Розділ 13

Люба

Знову запізнююсь. Сьогодні я заспала. Вчора у барі затримались довше ніж планували, ніяк не могли вговорити Віру їхати додому. Вона кричала, що буде гуляти до ранку і їй все байдуже. Залишати її саму не хотілось, то ж ми терпляче чекали поки її ентузіазм не згаснув. 

З Аркадієм ми почали зустрічатись. Вирішила дати йому шанс, набридло бути одній. Можливо з часом я теж почну до нього щось відчувати і з нас вийде непогана пара. По крайній мірі я так себе втішаю.

Перш ніж вийти з квартири мій погляд палає на голубий капелюх, котрий лежить на поличці шафи. Востаннє його надівала ще того дня, як вперше зустріла Максима. Тоді говорив, що я в ньому незграбна. Негідник так різко появився в моєму житті і так різко зник. А я досі не можу його забути.

Все ж таки вирішую капелюх не брати і виходжу з квартири. Лечу по сходах вниз, спішу як можу. Цей раз на тьотю Надю налітаю на дворі біля дверей.

-         Доброго ранку, - вітаюсь.

Її теж не пам’ятаю, коли востаннє бачила.

-         Доброго ранку, Люба, - в’яло відповідає жінка.

Сьогодні вона якась не така. Обличчя бліде, очі тусклі понурені в роздуми. Зазвичай вона активна і весела, завжди щось говорить. Зараз наче і не помічає мене. Лише короткий погляд в мою сторону і продовжує йти, згорбившись більше ніж треба. А де її коронне – куди ти так поспішаєш?

Я зупиняюсь. Знаю, що запізнююсь, та пройти просто так не можу. Раптом вона захворіла?

-         Тьотя Надя, у вас щось сталось? - стурбовано запитую і заглядаю в зморщене обличчя.

Вона наче опам’ятовується, округлює на мене очі і боляче кривиться.

-         Ох, Люба. Таке нещастя, - починає хникати. – Мій племінник у лікарню попав. Підстрелили його негідники. А щоб їм руки повідсихали.

Я перестаю дихати. Здається мені причулось.

-         Максим? – можу видавити лише єдине слово.

-         Так, - її очі стають мокрими. – На роботі така біда з ним сталась. Говорила йому, годі лізти у небезпеку. Вже набігався за бандитами. А ні. Не слухає. Все, як його? Адреналіну хоче.

Світ навколо крутиться. Лише зараз до мене доходить на скільки небезпечна в нього робота.

-         Коли це сталось?

-         В понеділок. Ловили якусь банду, подробиць я не знаю. Добре що хоч живий залишився, - схлипує тьотя Надя. – Ось пішла купила йому гостинець, треба завести. Хто ще про нього попіклується? – раптом вона кривиться і прищурює на мене очі. – Але в мене сьогодні щось так серце болить, напевно перенервувала. Може ти мені допоможеш? Завезеш Максимові гостинець від мене.

-         Я не можу, - качаю головою. – Мені на роботу треба...

Замовкаю, глянувши у сумні очі жінки. У неї така біда, а я через свої страхи знову зустрітись з Максимом, відмовляю їй у помочі.

-         Люба, ти ж хороша дівчина, я знаю. Виручи. Я йому пиріжків напекла, хай би свідееьких поїв. Ти ж не до чужого підеш. Ви знайомі.

Знайомі, навіть занадто близько. Новина про його поранення вразила мене і я б навіть не проти його провідати. Та що я себе обманюю? Хочу його бачити. Але наші зустрічі закінчуються палкими поцілунками, а цього я собі дозволити не можу. Тепер в мене є хлопець.

Як би я не опиралась, тьотя Надя перемагає.

-         Гаразд, завезу йому все що ви скажете. Але спочатку піду на роботу. Відпрошусь.

Жінка кидається до мене, цілує в щоку. Вона щаслива і сліз в її очах як і не було.

З важким серцем спішу до ветклініки. Вікторія буде сильно незадоволена. Останнім часом часто відпрошуюсь, хоч би не звільнила за таке ставлення до роботи. Та на даний момент Максим важливіший. І навіть якщо начальниця не відпустить, я все одно піду. Хай робить що хоче.

На щастя сьогодні клієнтів мало, а Вікторія має хороший настрій. Вона на диво швидко мене відпускає і навіть говорить, що я можу сьогодні не повертатись. Підозрюю, що в неї є плани особистого характеру.

Відпросившись, спішу назад і йду до квартири тьоті Наді. Вона виносить мені суконну сумку з срібною блискавкою. Забираю в неї досить важку ношу і перекидаю ремінець через плече.

-         Ви тут йому на цілий тиждень приготували, - коментую, відчуваючи як втискається ремінець у шкіру.

-         Ні, лише на сьогодні, можливо завтра, - дивується жінка. – Його скоро мають виписати додому. Добре що куля не зачепила життєво-важливі органи.

По її словах поранення досить серйозне. Починаю хвилюватись за Максима ще сильніше. Вона говорить куди їхати і я рушаю. Для цього викликаю таксі, щоб було швидше і з багажем комфортніше. Всю дорогу хвилююсь. Не знаю, що маю йому сказати, та чи взагалі буду з ним говорити. Може мене не пустять, адже чужа. Тоді просто передам сумку і піду геть.

Лікарня досить велика і після довгих розпитувань, нарешті знаходжу відділення в якому лежить Максим. Тьотя Надя сказала номер його палати, тому я впевнено прямую до сьомої. Двері відчинені. Не сміло заглядаю всередину. Помічаю три ліжка, одне пусте, на іншому лежить чоловік років шістдесяти, а на третьому він.

Я заходжу в палату, не відриваю очей від Максима. Він лежить на спині одягнений у просторий сірий светр, обличчя бліде, мов тутешні стіни, очі закриті, можливо спить.

-         Ти до кого дочко? – здригаюсь від голосу чоловіка, котрий зацікавлено дивиться на мене. – Точно не до мене. Такі молоденькі дівчата мене не провідують. Максим це твоя гостя.

-         Рита ще на роботі, - бубнить той, а потім відкриває очі і замовкає.

По його виразу обличчя зрозуміло, що мене він точно не сподівався побачити.

-         Привіт, Максиме, - тихо вітаюсь і роблю крок в його сторону. – Як себе почуваєш?

-         Як бачиш не дуже, якщо знаходжусь тут.

По його тону не можу зрозуміти, чи радий він мене бачити, чи хоче щоб я пішла. Мені головне віддати передачу. Підходжу ще ближче, знімаю сумку з плеча, котра напевно натерла синців, і опускаю її на підлогу поруч з тумбочкою.

-         Тьотя Надя сказала, що тебе поранили, - відчуваю себе не комфортно під його прискіпливим поглядом. – Ось просила передати, навіть не знаю, що вона тут наклала.