Розділ 7

Люба

-         Ей, голубки! Тут не місце для побачень, - перериває нашу любовну втіху голос власника.

Максим неохоче відривається від мене.

-         Тобі що шкода? Тут все одно нікого нема, - ричить, оглянувшись на приятеля, але з обіймів не відпускає.

-         Тут є я і все бачу. Не треба мені влаштовувати еротичні сцени, - чоловік явно не задоволений нашою поведінкою. – Геть. Їдьте у готель.

Я присоромлена прикриваю обличчя руками. Ми й справді щось захопились. Раніше ніколи собі такого не дозволяла. Та цей адреналін від стрільби, та ще близькість Максима зробили своє діло. Він відпускає мене з обіймів і бере за руку, веде до виходу. Відразу стає холодно без його тепла і я обіймаю себе однією рукою.

-         Гаразд, Руслане. Ми підемо. Побережу твої нерви, - хмикає Максим і забравши з моїх рук пістолет віддає власнику.

Ми проходимо повз і я кидаю на Руслана прощальний погляд.

Коли опиняємось на дворі, біля машини Максим знову притискає мене до себе. Його губи накривають мої, долоні жадібно гладять спину, стискають сідниці. Його впевненість надихає, відчуваю, що сильно йому подобаюсь. І він мені теж.

-         Я хочу більшого, - пристрасно шепоче у губи, а потім опускається нижче і обціловує шию.

-         Максиме пригальмуй, - тремтячим голосом вимовляю і намагаюсь його відсторонити. Так можна зайти досить далеко. - Я так дозволила собі багато. Зазвичай я не цілуюсь на першому побаченні.

Авжеж я злегка лукавлю, але мої слова діють і він трохи заспокоюється. Відхиляється, легенько обнімає за талію, уважно вдивляється в очі

-         То ти все ж таки вважаєш нашу прогулянку побаченням? – хижо посміхається. -Тоді поцілунок у комплекті. Ти перша дівчина, від котрої в мене зриває дах. Я шаленію від твоїх дотиків.

-         Тоді відкладемо все на потім, я запізнююсь на вечірку.

-         Може ти пропустиш її і ми продовжимо вечір? – благає.

-         Не можу вона моя найкраща подруга. Прийдеться відкласти наше побачення на інший день.

-         Завтра мене не буде в місці, їду по роботі, - його обличчя стає серйознішим, вся грайливість зникає. - А ось через декілька днів я весь твій. Заради такої події готовий взяти лікарняний.

Сміюся від душі і цілую у кінчик носа. Його губи в моїй помаді. Намагаюсь витерти великим пальцем, в він хаотично обціловує пушку, переходить на долоню. Від дотиків його губ палає шкіра, подих перехоплює. Невже це можливо? Не пам’ятаю, щоб в житті таке відчувала.

Нарешті від нього відриваюсь, забираю руку і відходжу по далі. Його затуманений бажанням погляд не відривається від мене.

-         Їдемо. Інакше я спізнюсь, а Віра образлива.

-         Так звати твою подругу? – прищурюється. – В яке кафе тебе треба відвести?

-         Альбатрос. Воно знаходиться недалеко від центру.

Максим хмуриться і стискає губи в тонку лінію

-         Щось не так?

-         Ні. Просто там не далеко мені треба зустрітись з другом. Серйозно поговорити. Якраз по дорозі.

-         Ось бачиш, а ти говориш продовжимо. У кожного з нас вже запланований вечір.

-         Так, - задумано відповідає, не дивлячись на мене.

Їдемо ми мовчки. Я намагаюсь вгамувати шалений стук серця від недавніх поцілунків, а Максим сидить напружений і похмуро дивиться в перед. Дивуюсь, як швидко перемкнув увагу, наче і не було тих ласк і гарячих дотиків з його сторони.

-         І далеко ти завтра їдеш? – намагаюсь завести розмову.

Він здається відстороненим і від цього мені не комфортно. Понурий у свої думки, наче мене поруч і немає.

-         Ні. В сусіднє місто. Так, поліцейські справи, - дивна пауза перед відповіддю.

Оживає його телефон, котрий лежить на передній панелі. Максим так швидко хапає його, що я не встигаю навіть глянути на екран. Що з ним коїться? Наче щось його турбує.

-         Так, - сухо відповідає. Динамік скручений, хто говорить на тій стороні не чую. – Затримався трохи. Вже їду. Зараз буду.

Останні слова майже ричить і вимикає телефон. Настрій його псується ще гірше.

-         Тебе вже чекають?

-         Так, - коротка відповідь і важкий погляд. – Я висаджу тебе біля кафе-бару.

Через декілька хвилин ми зупиняємось на обочині через дорогу від Альбатроса. Я дістаю пакет з подарунком з заднього сидіння і як тільки повертаюсь до Максима, він тягне мене на себе і жадібно цілує. Охаю від несподіванки, але відповідаю. Цей раз його губи ніжніші, спокійніші. Поцілунок віддає ноткою смутку, так ніби ми це робимо на прощання. Але я вірю, що ми ще зустрінемось.

-         Ось мій телефон, - протягує свою візитну картку після коротких ласк. – Як тільки я повернусь, я зайду до тебе.

Обіцяє і знову цілує у губи.

-         Я чекатиму, - з надією говорю і закидаю картку у сумочку.

-         Сподіваюсь, - сумно промовляє.

-         Чому ти так себе ведеш, наче ми більше не зустрінемось? – не витримавши напруги запитую, вглядаюсь в похмурі очі.

Максим притягує до себе і міцно обіймає. Його важкий подих біля мого вуха, шалений стукіт серця відчуваю в його грудях.

-         Я б з тобою і зараз не розлучався, повір мені, - палко промовляє відсторонившись. – Та життя вносить свої корективи. Моя професія не дає впевненості в завтрашньому дні.

-         У тебе якесь небезпечне діло? – тепер починаю хвилюватись по справжньому.

-         Не будемо про це. Іди. Через декілька днів я буде біля твого порогу.

Мені подобається його обіцянка і з нетерпінням буду чекати. Виходжу з машини і чекаю коли Максим від’їде. Вдихаю повні груди вечірнього прохолодного повітря і дивлюсь на кафе-бар навпроти. Сутеніти тільки починає, та величезна вивіска на самому чубку, вже яскраво світиться світлодіодами.

Швидко переходжу дорогу і прямую до входу. Відчуваю по тілі відголоски теплих дотиків і здається по мені видно, чим я тільки що займалась. Ну і нехай. Хай бачать. Можливо це перше вдале побачення за довгий час, а таких шалених відчуттів ніколи не отримувала. Максим наче батарейка, оживив в мені щось потаємне і неповоротке.