Розділ 5

Люба

-         Повертай туди, - показую йому в’їзд у наш двір.

Зараз тут пусто і місця багато, та ввечері машин стільки, що навіть пройти важко. Я поспішаю розстібнути ремінь безпеки і відчиняю дверцята.

-         Тут ти живеш? - дивується Максим.

-         Так. У цьому будинку я знімаю квартиру. Зачекай, я зараз винесу гроші.

Виходжу з машини, Максим показується з іншої сторони. Він обходить капот, підходить до мене і натискає на брелок, від чого машина коротко пищить. Не розумію чого він хоче. Невже думає, що я його запрошу до себе? Ще чого. Можливо дівчата і тануть від його заворожуючого погляду, та навряд чи я буду в їх числі. Хоч не спорю, він до біса привабливий і харизматичний чоловік.

-         Я тебе не запрошую до себе, - різко промовляю і намагаюсь прогнати непотрібні думки.

Максим посміхається.

-         А я до тебе і не напрошуюсь, - задоволено говорить. – У цьому домі живе моя тітка і я хочу провідати її. То ж можеш занести гроші до неї. Я буду там. Квартира 24.

Він іде вперед, а я слідую за ним, намагаюсь не відставати.

-         Тьотя Надя твоя тітка? - такого я точно не чекала.

Хто б міг подумати, що цей самовпевнений кавалер є тим чуйним і хорошим племінником, про якого я так часто чула.

-         Так, - здивовано відповідає. - А ти її сусідка?

-         Живу поверхом нижче.

-          І чому це я раніше тебе тут не помічав? - прищурює на мене очі.

-         Напевно ти не так часто буваєш у своєї тітки, - іронічно промовляю.

-         Частіше ніж ти думаєш, - зиркає на мене проникливим поглядом. - Я намагаюсь їй допомагати, чим можу. У цьому місті в неї більше нікого немає.

-         Те що вона одинока, це я знаю, - киваю, погоджуюсь з ним. - Лише кіт Наполеон скрашує її дні.

-         Добре її знаєш? - дивується. - Невже ти та чудова і мила дівчина, про яку вона не перестає говорити?

Максим зупиняється біля дверей під’їзду, відкриває їх для мене. На мить завмираю, заглядаю йому в очі і ледь стримую посмішку. Проходжу перша, він за мною.

-         А ти той чемний і дуже добрий племінник, про якого чула я.

Звук його сміху відбивається від стін під’їзду. Так дивно йти сходами з людиною, про яку чула, але ніколи не бачила. Моє особисте від нього враження переплітається зі словами тьоті Наді і тепер я не знаю де правда. А може істина десь посередині?

-         У мене одного таке відчуття, наче вона хотіла нас посватати? - обурення в його голосі я добре розумію.

-         Здається так і було, - сміюсь у відповідь.

Підходжу до дверей своєї квартири і повертаюсь до Максима. Він зупиняється, по обличчю видно, що розуміє, тут наші шляхи розходяться.

-         Запрошую на поверх вище, - киває догори. - Буду чекати.

Чомусь здається, що він має на увазі саме мене, а не гроші, котрі маю принести. І що я собі придумую?

-         Я не забула. Обов’язково прийду.

Він ще мить стоїть, дивиться на мене, а потім розвертається і швидко зникає за поворотом сходів.

Ледве знаходжу ключі і ще деякий час намагаюсь відчинити двері. Легке хвилювання і тремтіння пальців дратує. Відбувається щось дивне. Зранку я готова була його вбити, а зараз хочу швидше піднятись на третій поверх, щоб знову його побачити.

Годі, Любка. Не вигадуй дурниць. Віддаєш гроші і все. Хоча там є одна небезпека. Тьотя Надя може завадити швидко змитись. Лише надія на те, що вона мене не побачить.

Моя однокімнатна винаймана квартира зустрічає похмурістю і давнім ремонтом. Кидаю пакет з пледом на ліжко, туди ж відправляється капелюх. Дивлюсь на годинник. Вже майже четверта, а скоро збиратись в кафе. Хоча до восьмої маю повно часу. Ще встигну відпочити, полежати з книжкою в руках. Так, моє життя не можна назвати цікавим. Тому сьогоднішній день є винятком і він ще не закінчився.

Знаходжу заначку і беру потрібну суму. Перед тим як вийти, затримуюсь перед дзеркалом. Волосся трохи розтріпалось, тому розплітаю і добре розчісую. Зрештою залишаю розпущеними, адже не на роботі, мішати не буде. Прискіпливо себе оглядаю і виходжу з квартири. 

Піднімаюсь поверхом вище, перед дверима тьоті Наді завмираю. Я хвилююсь, не зрозуміло чому. Жму на дзвінок, а серце тим часом починає калатати з несамовитою швидкістю.

Чекати мене не змушують. Тьотя Надя відчиняє двері з широкою посмішкою на задоволеному обличчі і силоміць тягне у середину.

-         Як чудово, що ти зайшла, - радісно промовляє і зачиняє за мною двері. Відчуваю, наче попала у пастку. - Я вже чай приготовила і до чаю.

-         Я не можу. Я лише на хвилину, - намагаюсь врятуватись, та розумію, що це марно.

-         Не приймаю ніяких заперечень, - вона хапає міцно за руку і силоміць веде в сторону кухні. - Максим мені все розповів. Ти не уявляєш, яка я рада, що ви познайомились. Тепер я тебе нікуди не відпущу. Посидимо, поспілкуєтесь, взнаєте один одного краще.

-         Нам ні для чого тісно спілкуватись, - обурливо протестую, та здається мої слова тьотя Надя пропустила крізь вуха.

В тісній кухні, за маленьким столиком вже сидить Максим. Він попиває гарячий напій з чашки розмальованої квіточками і зустрічає мене задоволеним поглядом. Дивлюсь на нього похмуро. Надіюсь розуміє, що він накоїв. Тепер його тітка буде нас зводити.

-         Присідай, Любочко, біля Максимка, а я зараз ще цукерок принесу. Вони в мене в кімнаті лежать, - солодким тоном промовляє господиня.

Я корюсь, сідаю на стілець. Перш ніж вийти, вона з захопленням роздивляється нас і посміхається.

-         Нащо ти їй все розповів? - нахиляюсь і не голосно ричу на Максима, котрий здається взагалі нічого не помічає. - Вона ж тепер від мене не відстане.І тобі спокою не дасть. Буде зводити нас, наче ми нещасні одинокі люди.

- А ти маєш хлопця? – раптом запитує.

- Ні, - автоматично відповідаю.

Він кладе чашку на стіл, хилиться в мій бік. Наші обличчя небезпечно близько, мій погляд самовільно ковзає по його губам. Кого я обманюю? Він почав мені подобатись.