Розділ 4. Класний керівник

Розділ 4. Класний керівник
Новий погляд на школу
Він прокинувся від запаху крейди.
Не різкого — ні. Старого, майже домашнього. Так пахне приміщення, у якому багато років поспіль думають, помиляються, виправляють, нервуються і мовчать. Запах школи. Запах, який не сплутаєш ні з чим.
Данило Святославович не одразу зрозумів, де він. Спершу було відчуття ваги в плечах — ніби на них поклали щось надто відповідальне. Потім — тупий біль у скронях. І тільки тоді — голоси.
— …ви мене чуєте?
Голос жіночий. Втомлений. Стриманий.
Він відкрив очі — і побачив не свої руки.
Довші. Тонші. Шкіра — інша, сухіша. На пальцях — дешевий перстень з камінцем, який давно потемнів. На зап’ясті — годинник, зупинений на 8:17. Рука лежала на столі і здавалася чужою так само, якби він дивився на неї з екрана.
Він спробував поворухнути пальцями — вони послухались. Без запитання. Без затримки. Це налякало більше, ніж якби не послухались.
Тіло працювало автономно.
— Оксано Іванівно? — пролунав інший голос, молодший. — Вам зле?
Він підвів погляд — і зрозумів: він стоїть у класі. Не сидить за партою. Не біля дошки. А перед класом. Перед двадцятьма парами очей.
Я… класний керівник? — майнула думка.
У голові щось клацнуло. Як перемикач, який не просили вмикати.
Оксана Іванівна.
Класний керівник 8-Б.
Українська мова та література.
Двадцять років стажу.
Розлучена.
Син — студент в іншому місті.
Безсоння.
Втома.
Відповідальність, якої більше, ніж сил.
Ця інформація не прийшла словами — вона накрила. Як чужа пам’ять, яку дозволили відкрити лише частково. Він не пам’ятав подій, але знав їхній наслідок. Не пам’ятав виборів — але відчував їхню вагу.
— Все добре, — сказав він її голосом. — Просто… замислилась.
Голос звучав інакше. М’якше. Нижче. І водночас — твердо. У ньому було те, чого він не помічав у собі: звичка тримати, навіть коли немає за що.
Діти переглянулися. Хтось хмикнув. Хтось поліз у телефон. Один хлопець біля вікна дивився у двір, ніби там було щось значно важливіше за урок.
Так ось як це виглядає, — подумав Данило. — З іншого боку.
Він раптом побачив клас не як простір для пояснення теми, а як живу, небезпечну конструкцію. Кожен учень — точка напруги. Кожна пауза — можливість провалу. Тут не було правильних відповідей — лише наслідки.
Він підійшов до дошки. Почерк — не його. Кут нахилу інший. Літери кругліші. Але рух — впевнений. Автоматичний. Тіло знало, що робити, навіть якщо він не знав — навіщо.
— Давайте почнемо з організаційних питань, — промовив він. — Завтра контрольна з математики. Прошу підготуватись.
І в ту ж мить відчув, як клас напружився.
Не шумом. Не репліками. А тишею.
Хтось зітхнув.
Хтось закотив очі.
Хтось стиснув ручку так, ніби вона була останньою опорою.
От як вони це чують, — подумав він. — Не як «знання». А як загрозу.
— А можна перенести? — тихо запитала дівчинка з першої парти. — У нас і так багато…
Він упізнав її. Марина. Тиха. Старанна. Та, яку він завжди вважав «безпроблемною».
— Чому багато? — автоматично запитав він… і зупинився.
Бо раптом побачив.
Не список предметів.
Не навантаження.
А дітей.
Втомлених. Переляканих. Розгублених. Тих, які бояться не оцінки — а бути недостатніми. Тих, для кого кожна цифра — не результат, а вирок.
— Я поговорю з Данилом Святославовичем, — сказав він повільно. — Спробуємо щось вирішити.
І в цю секунду його ніби вдарило струмом.
Я говорю про себе.
Він сів за стіл класного керівника. Побачив журнал. Відкрив.
Сторінки — як судові протоколи.
Червоні. Сині. Чорні цифри.
Навпроти кожного прізвища — не оцінка, а реакція.
Страх.
Образа.
Звикання.
Байдужість.
Він раптом зрозумів: журнал не фіксує знання. Він фіксує стосунки. Хто кому повірив. Хто кого не почув. Хто був жорстким вчасно — а хто завжди.
Я ніколи цього не бачив, — подумав він. — Я бачив лише відповіді біля дошки.
— Оксано Іванівно, — підійшов хлопець з останньої парти. — А правда, що Данило Святославович когось… вигнав з уроку минулого тижня?
Серце стиснулося.
— Кого саме? — запитав він обережно.
— Та Макса. Він же… ну… просто запитав.
Просто запитав.
Він згадав той день.
Згадав втому.
Згадав, як хотів тиші.
Згадав, як сказав різко.
— Він хороший вчитель, — почув він власний голос, але вже не свій. — Але іноді… навіть хороші вчителі втомлюються.
Хлопець кивнув. Не переконаний. Але почув.
Пролунав дзвінок.
Той самий.
Гучний. Різкий. Невблаганний.
Клас спорожнів швидко. Діти вийшли, залишивши після себе шум, запахи, рух. І тишу.
Він залишився сам.
У чужому тілі.
У чужій ролі.
З чужою відповідальністю.
І вперше подумав не про урок. Не про помилку. Не про оцінку.
А про те, що, можливо, це не випадковість.
Можливо, він не «потрапляє» в інших людей.
Можливо, його вчать.
Перед тим як усе розчинилося, Данило встиг подумати:
Можливо, я ніколи не був поганим вчителем.
Але я точно був сліпим.
Темрява накрила його м’яко. Без болю.
І десь далеко, дуже далеко, шкільний коридор знову наповнився кроками.