Розділ 14. Втрата

Розділ 14. Втрата
Повернення до реальності
Повернення не було різким.
Не було удару, болю чи темряви, що змикається. Воно сталося так, як стається більшість справжніх втрат — тихо. Непомітно. Ніби хтось щось забрав, не зачинивши за собою дверей.
Данило стояв посеред коридору школи й дивився на стіну з розкладом. Листки були прикріплені криво, деякі — перекошені, один кут відклеївся. Хтось учора обіцяв усе переробити. Хтось — це міг бути він.
Навколо йшли люди. Говорили. Сміялися. Сварилися.
Школа жила — як завжди.
А він уперше відчув: щось закінчилося.
Не епізод.
Не урок.
Не день.
Щось більше — і водночас неможливе для формулювання. Як звук, який ти чув усе життя, а потім раптом перестав помічати — і лише тоді зрозумів, що він зник.
— Данило Святославович, — звернулася завуч, проходячи повз. — Ви сьогодні блідий. Все гаразд?
Він кивнув. Автоматично. Майже машинально.
— Так. Просто не виспався.
Це була правда.
Але не вся.
Він зайшов до класу. Діти вже сиділи. Хтось гойдався на стільці, хтось переглядався, хтось тихо жартував. Усе було знайоме до дрібниць. До інтонацій. До поглядів.
Він відкрив журнал.
І в ту мить зрозумів: він не чує класу так, як раніше.
Не буквально — слух був на місці.
А інакше. Глибше.
Ніби між ним і світом з’явилася тонка плівка. Прозора. Непомітна. Але така, що не дає доторкнутися повністю.
— Дістаємо зошити, — сказав він.
Голос був спокійний. Рівний. Учительський.
А всередині — тиша.
Раніше тиша була наповненою. Вона жила сенсом, очікуванням, увагою. Тепер — вона була порожньою. Не страшною. Просто… холодною.
Він писав на дошці формулу й ловив себе на думці, що вперше за довгий час не відчуває, навіщо саме ця формула сьогодні.
Не тому, що вона неважлива.
А тому, що зникло відчуття містка між ним і ними.
Після уроку до нього підійшов хлопець із третьої парти.
— Даниле Святославовичу… а ви сьогодні інший.
— Інший як? — спитав він, не дивлячись.
— Не знаю… — хлопець знизав плечима. — Ніби ви тут, але ніби трохи не з нами.
Це влучило точніше, ніж будь-яка діагностика.
Данило підвів очі.
— Буває, — відповів він тихо. — Головне — помітити.
Хлопець кивнув і пішов.
А Данило залишився стояти, дивлячись у порожній клас.
Він уперше чітко відчув: він щось втратив.
Не людину.
Не спогад.
Не себе.
А зв’язок.
Той тонкий, майже невидимий канал, через який світ раніше говорив, а не просто відбувався.
Вдома Олена зустріла його мовчки. Вона вміла це — мовчати так, щоб у цьому було більше турботи, ніж у словах.
— Як день? — запитала вона пізніше, вже за вечерею.
Він хотів відповісти чесно. Але не знав — як.
— Звичайний, — сказав нарешті.
Вона подивилася на нього довше, ніж треба.
— Ти впевнений?
Він кивнув.
І в ту ж мить зрозумів: він збрехав. Не їй. Собі.
Після вечері він стояв біля вікна. Місто жило. Машини. Світло. Люди з пакетами, з розмовами, з планами.
Світ був на місці.
А те, що було між ним і світом — зникло.
І він раптом злякався.
Не за себе.
За те, що може звикнути.
Звикнути жити без глибини.
Без присутності.
Без того дивного відчуття, що кожен день — це не просто черговий відрізок часу, а відповідь на запитання, яке ще не поставили вголос.
— Якщо це і є повернення… — подумав він, — то воно дорожче, ніж я уявляв.
Вночі він прокинувся сам.
Без дзвінка.
Без переходу.
Просто — прокинувся.
І зрозумів: нічого не станеться.
Ніхто не покличе.
Ніхто не пояснить.
Ніхто не забере його знову.
Свідомість залишилася тут. Остаточно.
І саме це було втратою.
Він сів на ліжку, тримаючи руку на обручці.
— Значить, тепер так, — прошепотів він. — Тепер без підказок.
І вперше за весь час відчув не страх, а відповідальність.
Бо втрата — це не кінець.
Це момент, коли світ більше не веде за руку.
І тепер кожен крок доведеться робити самому.