Розділ 12

Люба

Схвильована йду на кухню. Аркадій сидить за столом, спечена нами піца парує на духовці. Він дивиться на мене сумним поглядом, коли сідаю навпроти.

-         Нащо вийшов? Я ж просила залишатись тут, - незадоволено промовляю.

Ми якраз порались на кухні, коли подзвонили в двері. У вічко я побачила Максима і довго не наважувалась відчиняти. Аркадій пропонував прогнати його, та я не хотіла, щоб вони зустрічались.

-         Тебе довго не було. Я подумав, тобі потрібна допомога, - говорить Аркадій, наче ні в чому не бувало.

-         Я справилась би сама.

-         Помітив, - коситься з-під лоба. – Он, аж щоки почервоніли. Ти з ним цілувалась.

-         Він нахабний і не питав дозволу, - намагаюсь виправдатись, хоч опиралась я досить слабенько.

-         Ти можеш сказати, що зустрічаєшся зі мною. Тоді він відстане.

-         Не хочу брехати, - мотаю головою. – Хоча можливо, саме так він і подумав, коли ти вийшов.

Піднімаюсь і підходжу до піци. Дістаю тарілку і починаю акуратно розрізати її на рівні частинки. За останні дні з Аркадієм ми зблизились, але лише як друзі. Ми кожного дня спілкуємось по телефону, часто бачимось. Мені подобається його увага, він приємний і дуже уважний. З ним я трохи відволіклась і почала менше думати про Максима. Але цей його візит все зіпсував. Усі бурхливі почуття знову виплили на зовні і тепер не знаю, що з ними робити. Треба подзвонити Вірі і дізнатись, що там в них трапилось.

-         Може погуляємо, - лунає пропозиція від Аркадія.

Я розвертаюсь до нього і посміхаюсь.

-         Можна, тільки не довго. Завтра на роботу, - погоджуюсь.

-         Як скажеш. Будемо гуляти скільки захочеш.

Аркадій встає і підходить до мене. Він забирає в мене з рук тарілку з піцою, наче випадково торкається пальців. Його дотики приємні, але не викликають тих яскравих емоцій, як коли торкається Максим.

У четвер, коли мій робочий день доходить до кінця, біля клініки зупиняється новенький автомобіль червоного кольору. Я якраз одягаю куртку і виходжу на двір, на мить завмираю на сходах, не вірячи своїм очам. З водійської сторони виходить Віра і з зухвалою посмішкою махає мені рукою.

-         Нічого собі, - охаю від здивування. - Де ти її взяла?

-         Батьки подарували на день народження, - гордо відповідає подруга, піднявши вгору підборіддя.

-         А мені навіть не сказала.

-         Коли? Ти така зайнята була Аркадієм, не хотіла відволікати. А тепер заскакуй в середину. Покатаємось і ти все мені розповіси.

Не знаю, що саме вона хоче почути, але залюбки би послухала про неї і Максима. Але взнати все треба акуратно, щоб не було ніяких підозр.

Задоволенням сідаю у салон, де пахне новизною і дороговизною. Такої мені ніколи не мати, навіть, якби відкладала все життя. Віра спритно заводить мотор, перемикає передачу і вирулює на дорогу. Вона наче родилась за кермом і їй це добре личить.

-         І чим ти мене порадуєш? Закрутила з Аркадієм? - їй не терпиться знати про особисті мої справи.

-         Ні, ми просто дружимо, - знизую плечима. - Немає чого розповідати.

-         Як це так? - обурюється. - Навіщо хлопця мучиш? Він же сохне по тобі. Навіть батькам за тебе розповів.

-         Ти серйозно? – дивуюсь її словам.

Все заходить занадто далеко. А я досі не розібралась у своїх бажаннях. З одної сторони скучаю за Максимом, але боюсь йому довіряти. З іншої є поруч надійний і добрий Аркадій, та ось почуттів сильних до нього не відчуваю. Що робити?

-         Так. Вони вже моїм батькам про тебе говорили. Мовляв, є така Люба котра подобається їх сину, хотіли б з нею познайомитись. Не розумію чого ти впираєшся. Аркадій просто пупсик. Він буде вірний і завжди догоджатиме тобі. І сім’я в них пристойна, грошей мають достатньо.

-         Не в грошах річ. Просто я не відчуваю до нього нічого більшого ніж дружні почуття. Нащо буду давати надію, якщо я його не кохаю?

-         Кохання, - вона гидливо випльовує це слово, на що я здивовано на неї дивлюсь. - Дурня це все, скажу тобі. Від кохання одні проблеми. Ось я, зустрічалась з хлопцем, шаленіла за ним, думала в нас все йде до серйозного. І раптом раз і він різко втрачає до мене інтерес. І що ти пропонуєш робити з цим коханням в такій ситуації?

Вона сердито на мене зиркає, обличчя перекошується від болі. Я затамовую подих. Перейшли на слизьку тему.

-         Ти зараз про Максима? - обережно запитую.

Віра коситься на мене підозрілим поглядом.

-         Тобі Аркадій розповів? - авжеж ні, але я киваю. - Про нього негідника. Покинула його. Нехай зі своєю роботою спить, - цідить крізь зуби.

Вона різко вирулює на повороті, а я з переляку хапаюсь за ручку дверцят. З подруги сиплються іскри злості, напевно не потрібно було розпочинати таку тему, коли вона за кермом. Я мовчу, надіюсь, що Віра заспокоїться, та вона лише почала заводитись.

-         Всю поїздку у Францію зіпсував, негідник, - ричить, все більше натискаючи на педаль газу. Помічаю, що швидкість за висока, але як тут вставиш слово. - Я терпіла скільки могла, а потім плюнула і залишила його самого. І головне все так було добре до дня народження. Не розумію, що могло статись. Я думала він зрозуміє свою помилку, зателефонує, перепросить. І що ти думаєш? Тиша. Жодного дзвінка. Наче мене не існувало.

Втискаюсь в сидіння, відчуваючи провину. Невже зміна його поведінки і справді через мене? Як би я не любила Віру, та цей факт скоріше гріє душу ніж лякає. Можливо я і справді йому не байдужа.

-         Грець з ним. Я переживу, - нарешті робить вона висновок.

-         Мені шкода, - намагаюсь її підтримати.

Бачу, як би вона не приховувала справжні почуття, цей розрив її ранив.

-         Не треба, - різко відповідає, зиркає на мене блискучим шаленим поглядом. - Знаєш що ми зараз зробимо? Їдемо веселитись. Не потрібен мені ніякий Макс, таких як він можу знайти десятки. Дзвони Аркадію, нехай приїжджає в бар, розважимось.