Розділ 3. Дзвінок

Розділ 3. Дзвінок
Перше повторення
Дзвінок пролунав різко. Надто різко для тиші, в якій перебував Данило.
Він прокинувся не одразу. Спершу було відчуття — ніби хтось різко зірвав його з глибини, де не існувало ні тіла, ні думок. Там, де він щойно був, не було болю. Не було часу. Лише рівна, темна поверхня, схожа на гладку воду без віддзеркалень. І раптом — звук. Металевий, знайомий, до болю буденний.
Дзінь.
Другий раз — коротший.
Дзінь.
Він розплющив очі.
Перед ним — стеля. Побілена, з тонкою тріщиною, що тягнулася від лампи до кутка. Цю тріщину він знав. Знав так само добре, як формулу дискримінанта чи запах крейди, що в’їдається в пальці.
— Ні… — прошепотів Данило, і власний голос здався йому чужим.
Він сів різко, аж паморочилося в голові. Серце билося швидко, але рівно. Жодних трубок. Жодних апаратів. Жодного писку моніторів.
Клас.
Його клас.
Старі дерев’яні парти з подряпинами, в яких покоління учнів вирізали свої ініціали. Вікна з матовими слідами дощу. Дошка — темно-зелена, з ледь помітними залишками вчорашніх формул.
На дошці було написано:
«Квадратні рівняння. Повторення.»
Сьогодні.
Сьогодні не могло бути цього уроку.
Він добре пам’ятав учорашній день. Надто добре. Пам’ятав дорогу. Фари зустрічної машини. Крик гальм. Порожнечу після.
— Це сон, — сказав він уголос, стискаючи край парти так, що побіліли пальці. — Просто сон.
— Даниле Святославовичу, ви нас чуєте?
Голос з першої парти.
Марко. Завжди сидів спереду. Не тому, що був відмінником — просто погано бачив дошку. Данило пам’ятав, як два тижні тому розмовляв із його матір’ю в коридорі, пояснюючи, що хлопець розуміє матеріал, але боїться відповідати.
— Ви обіцяли сьогодні контрольну не писати, — додала дівчинка з другого ряду.
Аня. Усміхнена. Надто доросла для своїх чотирнадцяти.
У класі було шумно. Живо. Реально.
Це не може бути галюцинація, — подумав він. — Галюцинації не мають запаху.
А тут пахло мокрими куртками, пилом і крейдою.
Він подивився на свої руки.
Обручка. На безіменному пальці. Та сама. Злегка подряпана з внутрішнього боку. Він крутив її щоранку, коли думав.
І раптом — біль.
Ледь помітний, тупий, у плечі. Ніби щось тиснуло зсередини. Данило машинально повів плечем — і відчув ще одну дивну річ: напруження в грудях, там, де зазвичай проходив ремінь безпеки.
Цього не могло бути.
Він був у класі. Стояв. Дихав.
А тіло — пам’ятало.
Не образами. Не картинками. Реакціями. М’язовою пам’яттю. Слідом страху, який ще не встиг стертися.
Я живий, — подумав він.
Але щось у мені вже померло.
— Даниле Святославовичу? — обережно повторив хтось із задньої парти.
Він підвів очі.
— Перепрошую, — нарешті вимовив він. Голос був хрипкий, але його. — Давайте… почнемо.
Клас зітхнув, ніби синхронно.
Данило підвівся, підійшов до дошки. Крейда лягла в руку так, як завжди. Автоматично. Без роздумів.
Він почав писати формули.
І одразу помітив першу дрібницю.
У третьому ряду сидів хлопець, який сьогодні мав бути відсутній. Данило точно пам’ятав довідку — вчора її залишили на столі завуча. Він навіть пожартував, що «хвороби завжди починаються перед контрольними».
Хлопець сидів. Дивився. Писав.
Друга дрібниця — фраза.
— Тут головне не поспішати, — сказав Данило і завмер.
Він уже казав це.
Не сьогодні.
Але він пам’ятав, як саме, з якою паузою, і навіть як Марко тоді підняв голову.
І Марко підняв її зараз.
Третя дрібниця — погляд.
Аня дивилася на нього так само, як учора. Трохи схиливши голову. З тією ж самою ледь помітною іронією.
Світ був надто точним.
Якщо це сон — він надто стабільний.
Якщо це марення — воно має структуру.
Математичну.
— А якщо дискримінант дорівнює нулю? — запитав він раптом, дивлячись не на дошку, а на клас.
— Один корінь, — хором відповіли кілька голосів.
— Правильно, — кивнув Данило. — Один. Але він подвійний.
Його погляд ковзнув до годинника над дверима.
09:40.
Дві хвилини.
Він відчув, як у грудях стискається щось холодне.
Ні.
Не зараз.
Він заговорив швидше. Змінив приклад. Поставив несподіване запитання. Зробив крок до дверей — ніби збирався вийти.
Клас дивився з подивом.
Годинник тік.
09:41.
09:41:30.
Він зупинився посеред класу.
Якщо система замкнена, — подумав він, — вона не дозволить вийти.
Дзінь.
Дзвінок.
Той самий. Перерва.
Світ не зламався.
Світ перезавантажився.
Він знову сидів за столом.
Стілець трохи скрипів. Дошка була чиста. На ній — ті самі слова.
«Квадратні рівняння. Повторення.»
09:15.
Початок уроку.
— Ні… — тепер це було вже не шепотом. — Ні, ні, ні…
— Даниле Святославовичу, — знову Марко. Та сама інтонація. — Ви нас чуєте?
Він підвів очі й засміявся.
Коротко. Сухо.
Так сміються люди, коли щось остаточно ламається.
Це не сон.
Це не спогад.
Це — повтор.
Його день не просто повернувся назад. Він замкнувся.
Як рівняння без розв’язку.
Як система, в якій щось пішло не так.
— Добре, — сказав він вдруге, але цього разу повільніше. — Почнемо.
І вперше за весь цей час у його думках з’явилася вона.
Не як образ.
Не як спогад.
Як точка поза цією петлею.
Олена.
Він не знав, що з нею зараз. Не знав, чи вона прокинулася, чи ще спить, чи стоїть у лікарняному коридорі, дивлячись на зачинені двері.
Але раптом зрозумів:
якщо він тут застряг,
вона — там.
І кожне повторення може віддаляти його від неї більше, ніж будь-яка відстань.
Він підняв крейду.
І, вимовляючи знайомі слова, Данило Святославович уперше подумав не про урок.
Він подумав про аварію.
Про те, що вона ще попереду.
І про те, що, можливо, цього разу він може щось змінити.