Розділ 8. Рішення

Розділ 8. Рішення
Вибір між можливостями
Данило прокинувся не від дзвінка.
І не від голосів.
Він прокинувся від тиші.
Вона була густою, майже відчутною, як вода, в якій затримали подих. Ніби світ на мить зупинився й чекав — не на подію, а на його рішення. Данило лежав із заплющеними очима, прислухаючись до себе. Не до звуків — до відчуттів.
Тіло було знайоме.
Дихання — його.
Руки — його.
Але щось у ньому було інакше. Наче м’язи пам’ятали те, чого розум ще не визнавав. У грудях час від часу виникало коротке стискання — не біль, а спалах напруги, як перед падінням. Ліве плече ніби тягнуло вниз, важко, без причини. Пальці рук час від часу самі стискалися, ніби готувалися втримати кермо.
Він різко сів.
Клас. Його клас. Кабінет математики. Стара дошка з подряпинами від крейди, підвіконня з тріщиною, яку він колись обіцяв зашпаклювати «на наступному тижні». Вікно було прочинене, і з двору тягнуло холодним повітрям та запахом вогкої землі.
— Отже… — прошепотів він. — Знову я.
Він підвівся, зробив кілька кроків і зупинився. Тіло відреагувало швидше за думку: серце на мить пришвидшилося, дихання збилося. Данило торкнувся грудей, ніби перевіряючи, чи все на місці.
Тіло пам’ятає, — усвідомив він. — Навіть якщо я намагаюся не пам’ятати.
На столі лежав журнал. Його журнал. Поруч — телефон. Екран засвітився сам, ніби чекав на дотик.
08:14.
Той самий час.
Той самий день.
Данило сів і повільно відкрив журнал. Пальці ковзнули по сторінках, зупиняючись на цифрах. Кожна оцінка — акуратна, чітка, без емоцій. Система. Логіка. Порядок.
Але тепер він бачив інше.
Кожна цифра була рішенням.
Кожна — маленьким судом.
Кожна — моментом, коли він обрав швидкість замість паузи, правило — замість людини.
Тут він не запитав.
Тут не дочекався.
Тут вирішив за іншого.
Я думав, що просто працюю, — подумав Данило. — А я формував реальність.
Він закрив журнал і повільно видихнув. У голові ще лунав відгомін попередніх ролей: втомлений голос завуча, приглушені зітхання колег, порожній погляд учня, який нічого не сказав, але сказав усе.
— То ось у чому пастка… — тихо промовив він.
Це був не просто повтор.
Це був вибір.
Він підійшов до дошки й машинально написав крейдою:
РІШЕННЯ
Крейда скрипнула надто голосно. Данило здригнувся, ніби хтось спіймав його на чомусь забороненому.
— Рішення, — повторив він уголос. — Усе зводиться до них.
Двері відчинилися. Учні почали заходити — звичайні, шумні, живі. Вони ще не знали, що цей день уже проживали. Що для них це — просто урок. А для нього — вузол із сотень можливостей.
— Доброго ранку, — сказав він.
— Доброго! — відповіли кілька голосів, хтось кивнув, хтось не відривався від телефону.
Він дивився на них і раптом чітко усвідомив: сьогодні він може все змінити.
Може не піти тією дорогою.
Може не відповісти на той дзвінок.
Може вийти зі школи раніше.
Може поговорити з тим, з ким не говорив роками.
Може… вижити.
І від цієї думки стало моторошно.
— Сьогодні, — почав Данило, — ми трохи відійдемо від плану.
Клас завмер.
— Не хвилюйтеся, контрольної не буде, — додав він, і в повітрі пройшла хвиля полегшення. — Але буде питання. Не з підручника.
Він обвів клас поглядом.
— Скажіть, будь ласка… чи завжди існує правильне рішення?
Тиша. Потім хтось несміливо підняв руку.
— Якщо це математика — так, — сказала дівчина з другого ряду. — Там завжди є відповідь.
— А якщо життя? — уточнив він.
Хлопець біля вікна знизав плечима.
— Тоді — як пощастить.
— А якщо правильних рішень кілька?
— То це вже не рішення, — буркнув хтось із задніх парт. — Це рулетка.
Слово вдарило різко.
Рулетка.
Саме так він жив останні роки. Обертаючи колесо, сподіваючись, що цього разу не випаде чорне. Він зрозумів раптом: найнебезпечніші рішення — ті, що виглядають як дрібниці. Не сказати. Не втрутитись. Відкласти.
Вибір, якого не видно, — подумав він. — Але який вирішує все.
Дзвінок на перерву пролунав різко, ніби розрізав розмову ножем. Учні швидко зібралися й вийшли. Данило залишився сам.
Він сів за стіл і втупився в телефон. Повідомлення, яке він уже бачив у попередніх циклах, спалахнуло на екрані:
«Подзвони, коли зможеш. Нам треба поговорити».
Він знав, від кого це.
І знав, що саме після цієї розмови він сів у машину.
І знав, чим це закінчилося.
Данило стиснув телефон у руці. Не як предмет — як відповідальність.
— Якщо я не подзвоню… — прошепотів він. — Якщо я зміню маршрут… якщо залишуся тут…
Телефон мовчав.
Як і світ.
У відображенні вікна він побачив себе — і водночас не себе. За його спиною, ніби тіні, стояли інші образи: жінка-завуч із втомленими очима, колега з напівіронічною усмішкою, мовчазний учень.
Вони нічого не казали. Їм не потрібно було.
— Ти вже робив вибір, — ніби звучало в тиші. — Просто не називав його так.
Данило різко встав.
— Ні, — сказав уголос. — Цього разу — я обираю.
Він поклав телефон екраном донизу. Узяв журнал і повільно сховав його в шухляду. Одягнув пальто.
Біля дверей зупинився.
— Але якщо я виживу… — подумав він. — Чи стану я тим самим?
Відповіді не було. Лише відчуття: кожен вибір щось рятує — і щось убиває.
Він вийшов у коридор. Кроки луною відбивалися від стін. Світ починав тремтіти, як перед дзвінком.
— Рішення, — повторив Данило. — Це не про правильність. Це про відповідальність.
Коридор почав розчинятися. Повітря загусло.
Дзвінок ще не пролунав.
Але вибір уже було зроблено.