Розділ 26. Хибна дорога. Куди веде пошук?

Розділ 26. Хибна дорога
Куди веде пошук?
Він ішов швидше, ніж зазвичай. Не тому, що поспішав — радше тому, що зупинитися означало б почати думати. А думки цього вечора були надто гучні. Сніг під ногами скрипів рівномірно, майже заспокійливо, але всередині все було розхитане, мов старий маятник, який хтось різко зірвав із ритму.
Данило Святославович зловив себе на дивному відчутті: він ніби рухався в правильному напрямку, але дедалі сильніше сумнівався, чи це взагалі його напрямок.
Останні тижні він жив пошуком. Пояснення, сенсу, формули, яка б нарешті звела все докупи: уроки, вибір, час, Олену, учнів, власне життя. Він читав, згадував, аналізував, повертався до минулого, розкладав події по поличках, ніби задачі з умовами та прихованими змінними. Але що більше він шукав, то частіше ловив себе на відчутті, що йде не вперед, а вбік.
— Можливо, я просто не там шукаю, — подумав він і зупинився біля ліхтаря.
Жовте світло падало на сніг нерівними плямами. У такому світлі все здавалося трохи фальшивим: знайомі форми втрачали чіткість, тіні видовжувалися, а простір ніби грався з оком. Данило раптом зрозумів, що саме так він і відчуває свій шлях — освітлений, але викривлений.
Він згадав одну зі своїх улюблених фраз, яку колись часто повторював учням:
— Неправильна відповідь іноді цінніша за правильну, якщо ти розумієш, чому вона неправильна.
Тоді це звучало впевнено. Зараз — боляче точно.
Олена помітила це раніше за нього. Вона завжди бачила тонші речі — паузи між словами, зміну інтонації, погляд, який затримується довше, ніж потрібно.
— Ти ніби весь час у дорозі, — сказала вона одного вечора, коли вони сиділи на кухні. — Але не зі мною.
Він тоді промовчав. Не тому, що не мав що сказати. А тому, що боявся сказати правду.
Правда ж була простою й незручною: він шукав відповідь так наполегливо, що перестав чути життя. Він намагався пояснити все — замість того, щоб проживати.
Цей пошук почав диктувати йому правила. Він читав чергову книгу, слухав чергову лекцію, ловив себе на тому, що порівнює чужі думки зі своїми, намагається приміряти їх, мов готові костюми. Деякі сиділи зручно. Інші — тиснули. Але жоден не був його.
— Можливо, істина — це просто добре сформульована думка? — питав він себе. — А якщо я знайду правильні слова, все стане на місця?
Та щоразу, коли він знаходив нове формулювання, старе життя не змінювалося. У класі діти залишалися тими ж — живими, шумними, непередбачуваними. Олена залишалася поруч — терпляча, але все більш мовчазна. А він — усе так само невпевнений.
Одного дня він спіймав себе на тому, що почав оцінювати людей так само, як теорії: корисно / некорисно, підтверджує / спростовує. І це налякало його по-справжньому.
— Даниле Святославовичу, — озвався якось один з учнів після уроку. — А навіщо взагалі шукати правильну відповідь, якщо життя все одно не задача?
Питання було просте. І саме тому — небезпечне.
— Щоб не блукати, — автоматично відповів він.
Хлопець усміхнувся ледь помітно.
— А якщо блукання — це частина шляху?
Того вечора Данило довго сидів у порожньому класі. Дошка була чистою, крейда лежала недоторканою, а вікна відбивали темряву. Він раптом усвідомив, що весь цей час ішов за уявною стрілкою «далі», не запитуючи себе, куди саме.
Хибна дорога рідко виглядає як помилка. Частіше — як дуже логічний шлях. У ній є аргументи, пояснення, цитати, авторитети. Але в ній немає головного — внутрішнього спокою.
Він ішов не туди, де було страшно, а туди, де було зручно думати. І саме це виявилося пасткою.
— Можливо, відповідь не попереду, — подумав він, — а поруч. Або навіть позаду. Або… всередині того, від чого я тікаю.
Сніг почав падати густіше. Ліхтарі розмивалися, дорога втрачала чіткі контури. Данило повернув назад. Не тому, що знав, куди йде. А тому, що вперше за довгий час дозволив собі визнати: він може помилятися.
І, можливо, саме з цього й починається справжній шлях.