Розділ 8

Люба

З жахом спостерігаю, як Максим йде до нас. В очах пливе від розуміння того, що відбувається. Він рівняється з нами, дарує мені короткий вибачаючий погляд і підходить до Віри, легко цілує її в губи. Лиш недавно він цими губами цілував мене. І як це називається? Хіба так можна? Груди стискає від образи.

Хочеться закричати, але мовчу. Німим поглядом спостерігаю, як він віддає куплені парфуми своїй справжній дівчині. Я відчуваю себе облитою брудом.

-         Любка, познайомся з Максом, моїм хлопцем, - сяє від щастя подруга. – Він капітан поліції.

Першим поривом є все їй розказати. Вивести цього негідника на чисту воду. Та псувати свято Вірі не хочеться.

-         Приємно познайомитись, - ціджу крізь зуби.

Максим ледь помітно киває. Його бліде обличчя підказує, що можливо в нього залишилось хоч трохи совісті і йому шкода.

-         А це моя хороша подруга Люба, - звертається вона до благовірного. – Ми з нею разом навчались на ветеринара. В дитинстві хотілось екзотичної професії. Та зрештою я покинула навчання, зрозуміла що заглядати під хвости котам не для мене. А Любка в нас довчилась, працює по професії.

-         Так, а ще ми деяким котам, занадто шустрим, дещо обрізаємо, - посилаю Максиму багатозначний погляд. – Щоб не гуляли.

-         Це якось жорстоко, - ніяковіє подруга.

-         Зате ефективно, - констатую факт.

-         Треба мати вольовий характер для такої роботи, - нарешті подає голос наш кавалер.

-         Він у мене є, - сухо відповідаю.

Ми дивимось одне на одного, я свердлю сердитим поглядом, він невпевненим і схвильованим. Віра відчуває напругу в повітрі, але не розуміє в чому справа, тому обіймає Максима за плечі і посміхається своєю фірмовою привабливою посмішкою.

-         Давайте не будемо про погане, - лагідно вимовляє.

Я відвертаюся від них. Не можу більше дивитись на цю ідеальну пару.

-         Піду привітаюсь з іншими, - видавлюю з себе посмішку.

Оминаю їх і підходжу до столу. Там вже розсілись Вірині друзі. Одних я знаю добре, інших бачила лише декілька раз. Вона комунікативна дівчина, тому легко заводить нові знайомства. На ноги підскакує Аркадій, якого я не відразу помітила. Вся його увага прикована на мені, поруч з ним пустий стілець.

-         Люба, можеш сісти поруч зі мною, - невпевнено промовляє своїм тихим голосом.

Мені нічого не залишається, як погодитись. Він в дальньому кутку стола, хоч одне добре, буду подалі від Максима. Як тільки присідаю за стіл, мою увагу привертає голос Віри:

-         Друзі, як ви знаєте, вчора мені стукнула кругленька дата, тому я вас сьогодні зібрала відсвяткувати. Веселіться, пийте, гуляйте. І наперед дякую усім хто прийшов.

Вона говорить, та я не піднімаю погляд, вперто розглядую свої руки. Не хочу бачити поруч з нею того, хто так палко мене торкався. І як я могла так обманутись? Навіщо повелась на нього так бездумно? Друзі починають вітати Віру, викрикувати їй різні побажання, а я продовжую її ігнорувати. І хай це буде не красиво, зараз мені все якось байдуже.

-         Я радий, що ти прийшла. Ми так давно не бачились, - тихий голос Аркадія вириває з важких роздумів.

Піднімаю на нього погляд. Худий, з русявим чубом, сірі проникливі очі сховані за тонким склом окулярів. Вони йому личать, придають якоїсь виразності чи що. А ось одяг, як завжди консервативний, чорні брюки, біла сорочка і чорна жилетка. Завжди з галстуком, особисто я ніколи без нього не бачила. Він навчається на юриста, можливо тому в нього такий дивний стиль.

-         Останній раз ще на новий рік, - туманно пригадую.

Ми святкували всі разом вдома Віри. Аркадій тоді не відставав від мене, ходив хвостиком. Потім рвався проводжати, та я категорично була проти. Від тоді пройшло біля чотирьох місяців, помічаю в ньому певні зміни. Став трохи дорослішим.

-         Так. У мене зараз мало часу на спілкування з друзями. Навчання поглинає все моє життя, - він нахиляється і обдає мене своїми чоловічими парфумами. - А в тебе як справи? Віра говорила, ви рідше спілкуєтесь.

-         Вся в роботі, - знизую плечима.

За столом всі активувались і починають розливати спиртні напої. Смуглявий хлопець, що сидить навпроти мене тягнеться через весь стіл і не спитавши наливає мені повну склянку горілки.

-         Вона такого не п’є, - незадоволено протестує Аркадій.

Я стримую його, схопивши за руку.

-         Нічого, один раз можна. Як то говориться, за іменинницю, - заспокійливо промовляю і не дочікуючись інших випиваю все до каплі.

Спиртне обпікає горло і я кривлюсь, з очей виступають сльози. Та це ніщо порівняно з гидкими відчуттями, що мнуть в середині мою душу. Аркадій дивиться на мене широко розкритими очима. Він знає, що таких міцних напоїв я не п’ю. Потім підозріло прищурюється.

-         От молодець, - викрикує мені смуглявий, що наливав. Ніяк не можу згадати, як його звати. - Вчись студенте.

Я не звертаю на нього увагу. Горілка б’є в голову, розслабляє і притуплює біль, котрого не повинно було бути.

-         У тебе щось сталось? - вдивляється Аркадій мені в обличчя.

Цей хлопець досить розумний і спостережливий. Він помічає те, чого не помічають інші. З ним треба бути обережною, якщо хочеш щось приховати.

-         У подруги день народження. Потрібно веселитись, - посміхаюсь я йому.

По ньому видно, що мені не вірить, але нічого не говорить. Я все одно не скажу. Сором мені, якщо зізнаюсь на дні народжені подруги, що цілувалась з її хлопцем і що він запав мені в душу.

Ще декілька склянок і мені стає погано. Піднімаюсь на ноги, хочу покинути шумний стіл, хочу на свіже повітря. Аркадій збирається йти за мною, піднімається слідом.

-         Не ходи за мною, - вимовляю затерплим язиком. - Я в туалет.

Він неохоче сідає на своє місце. Я проковзую повз гостей, як можу стараюсь нікого не зачепити, хоча виходить не дуже. Віра навіть не звертає уваги, коли я проходжу повз неї, вся її увага на Максимові. А ось він на мить підносить на мене свої пронизливі очі. Надіюсь мій вираз обличчя дасть йому зрозуміти, що я його ненавиджу.