Розділ 23. Підсвідомість

Розділ 23. Підсвідомість
Те, що не можна змінити
Він зрозумів, що це не сон, ще до того, як відкрив очі.
Сон завжди має межі — м’які, плинні, з нечіткими краями. Навіть у кошмарах існує момент, коли тіло прагне вирватися, коли десь на периферії свідомості з’являється обіцянка порятунку: зараз, ще мить — і ти прокинешся. Тут такого не було. Тут не існувало ані входу, ані виходу. Не було навіть відчуття пастки. Була глибина. Така, в яку не падають і не зриваються — у неї заходять. Повільно. Без опору. Ніби двері давно відчинені й чекали саме на нього.
Першим прийшло не бачення, а відчуття тіла. Хоч тіла тут не існувало — він знав це точно. І все ж було щось подібне до пульсу, розлитого не в жилах, а в самому усвідомленні. Рівний, наполегливий. Наче хтось перевіряв: ти тут? ти витримаєш? Він відчув напругу під умовними ребрами, тиск у горлі, сухість, яка не мала фізичної причини. Це не був страх у звичному розумінні. Радше готовність до удару, який неминучий.
Данило стояв. Не тілом — усвідомленням. Він не відчував ваги, але й не був порожнім. Під ногами не було підлоги, та не було й страху впасти. Простір навколо не мав кольору, але й не був темрявою. Це було щось середнє між тінню й пам’яттю. Повітря не тиснуло, проте здавалося густішим, ніж зазвичай — наче тут думки мали масу, а кожне усвідомлення залишало слід, який неможливо стерти.
Він раптом усвідомив, що вперше за довгий час не намагається нічого пояснити. Ні собі, ні комусь уявному. Немає ролі, яку треба втримати. Немає очікувань, яким слід відповідати. Немає навіть потреби бути «правильним». Це відчуття було настільки незвичним, що майже лякало.
— Отже… — подумав він. — Ось ти яка.
Підсвідомість не відповідала. Вона ніколи не відповідала словами. Вона не сперечалася і не переконувала. Вона не ставила запитань і не пропонувала варіантів. Вона просто показувала. Завжди. Без коментарів. Без пояснень. Без милосердя, але й без злості.
Простір ледь зрушився — не різко, без ефектів, як змінюється напрямок вітру, коли ти ще не встиг усвідомити, що стало холодніше. І перед ним з’явився клас.
Не той, у якому він працював тепер. Інший. Старі, важкі парти з подряпинами, у яких застрягла чужа юність. Вирізьблені ініціали, серця, дати — чиїсь спроби залишити слід, коли здається, що тебе не помічають. Крейдова дошка з ледь помітними білими тінями слів, які давно стерли, але які так і не зникли. Вікна, за якими падав мокрий сніг — не красиво, не святково, а втомлено, ніби зима теж не мала сил бути переконливою.
Данило впізнав цей клас миттєво. Не очима — тілом.
— Це ж… — він ковтнув щось важке, ніби простір справді став густішим. — Мій перший.
За вчительським столом сидів він сам. Молодший. Надто прямий, надто зібраний. Спина рівна, ніби напруження тримало її замість м’язів. Погляд — зосереджений до болю, як у людини, яка боїться кліпнути, щоб не втратити контроль. Руки стискали журнал так, ніби той був єдиною точкою опори, єдиним доказом, що він має право тут стояти.
Учні шуміли. Не агресивно — живо. Хтось тихо сміявся, хтось штовхав сусіда ліктем, хтось дивився у вікно, не ховаючись. Вони не були ворогами. Але тоді він цього не знав. Тоді весь цей шум здавався загрозою, перевіркою, пасткою.
— Тихо! — сказав молодий Данило.
Голос прозвучав різкіше, ніж він хотів. Навіть для нього самого. Учні замовкли не від поваги, а від здивування. У тиші, що настала, було щось крихке й недовірливе. Мить, у якій ще можна було піти іншим шляхом — і яка вже була втрачена.
Справжній Данило відчув, як усередині щось стислося — не спогадом, а тілесно, як судома, що приходить раптово.
— Я боявся, — тихо сказав він у порожнечу. — Я тоді боявся їх більше, ніж вони мене. Боявся втратити контроль. Боявся показати, що не знаю. Боявся, що якщо вони побачать мою невпевненість — мене знищать. Або просто не визнають.
Простір не коментував. Він лише дозволяв дивитися далі. Не давав відвести погляд. Не дозволяв сховатися за поясненнями.
Клас зник, ніби його обережно відсунули убік. Наступний фрагмент з’явився майже непомітно, як спогад, що виникає не з минулого, а з тіла.
Коридор. Довгий, холодний, надто світлий. Світло різало очі, підкреслювало кожну дрібницю. Він іде швидко, дивлячись у підлогу. Плечі зведені. Дихання поверхневе, уривчасте. Назустріч — колега.
