Розділ 2. Кома

Розділ 2. Кома
Спершу не було тіла.
Це Данило усвідомив не одразу — швидше відчув, як відсутність. Ні болю, ні ваги, ні холоду. Навіть темрява була не темною — радше порожньою. Наче хтось стер фон, але забув увімкнути новий.
Він намагався вдихнути — і не зміг. Не тому, що не було повітря. А тому, що не було чим дихати.
Це відчуття не лякало одразу. Воно було надто чистим, надто стерильним, щоб викликати паніку. Ляк приходить там, де є за що вхопитися. Тут не було навіть цього. Жодної точки опори, жодного сигналу зсередини, який можна було б назвати «я».
Він спробував згадати себе через пам’ять. Ім’я. Вік. Роботу. Звичні речі. Але вони виникали не як частина його, а як перелік фактів, що не мали ваги. Ніби хтось читав досьє на людину, якою він колись був.
Я думаю — значить, існую, — машинально з’явилася фраза.
Але навіть думка тут звучала фальшиво. Надто гучно для порожнечі.
Це сон, — перша логічна формула, за яку він ухопився, як за рятівне рівняння.
Після удару. Струс. Тимчасово.
Та сни так не працюють. У снах завжди є зайве: спотворені обличчя, страхи, бажання. Тут не було нічого. Навіть часу. Порожнеча не рухалась, не текла, не змінювалась. Вона просто була.
І саме це почало тиснути.
І раптом — звук.
Глухий, розтягнутий, ніби крізь товщу води. Данило не одразу впізнав його, але щось усередині — якщо «усередині» взагалі існувало — здригнулося. Звук повторився. І ще раз.
Дзвінок.
Шкільний. Металевий. Надто знайомий, щоб бути випадковим.
— Ні… — хотів сказати він, але слова не народилися. Навіть бажання говорити тут не мало форми.
Порожнеча почала тріскатися.
Світло прийшло не різко — шар за шаром. Спочатку жовтувате мерехтіння, потім розмиті контури, і лише після цього — різкість, що боляче вдарила по очах. Біль був першим доказом тіла.
Данило моргнув.
Раз.
Другий.
Над ним — біла стеля з тріщиною. Довга, тонка, знайома. Вона нагадувала криву на графіку, яка ніколи не сходиться з віссю, як би правильно не були розраховані параметри.
Він знав цю тріщину.
Кабінет…
Думка обірвалася, коли він різко сів. Рух вийшов надто різким. Тіло відреагувало із запізненням, ніби не встигло за наказом. Це налякало більше, ніж якби воно взагалі не слухалося.
Руки. Його руки. Зі стертою шкірою на пальцях — сліди крейди, які ніколи не змивалися до кінця. Під нігтями — тонка біла лінія.
Серце закалатало.
— Добрий день, — сказав хтось.
Голос був дитячий. Чіткий. Реальний.
Данило повільно підняв голову.
Перед ним був клас. Його клас.
Парти стояли рівними рядами, занадто рівними. Вікна впускали тьмяне ранкове світло без жодного відблиску. Дошка була списана формулами — його почерком. Надто правильним, надто охайним. Жодної помилки. Жодного виправлення.
Діти сиділи мовчки. Вони дивилися на нього не з цікавістю — з очікуванням. Наче знали, що він скаже. Наче вже чули це раніше.
У першому ряду дівчина тримала ручку, завмерлу над зошитом.
— Ви сьогодні будете пояснювати? — тихо запитала вона.
Данило відкрив рот.
Слова не з’явилися.
Я щойно був…
Я мав…
Це не може…
Він глянув на годинник.
08:42.
Саме в цю хвилину він зазвичай починав нову тему.
— Даниле Святославовичу? — з задньої парти. — Ви нас чуєте?
Його ім’я прозвучало природно. Наче нічого не сталося. Наче не було дороги, заносу, удару. Наче світ не складався навпіл.
Він повільно опустився на стілець. Той скрипнув — знайомо, до болю в пам’яті.
Це не може бути правдою.
— Перепрошую, — нарешті вимовив він. Голос був хрипкий, але його. — Давайте… почнемо.
Клас синхронно зітхнув. Наче ця фраза була потрібною умовою, щоб усе продовжилось.
Данило підвівся, підійшов до дошки. Крейда лягла в руку автоматично. Він написав формулу.
Вона була правильною.
Але рука тремтіла.
Я знаю це, — усвідомив він із холодним жахом. — Я знаю кожен рух. Але не знаю, як тут опинився.
У голові з’являлися сухі факти, без емоцій, без спогадів:
сьогодні середа;
контрольної немає;
у сьомому класі заміна після третього уроку;
після школи він мав заїхати…
Це місце було порожнім.
Він озирнувся на дітей. Вони чекали. Вони завжди чекали пояснень. Від нього — порядку, логіки, відповіді.
А якщо це сон — чому він такий точний?
А якщо це реальність — де тоді машина?
Дзвінок пролунав раптово. Той самий звук. Безжальний.
Світ здригнувся.
Формули попливли. Парти втратили форму. Клас розчинився, як крейда під дощем. Підлога зникла з-під ніг.
Темрява повернулася.
Але тепер вона мала вагу.
Вона була тілом.
Важким. Нерухомим. Чужим.
Данило відчув його як тягар. Як замкнений простір, у якому він був присутній, але не мав доступу. Він не міг поворухнути пальцем. Не міг відкрити очі. Не міг дихати самостійно.
Десь далеко говорили голоси:
— Стан стабільний…
— Реакції немає…
— Ми чекаємо…
Він хотів закричати. Сказати, що він тут. Що він щойно писав формули. Що це не кінець.
Але світ мовчав.
І лише десь глибоко з’явилася думка, від якої стало по-справжньому страшно:
Я не прокинувся.
Я повернувся.
Кома не була сном.
Вона була дверима.