Розділ 1

Люба

Як завжди я запізнююсь. На ходу взуваю босоніжки і вибігаю з квартири. Не з першого разу вдається попасти  ключем в замок, а коли нарешті провертаю його ледь не ламаю всередині. Поспіх моє друге я, тому галопом біжу сходами вниз, находу закидаючи ключі у сумочку. Через широкі краї капелюха, котрий прикриває очі і котрий я із-задоволенням ношу, адже він пасує до моєї улюбленої сукні, ледь не налітаю на сусідку зверху.

-                    По легше, дочко, - охкає вона і хапається за серце. - Куди ти так поспішаєш?

Це тьотя Надя, вона живе одна, прямо наді мною. Її повне зачервоніле лице говорить про те, що вона вже встигла пробігтися по базарчику, що розташований на сусідній вулиці. Оце встигає, а я досі не вийшла з під’їзду.

-                    Вибачте мене будь-ласка, - щебечу у відповідь і оминаю її чим подалі. - Я дуже спішу.

Ще не вистачало, щоб через мене жінка покалічилась. Це мені не вперше потрапляти у різні ситуації. Лише скільки разів у гіпсі ходила за своє не довге життя.

Тьотя Надя важко зітхає і прищурює на мене свої проникливі сірі очі.

-                    От молодь пішла. І куди ж ви всі поспішаєте? - качає вона головою. - Ось і мій племінник приїхав з самісінького ранку, швидко віддав ліки, котрі просила купити і помчався геть. І як я не просила хоч на хвилинку затриматись, поговорити. Ні. Все часу не має.

-                    Я не знаю, куди вашому племіннику треба, а я запізнююсь на роботу. І якщо не з’явлюсь вчасно, начальниця залишить мене без премії.

Я шмигаю на площадку першого поверху і залишаю тьотю Надю позаду. Вона цікава жінка, часто з нею стоїмо бесідуємо, але зараз не до цього. Про свого племінника вона вже всі вуха прогуділа, завжди вихвалює його, який він хороший, відповідальний, красивий молодий чоловік. Я не думаю, що він на стільки вже ідеальний, можливо він просто її улюбленець. Та й ні разу його не бачила тут. Коли він встигає заходити? Не зрозуміло.

Вибігаю з під’їзду і ранішнє яскраве світло разить очі, тому натягую капелюха чим по-нижче і минувши двір, мчу по тротуару до першого пішохідного переходу. На щастя робота не далеко, десять хвилин ходу. А якщо поспішити, то можна і за шість забігти.

Як на зло в сумочці починає грати весела мелодія телефону. Ледве знаходжу його у купі дуже потрібних речей. І хто мене так настирливо добивається у таку рань? Авжеж це моя найкраща подруга Віра. І чого їй не спиться, на роботу ж їй не треба.

-                    Любка, добрий ранок, - кричить вона на вухо. - Чим займаєшся?

-                    На роботу поспішаю, - закочую очі, хоч вона цього і не бачить. - А ти? Як вчора пройшов вечір?

-                    Ох, не нагадуй. Мої родичі найнудніші люди на землі, - зітхає подруга, я шкірою відчуваю її незадоволення. - Ледве звідти втекла.

Вчора у Віри було день народження, двадцять п’ять років. Тож її мама на честь ювілею доньки влаштувала сімейну вечерю. І як би Віра не хотіла тих гостей, вона мусила скоритись.

-                    Співчуваю. Впевнена, ти не так хотіла відсвяткувати. Нічого, в суботу надолужиш.

-                    На рахунок суботи не вийде. Тому святкування переноситься на сьогодні.

Я навіть зупиняюсь від несподіваної новини. Хоча чому я дивуюсь. Це ж Віра.

-                    Чому на сьогодні, що сталось?

-                    Тому що завтра я зі своїм новим хлопцем лечу у Францію, - пищить від радості подруга. - Він їде у відрядження по роботі і бере мене з собою. А це ж Франція. Як я можу відмовитись?

Ще й тижня не минуло, як вона з цим новим хлопцем познайомилась. Швидко у них все.

-                    Чому ти раніше не сказала? Я ж зовсім не готова і подарунку тобі не купила.

-                    Можеш і без подарунку, головне сама приходь. Вибач, раніше і я не знала, що можу полетіти. Це буде чудова поїздка. Мене аж трясе від нетерпіння.

Я різко повертаю і вискакую на дорогу. Занурена у розмову я навіть не дивлюсь по сторонам. Різкий скрегіт гальм і гучний сигнал машини вганяють мене в ступор. Коли прямо біля моїх ніг зупиняється сірий капот, я ледь не випускаю телефона з руки. Кров холоне і через запізнілу реакцію перед небезпекою ноги робляться ватними, а руки починають тремтіти. Лише декілька сантиметрів і все могло закінчитись інакше.

-                    Ти що взагалі на дорогу не дивишся?! Я ж міг тебе збити! - чую дорікання в свою сторону.

Водій машини висунув голову з вікна і свердлить мене шаленим поглядом. Перша реакція на ситуацію – страх, минає і на його місце приходить гнів. Я придивляюсь до машини середнього класу, кидаю погляд на молодого нахабного водія. Такі вважають себе королями на дорогах, такі не дотримуються правил.

-                    Якого чорта ти на мене кричиш? - ричу у відповідь, захищаю себе. - Я йду по зебрі і ти мене маєш пропустити.

-                    Хіба тебе можна було помітити? Вискочила із-за кущів, мов навіжена.

-                    Чоловіче, якщо ви не добачаєте, то раджу одягнути окуляри, - навмисно переходжу на ви. - І взагалі, на таких як ти, поліцію треба. Гасаєте мов навіжені, ніхто вам не указ.

Він хмикає на мої слова і ховається в салоні. Мене обурює поведінка нахабного незнайомця, та тратити сили на нього не хочеться. Піднімаю підборіддя догори і йду далі, але цього разу дивлюсь на дорогу, поки не доходжу до тротуару. Позаду реве мотор і шини свистять при натисканні на педаль газу. Таких не виправить і могила.

Лише на безпечній території згадую про подругу, яка продовжує надриватись у телефон. Тремтячими руками піднімаю його до вуха.

-                    Що там в тебе за галас?

-                    Прикинь, мене щойно чуть не збив на пішохідному переході якийсь йолоп. Ще й накричав на мене, - жаліюсь Вірі.

-                    Зараз таких багато. Треба постійно бути напоготові. Але з тобою все гаразд?

-                    Так, лише тепер треба пити заспокійливе. Ранок так не вдався, а тут ще це.