Розділ 6. Колега

Розділ 6. Колега
Спогади і розчарування
Пробудження було не різким — навпаки, надто знайомим.
Не біль. Не дзвінок.
Запах.
Суміш крейди, кави й старого лінолеуму. Того самого, який у жодній школі не змінюється, ніби входить у державний стандарт. Данило ще не відкрив очей, але вже знав, де він. Учительська.
Він сидів. Ні — вона сиділа.
Нога на ногу. В руках — чашка з надщербленим краєм. Кава була гірка, але не настільки, як думки. Тепла вже не відчувалося — лише звичка тримати чашку, ніби вона могла щось стабілізувати.
— Знову запізнився… — пролунало поруч.
Голос був знайомий. Занадто знайомий.
Данило повільно підняв погляд — і побачив себе.
Не буквально. Але настільки близько, що серце сіпнулося. Перед ним сидів чоловік років сорока. Трохи сутулий. З тією самою втомою в очах, яку Данило щодня бачив у дзеркалі. Ті ж рухи рук. Та сама звичка терти перенісся, коли нервує. Той самий спосіб сидіти — ніби готовий будь-якої миті підвестися й піти, навіть якщо нікуди не треба.
Так ось як я виглядаю збоку, — подумав Данило.
Не суворий. Не холодний.
Відсторонений.
— Він завжди так, — продовжив колега. — Думає, що правила — не для нього.
У цих словах не було злості. Лише втома. Така сама, як у нього самого.
Данило зрозумів:
він — колега.
Один із тих, хто щодня п’є з ним каву. Хто знає його не з класу. Не з уроку. А з кулуарів. З пауз між дзвінками. З напівслів і коротких кивків замість розмов.
— Ти ж знаєш, — відповів він нейтральним, трохи хрипким голосом цього тіла, — Данило не зі зла. Він просто… живе у своїй голові.
Колега гірко посміхнувся.
— У своїй голові? Та він там давно сам.
Це було сказано легко. Майже між іншим.
І саме тому вдарило сильніше.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Данило й відчув, як усередині щось напружилось, ніби туга струна.
Колега відставив чашку. Вона дзенькнула об блюдце — тихо, але різко.
— Ти пам’ятаєш, яким він був раніше?
Питання зависло в повітрі, між запахом кави й приглушеним гулом коридору.
Данило пам’ятав.
Занадто добре.
— Він приходив раніше за всіх, — продовжив колега. — Горів. Справді горів. Діти його слухали. Він не кричав — і його чули.
Пауза затягнулася.
— А тепер… — колега повільно повів плечима, — він дивиться крізь людей. Ніби вже не тут.
У Данила защеміло під грудьми. Не від образи. Від точності.
Він раптом згадав той день, коли колега зайшов до класу після уроків. Стояв у дверях, ніби хотів щось сказати. Данило тоді кивнув — сухо, швидко — і знову опустився до зошитів. Не тому, що не хотів говорити. А тому, що не мав сил бути ще й людиною, а не функцією.
— Люди змінюються, — обережно сказав Данило.
— Ні, — різко заперечив колега. — Люди ламаються.
Ці слова не звучали як докір. Вони прозвучали як діагноз.
У двері учительської зайшли ще кілька вчителів. Хтось пожартував про перевірки. Хтось — про нову програму. Сміх був короткий, нервовий, ніби для галочки. Кожен говорив, але ніхто нікого по-справжньому не слухав.
І Данило раптом побачив це чітко.
Учительська була не місцем відпочинку.
Вона була камерою декомпресії.
Тут скидали напругу жартами. Тут ховали страх за цинізмом. Тут не питали «як ти», бо відповідь могла бути надто важкою. Колектив не був жорстоким — він був обережним. І ця обережність з’їдала повільніше, але не менш надійно.
— Ти колись питав його, що з ним? — спитав Данило.
— Навіщо? — знизав плечима колега. — Він же вчитель. Має триматися.
Фраза була проста. Звична. Майже правильна.
Має триматися.
Данило відчув, як у ньому щось стискається.
Це було не обурення.
Це було впізнавання.
— А якщо не може? — тихо спитав він.
Колега зітхнув, ніби чекав цього питання, але не хотів його чути.
— Тоді система його дожує.
У цих словах не було злоби. Лише констатація.
І Данило зрозумів:
він сам так думав.
Просто ніколи не формулював це вголос.
— Знаєш, що найгірше? — продовжив колега, не дивлячись на нього. — Він думає, що сам. А насправді…
Він замовк.
— Нас таких багато.
Це було сказано тихо. Майже з полегшенням.
Дзвінок цього разу був глухий. Далекий. Не шкільний — внутрішній. Наче хтось постукав зсередини.
Світ почав тремтіти.
— Скажи йому, — раптом сказав колега. — Якщо матимеш нагоду.
— Що? — не одразу зрозумів Данило.
— Що він не зобов’язаний бути ідеальним.
Колега усміхнувся втомлено.
— Ми всі тут — неідеальні. Просто не всі це визнають.
Учительська розчинилася. Голоси змішалися в гул. Запах кави зник.
Данило відчув, як його тягне назад — у глибину, у наступне тіло, у нову правду.
Я думав, що колеги — це просто фон, — промайнула думка.
А вони — дзеркала. Найболючіші.
Перед тим як усе зникло, він встиг усвідомити головне:
Розчарування — це не злість.
Це втрата надії там, де вона колись була.
І саме вона штовхає людину на край —
не крик,
не конфлікт,
а тиша, в якій ніхто не питає.
Дзвінок ударив востаннє.
І день пішов далі.