Максим
Очікування для мене наче покарання. Не люблю сидіти без діла, марнувати час. Та нічого не вдієш. З таксою займається ветеринар і та нестерпна дівка, а я сиджу на шкіряному дивані і з нудьги розглядую все навколо.
Яка дивна ця наша доля. Хто б міг подумати, що я зайду саме в ту ветклініку, де працює дівчина у голубому капелюсі. Лише зараз на ній капелюха немає, а вона одягнена у короткий білий халат, з-під країв якого виглядає синя сукня.
Як тільки зайшов, відразу звернув увагу на струнку фігуру і красиві дівочі ноги. Вона стояла до мене спиною, на колінах на дивані і старанно витирала пилюку з картин. Русяве волосся з пшеничним відтінком туго зав’язане у високий хвіст, і кінчики якого розсипались по тонкій шиї. Вона мені сподобалась, та лише до того моменту, як заговорила і повернулась обличчям.
Вся симпатія пропала, як тільки я зрозумів хто переді мною. Чому доля мене так не любить, що знову звела з цією дівчиною-катастрофою? Хоч заради справедливості мушу сказати, що в процедурній вона вела себе досить стримано, якщо не враховувати її насмішки над кличкою мого пса.
Мої думки переривають кроки. Швидко піднімаюсь з місця. Нарешті. Надіюсь, що все гаразд і я зможу покинути це місце.
До мене підходить ветеринарша, висока і досить приваблива жінка, хоча такі як вона не в моєму смаку.
- Вашому песику нічого не загрожує, - вона мило посміхається і протягує якийсь папірчик. - Ось купите деякі вітаміни і ліки, щоб скоріше виздоровів. І на майбутнє, частіше провіряйте його після прогулянки, чи не підчепив він кліща. Цей сидів в ньому досить довго.
- Дякую. Я передам сестрі, - сухо відповідаю і ховаю листок у кишеню куртки, навіть не глянувши.
Ця жінка викликає почуття провини через собаку, і це мені зовсім не подобається. Я мовчу, а вона ще мить стоїть переді мною, може чекала від мене іншої реакції. Можливо захопливих нею слів.
- Я піду роздрукую вам рахунок, - невпевнено промовляє, і зиркнувши на мене скоса, зникає з поля зору.
Хочу отримати свого пса і йти, але його не несуть. Я не вирізняюсь великим терпінням, тож прямую у коридор, в сторону процедурної. Якраз в той час дівчина-біда виходить з Сосискою на руках. Песик крутить головою і в’яло розглядає все навколо.
- Хороший хлопчик, слухняний, - бубнить вона псові на вухо і з-під лоба зиркає на мене. - Хоч і з ім’ям тобі не пощастило.
Помічаю, як її губи кривляться в насмішці.
- Ось з твоїм ім’ям все гаразд. Красиве, Любов, - говорю навмисно надмірно, просто тому, що вона мене дратує. - Та ось з характером біда. Просто жахливий.
- Що тобі до мого характеру, - огризається вона і тулить пса до моїх грудей. - Тобі зі мною не жити.
- І це чудово, - посміхаюсь їй у відповідь. - Не впевнений, що з тобою взагалі хтось витримає. Ти ж ходяче нещастя.
- Не смій так говорити, - ричить на мене. Її медові очі робляться круглими, красиве обличчя перекошується від злості. - Ти мене зовсім не знаєш, щоб судити.
На таку яскраву реакцію навіть не сподівався. Напевно, серйозно зачепив за живе.
- Люба, чому ти кричиш на клієнта? Що за поведінка? Хочеш ще один виговір за сьогодні? У тебе їх так достатньо, - ветеринарша підходить до нас і незадоволено зиркає на підлеглу. - Краще іди прибери все, зараз пацієнт прибуде.
Люба ніяковіє, відводить від мене погляд і зникає за дверима. Коротка радість перемоги над нею змінюється невеликим співчуттям. Здається, з начальницею в неї не найкращі відносини.
- Вибачте мою підлеглу, іноді вона веде себе не коректно, я вже не говорю за її незграбність, - вона занадто показово зітхає і закочує очі.
Чомусь мені не хочеться слухати її коментарів про Любу, тому мовчки забираю з її руки аркуш паперу. Сума з чотирьох цифр у нижньому кутку мене дивує. Дорогий песик.
- Будь-ласка, напишіть свої ім’я і прізвище, а також телефон. Копію залишу собі, вам віддам оригінал. І підпишіться, будь-ласка, - в її голосі стільки меду, що аж приторно.
Я кривлюсь і беру з її руки ручку. На столику записую дані і дістаю з гаманця потрібну суму.
Вона дякує, бажає виздоровлювати песику, та я вже не слухаю. Сухо попрощавшись, виходжу на вулицю і швидко йду до машина. З такими їхніми сумами, дешевше нового пса завести. Надіюсь ми більше сюди не потрапимо.
По дорозі до квартири сестри, чомусь з думок не виходить дівчина у синій сукні і медовими очима.
Риту вдома я вже не застаю. А з Дмитриком сидить її сусідка Олена. Їй дев’ятнадцять років і вона сидить в декреті з однорічним сином. Почувши, як я заходжу у квартиру, племінник радісно біжить на зустріч. За ним виходить і сама нянька, пухкенька, не високого зросту дівчина з сумними очима. Особисте життя в неї не склалось, хлопець її покинув і вона залишилась з мамою і маленькою дитино.
- Привіт, як у вас справи? Дмитрик не бешкетує? - звертаюсь до неї, а потім згинаюсь до племінника і віддаю йому пса. - Якщо так, то я заберу Сосиску собі.
- Ні, він хороший хлопчик, - сором’язливо відповідає Олена і скуйовджує хлопцеві волосся.
- Не віддам Сосиску, він мій, - досить серйозно бурмоче Дмитрик.
- Обережно з ним, він ще хворий. Положи його в ліжечко, нехай поспить.
Малий підозріло на мене коситься, але мовчки киває. На всякий випадок він відходить від мене і несе таксу у свою кімнату. Я витягую з кишені вітаміни, котрі купив по дорозі і віддаю Олені.
- Скажеш Риті, що це для Сосиски. Там написано, як давати.
Вона стискає пакетик у руці, ледь помітно киває. Свою місію я виконав, тому збираюсь йти.
- Може чаю, - зупиняє мене Олена червоніючи.
Вона тулиться до стіни і нерішуче дивиться на мене з-під лоба.
- Дякую, але я спішу. Може колись наступного разу, - ввічливо відповідаю і поспішаю піти.
Скоріш за все цього ніколи не буде. Ще раніше я помітив інтерес до мене, тому не хочу її обнадіювати. А розчарувань в її житі і так багато.
#8547 в Любовні романи
#3322 в Сучасний любовний роман
#2855 в Сучасна проза
випадкова зустріч, любовний трикутник і сильні почуття, від неприязні до кохання
Відредаговано: 12.11.2022