Розділ 5. Завуч

Розділ 5. Завуч
Вивчення нових ролей
Він прокинувся від дивного тиску в грудях — не болю, а відповідальності. Такої, яку не можна скинути, як ковдру. Повітря було сухим, кабінет — тісним, і запах паперу, старих папок та дешевої розчинної кави різко вдарив у ніс. Данило Святославович ще не відкрив очей, але вже знав: це не його тіло.
Коли повіки піднялися, перед ним постала інша реальність. Масивний стіл, завалений документами, журнали обліку, плани, накази, таблички з печатками. На стіні — портрети, гасла, календар із підкресленою датою. На дверях — табличка:
«Заступник директора з навчально-виховної роботи».
— Завуч… — прошепотів він чужими губами.
Голос був жіночий. Низький, трохи втомлений. Він опустив погляд — акуратні руки, тонкі пальці, та губи з ледь стертою помадою. На зап’ясті — годинник. Не дешевий, але без прикрас. Практичний. Жінка років сорока п’яти, можливо — п’ятдесяти. Стриманий костюм, темна блуза. Волосся зібране. Все в цій людині кричало про контроль, порядок і нескінченну втому.
— Добре… — подумав Данило. — Тепер я з іншого боку барикад.
Він підвівся. Стілець скрипнув, ніби зітхнув разом із ним. У дзеркалі шафи він побачив обличчя жінки — суворе, але не жорстке. В очах — постійна тривога. Не страх. Турбота. Та, яка не вимикається навіть уві сні.
Це вона бачить школу так щодня.
Не класи. Не дітей.
А систему.
Він провів рукою по стосу паперів. Випадковий аркуш вислизнув і впав на стіл. Список. Надрукований дрібним шрифтом. Без емоцій.
Проблемні класи.
Проблемні педагоги.
Ризики.
Прізвища. Формулювання. Зауваження.
«Низька дисципліна».
«Емоційна нестабільність».
«Недотримання методичних рекомендацій».
Живі люди — перетворені на рядки.
Долі — зведені до пунктів.
Данило відчув, як щось у ньому стискається. Він згадав, як сам колись обурювався подібними списками. Як думав: вони нічого не розуміють.
А тепер він тримав цей список у руках.
У двері постукали.
— Заходьте, — сказав він і здригнувся від того, як упевнено це прозвучало.
Увійшла молода вчителька української мови. Нервово стискала папку.
— Перепрошую, Маріє Іванівно… — почала вона. — У мене… проблема з 9-В.
Данило внутрішньо напружився.
9-В. Його 9-В. Його клас. Його учні.
— Сідайте, — відповів він уже автоматично. — Що сталося?
Вчителька говорила швидко. Про зрив уроку. Про крик. Про те, що «вони її не слухають». Про втому. Про відчай. Данило слухав — і раптом усвідомив страшну річ: він чув це вперше з боку. Не як учитель, який бореться з класом. А як людина, яка щодня слухає сотні таких історій.
— Ви знову підвищили голос? — спитав він, і в голосі прозвучала не докір, а констатація.
— Я… так. Але інакше вони не розуміють!
— Розуміють, — тихо відповів Данило. — Просто не одразу. І не всі.
Він замовк. У голові промайнули обличчя учнів. Ті самі. Його ж слова. Його ж інтонації. Його ж помилки.
— Знаєте, — продовжив він, — дисципліна — це не тиша. Це довіра. А вона не вибудовується криком.
Вчителька опустила очі.
— Я поговорю з класом, — додав він. — А ви… відпочиньте сьогодні після уроків. Без перевірки зошитів.
Це не наказ. Це прохання.
Вона підвела голову, ніби не одразу повірила.
— Дякую…
Коли двері зачинилися, кабінет наповнила тиша. Така, в якій чути власні думки. Данило дозволив собі сісти глибше в крісло. Зняв піджак. Не з полегшенням — із визнанням втоми.
Бути завучем — означає не мати права на зрив.
Ні перед дітьми.
Ні перед вчителями.
Ні перед собою.
Телефон задзвонив різко.
— Так, слухаю.
— Це директор, — сухий чоловічий голос. — У вас готовий звіт по відвідуваності?
Данило завмер. Звіт. Він не знав. Не пам’ятав. Не бачив.
— Майже, — відповів він, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля тривоги. — За пів години принесу.
— Добре. І ще. Данило Святославович знову затримав журнал.
Серце стиснулося.
— Я поговорю з ним, — сказав він.
І вперше в житті почув своє ім’я з цього боку столу.
Розмова обірвалася. Данило повільно відкрив шухляду. Усередині — особові справи. Він знайшов потрібну. Свою.
Характеристика.
«Фаховий».
«Вимогливий».
«Емоційно стриманий».
Ні слова про втому.
Ні слова про сумнів.
Ні слова про ціну.
Він закрив папку й не став нічого підписувати. Один документ так і залишився лежати без візи. Порушення. Формальне. Непомітне.
Система тримається на правилах.
Але іноді — на мовчанні.
Він узяв журнал. Свій журнал. Провів пальцем по обкладинці.
— Пробач, — прошепотів він самому собі. — Я не знав.
У коридорі пролунав дзвінок. Той самий. Металевий. Різкий. Невблаганний.
Світ здригнувся.
І Данило зрозумів: ця роль — ще один шматок правди. Болісний. Неочевидний. Але необхідний.
Щоб скласти рівняння, треба знати всі змінні.
Навіть ті, які не хочеться бачити.
Кабінет розчинився. Дзвінок лунав уже всередині нього.
І день пішов далі.