Розділ 21. Час

Розділ 21. Час
Розрив між світами
Час перестав бути лінією.
Данило Святославович відчув це не одразу. Спершу — лише дрібний дискомфорт, схожий на те, як іноді прокидаєшся серед ночі й не можеш зрозуміти: вже ранок чи ще глибока темрява. Потім — дивне відчуття, ніби кожна хвилина має різну вагу. Одна тягнулася, мов густа смола, інша — зникала миттєво, не залишаючи сліду.
Він сидів у класі. Порожньому.
Цей простір був знайомий до найменших деталей — і саме тому здавався небезпечним. Порожні парти дивилися на нього так, ніби пам’ятали більше, ніж мали б. Тут не було жодного звуку, але тиша не заспокоювала — вона тиснула. Ніби чекала, що він щось скаже. Або зробить.
Данило повільно перевів погляд з дошки на двері. Вони були зачинені, але він знав: замкненими вони не є. І все ж відчуття виходу не з’являлося. Клас був пасткою не тому, що не випускав, а тому, що пропонував залишитися. Без ризику. Без вибору. Без втрат.
— Скільки років… — подумав він. — Скільки років я тут не тому, що обрав, а тому, що не вийшов.
Сонце заходило крізь високі вікна, залишаючи на дошці довгі, косі тіні. Крейда лежала рівно там, де він залишив її після останнього уроку. Стілець стояв трохи відсунутий — як завжди, коли він виходив не поспішаючи, даючи дітям ще кілька секунд тиші.
— Дивно… — тихо сказав він сам до себе.
Голос прозвучав ніби не зовсім тут. Наче клас відповів йому легким відлунням, як у великому порожньому залі.
Він підвівся. Кроки відлунювали надто гучно. Занадто чітко. І водночас — ніби з затримкою, ніби звук приходив із минулого.
Данило підійшов до вікна. На подвір’ї школи було… одразу кілька сцен.
Діти гралися.
Діти йшли додому.
Двір був порожній.
Двір був залитий снігом.
Двір був весняним і вологим.
Картини накладалися одна на одну, як прозорі шари. Жодна не витісняла іншу. Вони співіснували — і це лякало більше, ніж хаос.
— Це не сон, — прошепотів він. — Я знаю, як виглядає сон.
Він доторкнувся до холодного скла. Відчуття було справжнім. Занадто справжнім.
Саме тоді він побачив Олену.
Вона стояла біля входу до школи. В зимовій куртці, з сумкою через плече. Така, якою він звик бачити її після роботи — трохи втомлена, але з тією тихою внутрішньою зібраністю, яку він завжди в ній цінував.
Він моргнув.
Олена зникла.
На її місці з’явилася інша Олена — молодша. Без куртки. В легкому пальті. Вона сміялася, розмовляючи з кимось, кого він не міг розгледіти.
Данило відчув, як у грудях щось стиснулося. Не ревнощі. Не жаль. Провина — тиха, без істерики. Провина за те, що не завжди був у тому моменті, в якому вона була. За те, що часто приходив пізніше — не фізично, а внутрішньо.
— Ні… — він відступив від вікна. — Так не буває.
Але він знав: це не ілюзія. Це різні версії однієї правди. Версії, що з’явилися через відкладені рішення.
Час розшаровувався. Світ розходився тріщинами, але не ламався — він розходився, як вода, коли в неї опускають руки.
І Данило раптом зрозумів: це не світ змінюється.
Це він більше не належить одному моменту.
У коридорі було світло.
І темно.
Лампи горіли і не горіли водночас. На стінах висіли оголошення — нові й старі, ще з тих років, коли він тільки прийшов працювати в цю школу.
Він зупинявся біля кожного, ніби ті були мітками на його власній шкалі часу.
«Методичне об’єднання. Обов’язкова присутність». — він згадав, як пішов туди замість того, щоб поїхати з Оленою.
«Карантин. Дистанційне навчання». — місяці, де життя звузилося до екрана.
«Свято останнього дзвоника». — і відчуття, що роки минули швидше, ніж він встиг це усвідомити.
Ноги стали важкими. Ніби кожен крок вимагав дозволу.
— Даниле Святославовичу?
Він обернувся різко.
Олена стояла перед ним. Справжня. Єдина. Не розмита. Не накладена.
— Ти мене чуєш? — запитала вона тихо.
— Чую… — голос його тремтів. — Але не розумію, де я.
Вона підійшла ближче. Взяла його за руку. Її дотик був теплим. Стабільним. Справжнім.
— Ти між, — сказала вона просто. — Між тим, ким був. І тим, ким ще не вирішив бути.
— Це звучить як щось… філософське, — гірко усміхнувся він.
— Ні, — похитала вона головою. — Це звучить як правда.
Раптом коридор почав змінюватися.
Стіни віддалялися. Підлога ніби розчинялася під ногами. Школа більше не була будівлею — вона стала місцем вибору.
Перед ним з’явилися два образи.
Перший — він у класі. Знову. День за днем. Учні змінюються, роки минають, але він залишається тут, тримаючись за знайоме. За безпечне.
Другий — він виходить за двері школи. Не тікає. Не зраджує. Просто йде далі. В невідоме. В життя, де він — не лише роль.
Серце билося повільно, важко. Він усвідомлював: жоден варіант не обіцяє полегшення. Лише відповідальність. І страх. І втрати.
— Я не знаю, який світ справжній, — прошепотів він.
Олена дивилася прямо в очі.
— Той, у якому ти живий, — сказала вона.
І в цю мить час зупинився.
Не як фокус. Не як диво.
Він просто перестав тиснути.
Між світами утворилася пауза. І в цій паузі Данило Святославович нарешті зрозумів:
час — це не ворог.
час — це запитання.
І відповідь на нього він мусив дати сам.