Розділ 2

Максим

З порогу мене зустрічає шестирічний племінник Дмитрик. Він підбігає до мене і з нетерпінням підстрибує на місці, поки я роззуваюсь у коридорі.

-         Ти чому не в школі? - суровим голосом запитую його і прямую на кухню, де чутно шум каструль.

-         Горло болить, - відповідає, намагаючись не відставати.

Сестра зустрічає мене з терткою в руках,  на плиті вариться щось смачне і запашне. Ми живемо в одному домі, тільки в різних під’їздах, тому я часто заходжу до них у гості. Лагоджу щось у квартирі, а вона вгощає різними смаколиками. Рита з сином живе сама. Не путній чоловік зник з їхнього життя роки два назад. Ледар і ігроман, він з’їв їй багато нервів, поки одного разу терпець не увірвався.

-         Дякую, що приїхав. Навіть не знаю, що з ним робити, - бідкається Рита і киває собі під ноги. - Мені здається, він скоро лапки відкине. Шкода пса, Дмитрик до нього прикипів.

Біля її ніг під столом лежить чорна такса. За звичай активний і грайливий зараз він ніяк не реагує на мій прихід, очі закриті, дихання важке. Дмитрик присідає біля нього, гладить по животику і щось тихо йому промовляє.

-         І давно він такий? - запитую.

-         Та ще з вчорашнього вечора.

Рита витирає спітнілого лоба тильною стороною долоні. Її тонке світле волосся туго заправлене в пучок, та декілька пасм все ж таки звільнились і нахабно лізуть у очі. Вона весь час їх прибирає за вухо, хоч і не надовго.

-         Спробую йому допомогти. Знаю одну клініку, я попри неї щоразу проїжджаю, коли їду на роботу, - важко зітхаю.

Присідаю біля племінника і піднімаю песика на руки. Він ніяк не реагує, коротенькі лапки безвольно звисають. З Сосискою і справді погане діло. Дмитрик збентеженими очима спостерігає за другом.

-         Я хочу з тобою, - требує він коли я прямую у коридор.

Доганяє мене і хапає за штани. За нами виходить Рита і сердито відтягує сина.

-         Дядько Максим не має часу з тобою бавитись. Він їде лікувати Сосиску, а до тебе скоро прийде Оленка, будеш з нею гратися.

Малий вередує і хникає, та ми не ведемось на його капризи. Сестрі на роботу, а сусідська дівчина часто підробляє у неї нянькою, коли я зайнятий і з Дмитриком немає кому залишитись.

Я зачиняю за собою двері квартири, залишивши хникання племінника позаду. Ніколи його заспокоювати, треба рятувати пса.

Люба

Сьогодні в нас день кастрацій. Зранку було вже два кота. Ще один песик має прибути через пів години. Таку активність хазяїв я пов’язую із весняним сезоном любовних гулянь своїх улюбленців. І в кого здали нерви, прийшли до нас.

Вікторія, моя начальниця, поки що відпочиває за чашкою кави і за комп’ютером розбирається в документації. Я прибираю робоче місце і готуюсь до нового клієнта. Працюю у ветклініці добрих пів року, та всю важливу роботу з тваринами виконує Вікторія. Вона хороший спеціаліст і має не один рік стажу за плечима. Я у неї помічниця, при операціях асистую, прибираю і записую клієнтів. Іноді вона дозволяє мені зробити укол, або поміняти перев’язку. Та серйозних речей не довіряє. Говорить, що  обов’язково напартачу. Я не спорю, хоч коли навчалась на ветеринара, була відмінницею. Та хто я така, щоб качати тут права.

Зранку все ж таки отримала на горіхи за спізнення, Вікторія жорстка жінка. Та коли дізналась, що я ледве не попала під колеса автомобіля, трохи пом’якшала і сказала бути уважнішою. Весь ранок я на нервах, що потрібно відпроситись сьогодні раніше з роботи, збігати за подарунком і їхати у кафе-бар, адресу якого Віра скинула на пошту. Тільки не знаю, як почати розмову, боюсь лише уявити її незадоволення.

Прибравши у процедурному кабінеті, іду у прийомну, де я завжди зустрічаю клієнтів. Беру вологу ганчірку, протираю шкіряний диванчик червоного кольору. Стаю на нього на коліна і намагаюсь протерти фотографії на стіні, на котрих зображені милі котики і симпатичні породисті собаки. Колись давно ще в школі я мріяла про свою ветклініку, уявляла, як буду лікувати бідолашних тварин, а господарі щасливі дякуватимуть за допомогу. Нажаль життя жорсткіше ніж здається в дитинстві. Власну клініку має той, хто може собі дозволити. Вікторія має багатих батьків, мої ж звичайні роботяги, котрі живуть у невеличкому містечку і ледве витягнули моє навчання.

Вхідні двері позаду відчиняються. Напевно вже прибули клієнти з песиком, у котрого сьогодні не щасливий день.

-         Доброго дня, - вітаюсь не обертаючись, і дотираю рамку останньої фотокартки. – Зараз я проведу вас до лікаря.

-         Та вже зустрічались, - тихий чоловічий голос змушує повернутись і я ледь не падаю з дивану.

Нахабний водій, що зранку ледве мене не збив, стоїть посеред прийомної з чорним маленьким песиком на руках. Тепер я можу його розгледіти у повний зріст. Досить високий, широкоплечий, спортивної статури, волосся коротко підстрижене, обличчя симпатичне, лише похмуре, а очі прискіпливо свердлять мене наскрізь.

-         Чого прийшов, дорожній правопорушник? – суворо запитую і похапцем піднімаюсь з дивана, швидко поправляю сукню. – І як ти мене знайшов?

Чоловік здивовано підносить брови і робить крок в мою сторону.

-         Взагалі то це ветклініка і я тут з пацієнтом, якщо ти не помітила, - хмикає у відповідь і якось зверхньо всю мене розглядає. – Треба мені тебе шукати. Нащо здалась?

Я насуплююсь від непривітного тону. І що це за день такий, пощастило вдруге з ним пересіктись. Очі б мої не бачили його ніколи.

-         У нас по запису. Ми не можемо прийняти, - шиплю крізь зуби. Хай би йшов геть.

-         Песик в поганому стані. Він може померти, - нотки стурбованості з’являються в його голосі.

Переводжу увагу на собаку. Той і справді лежить у нього на руках і взагалі не рухається. Вмить забуваю про хамуватого чоловіка, підходжу, торкаюсь собачої шиї. Він не реагує, та відчуваю легенький пульс.

Швидко біжу до кабінету Вікторії і вриваюсь без стуку. Вона цього сильно не любить, тому підносить на мене роздратований погляд.