— Даниле Святославовичу, можна вас на хвилинку? — голос знайомий. Обережний. Людяний. У ньому немає вимоги — лише пропозиція.
Він зупиняється. Слухає. Киває. Обличчя нейтральне. Очі — порожні, ніби в них уже немає місця для ще одного контакту.
— Потім, — відповідає він. — Зараз не можу.
Він іде далі, не озираючись. Кроки чіткі. Рівні. Наче втеча, замаскована під зайнятість, під відповідальність, під «я потрібен в іншому місці».
Справжній Данило знав, що було «потім».
Нічого.
— Я уникав, — визнав він. — Бо не вмів бути неідеальним при інших. Бо не вмів визнавати, що мені важко. Бо думав, що якщо зупинюся хоча б на мить — розвалюся і вже не зможу зібратися.
Коридор розчинився. Простір знову згустився — і перед ним виникла кухня.
Ранок. Сіре світло, яке не обіцяє нічого. Олена стоїть біля плити. Волосся зібране недбало, як буває лише вдома, коли немає потреби бути кимось іншим. На столі — дві чашки. В одній чай уже холоне, залишаючи тонку плівку на поверхні.
— Ти сьогодні пізно? — питає вона.
— Як завжди, — відповідає він, не дивлячись.
Вона мовчить кілька секунд. Ці секунди тягнуться довше, ніж будь-яка фраза. У них — очікування, надія, втома.
— Ми ж хотіли… — починає вона.
— Олено, не зараз, — перебиває він. — Я запізнююсь.
Він бере куртку. Ключі. Рухи точні, відпрацьовані. Двері зачиняються надто голосно, хоча він цього не планував.
Справжній Данило заплющив очі, хоча очей тут не було.
— Я думав, що роблю це заради нас, — прошепотів він. — А насправді я просто не вмів залишатися. Я тікав, прикриваючись відповідальністю. Я вибирав дистанцію, бо вона не вимагала від мене чесності.
Простір ущільнився ще більше. Наче слухав уважніше. Наче дозволяв копати глибше, ніж будь-коли раніше.
— Чому ти показуєш мені це? — спитав Данило. — Я ж пам’ятаю. Я ж знаю.
І вперше підсвідомість відповіла.
Не голосом. Не образом. Відчуттям, яке не мало форми, але мало вагу.
Пам’ятати — не означає прийняти.
Простір знову змінився. Цього разу — повільно, обережно, майже ніжно, ніби торкалися чогось крихкого.
Маленька кімната. Напівтемрява. Нічник світить тьмяно, залишаючи кути в тіні. Маленький хлопчик сидить на ліжку, підібгавши ноги. Ковдра стиснута в пальцях так сильно, що тканина зім’ята. За прочиненими дверима — голоси дорослих. Різкі. Втомлені. Роздратовані. У цих голосах немає злості до нього — але є втома, у якій немає місця для ще однієї потреби.
— Я не хочу заважати… — шепоче хлопчик. — Я буду тихо. Я постараюся.
Данило відчув, як щось у ньому ламається без болю — ніби нарешті дозволили тріснути тому, що трималося десятиліттями, маскуючись під силу.
— Це я… — голос зірвався. — Це я.
Хлопчик підвів очі й подивився прямо на нього.
— Якщо я буду хорошим, мене не залишать? — спитав він.
Данило не знав, що відповісти. Бо правда була складнішою за будь-яку втіху. Бо іноді навіть бути хорошим — замало.
І в цю мить він зрозумів головне.
Підсвідомість не була ворогом. Вона не карала. Вона берегла. Вона зберігала все те, що він колись не зміг витримати. Усі моменти, де потрібно було вибрати себе, але він обрав тишу. Усі страхи, які він не міг назвати, але які керували кожним його кроком.
— Тобто це… не змінити? — тихо спитав він.
Простір зрушився. Клас зник. Кухня зникла. Хлопчик зник.
Залишився лише він. І відповідь, яка не потребувала слів.
Змінити — ні.
Усвідомити — так.
І більше не тікати.
— То що мені робити? — спитав Данило.
Пауза була довгою. Не гнітючою. Чесною.
Бути присутнім.
Говорити, коли страшно.
Залишатися, коли хочеться втекти.
Світ почав розчинятися, але тепер це не лякало.
— Я не стану іншим за одну ніч, — сказав Данило. — Я знаю.
І не потрібно, — відгукнулася підсвідомість. — Достатньо перестати зраджувати себе щодня.
Він відчув, як повертається вага тіла. Як з’являється подих. Як реальність знову збирається навколо.
Останньою думкою, яку він виніс із цієї глибини, було не каяття.
Було прийняття.
Деякі речі справді не можна змінити.
Але можна більше не жити так, ніби їх не існує.
І цього разу — він не прокинувся різко.
Він просто повернувся.