шкірку пальці. Різкий цитрусовий аромат розноситься у повітрі. – Павло з Миколою дурня валяють. Моя напарниця злиться на мене, через те що я щипнув її за м’яке місце. Тебе немає, всі розслабились.

-         Такими новинами ти мене не здивував, - дратівливо качаю головою. – Що там з нашими товаришами? Хтось з’являвся?

В понеділок ми вичислили місце схованки нашої невгамовної банди грабіжників. І відразу відправились брати негідників. Квартира виявилась пустою, а на виході нас чекала засада. Хтось вчасно їх попередив, а стріляють вони досить добре. Я схопив кулю майже відразу. Навіть не знаю, як так вийшло. Ці хлопці справжні професіонали в своєму брудному ділі.

-         Вони не дурні. Знають, що їх пасуть, тому навряд чи з’являться знову там, - вже більш серйозніше відповідає Слава.

Він дочищає апельсин, кидає лушпиння у пакет до інших і простягає мені фрукт.

-         Продовжуйте спостерігати, - беру дарунок і розлуплюю його на дві частини. Сік тонкими цівками стікає по пальцях.

-         Гаразд, ми так і робимо, шефе, - Слава зацікавленим поглядом пробігається по тумбочці. – Бачу в тебе були гості. Твоя тітка вирішила тебе загодувати?

Він тягнеться до пакета з пиріжками і бере смаколик. Добре що є кому мене під’їдати, інакше все б залишилось незачеплене.

-         Так, сусідку свою прислала, - згадка про Любу прискорює пульс.

-         Знову хоче тебе оженити? – сміється колишній напарник, я не раз йому жалівся на зацикленість тітки знайти мені пару. – Хоч не стара?

-         Там саме те, що треба. Дівчина пречудова, - вставляє своїх п’ять пальців Степан. Він буцім то читає газету, та я добре знаю, що його вуха налаштовані у наш бік.

-         О, цікаво, - округлює очі Слава. – Я б хотів глянути.

-         Може досить обговорювати моє особисте життя, - не витримую і ричу на них.

-         То дівчина вже зазначена в списку «особисте». Чому я нічого про неї не знаю? – не вгамовується мій товариш.

-         Бо це не твоє діло. Коли прийде час все дізнаєшся.

-         Дивно, - прищурює на мене очі. – Це вперше ти нічого не розповідаєш. Невже справді сильно зачепила твою холодну душу? Якщо так, я маю її побачити. Чи боїшся конкуренції?

Він хижо посміхається, а я лише гірше дратуюсь.

-         О, ти будеш не першим конкурентом, - знову озивається Степан.

Я готовий їх розірвати на куски, але стримую злість і просто не відповідаю ні кому. Мовчки жву кислий апельсин.