Розділ 1. Аварія

Розділ 1. Аварія
Данило Святославович не поспішав.
Це було дивно, бо він майже завжди поспішав — між уроками, між дзвінками, між відповідями, які потрібно було дати швидко й чітко, без пауз і сумнівів. Але цього вечора щось у ньому сповільнилося. Ніби хтось обережно зменшив гучність світу.
Він відчув це ще до того, як усвідомив. Не як думку — як стан. Тіло реагувало повільніше, ніж зазвичай: пальці довше затримувалися на кермі, плечі були напружені, але не зібрані, як завжди. У грудях лежала важкість, не болісна, а глуха, ніби там осів тягар, для якого не знайшлося назви. Данило машинально випростав спину, намагаючись повернути собі звичне відчуття контролю, але це не допомогло. Контроль був — а відчуття впевненості ні.
Місто жило своїм вечірнім ритмом. Ліхтарі спалахували один за одним, як точки на координатній прямій, де кожна мала своє місце і значення. Данило подумав, що саме так він завжди пояснював дітям логіку: якщо знаєш систему — не загубишся. Світ складається з правил. Навіть хаос — це просто ще не зрозуміла закономірність.
Він вів автомобіль знайомим маршрутом, який за роки став майже частиною тіла. Кермо лягало в руки впевнено, педалі слухалися. Цей рух — натиснути, відпустити, повернути — був доведений до автоматизму. На радіо говорили щось про погоду, але він не вслухався. Слова ковзали повз, не затримуючись. Думки пливли повільно, ніби важкі човни по темній воді.
Перед очима знову виник клас.
Не конкретний — узагальнений. Парти, стерта дошка, крейда на пальцях. Повітря, просочене звуком дитячих голосів, які то стихають, то вибухають шумом. Погляди учнів — різні, розкидані, інколи порожні, інколи надто уважні. Він згадав хлопця з останньої парти, який сьогодні не підняв очей жодного разу. Данило зробив зауваження — різко, майже автоматично. Так, як робив сотні разів раніше.
Тоді це здалося правильним. Зауваження — як інструмент. Як оцінка. Як межа. Якщо не поставити межу — система розвалиться. Він завжди в це вірив. Оцінки, правила, дисципліна — все це мало формувати не просто знання, а людей. Але тепер, коли клас уже залишився позаду, думка повернулася і застрягла.
Чи варто було?
Він згадав обличчя хлопця — не зухвале, не байдужe. Закрите. Наче той намагався стати невидимим. Данило раптом подумав, що іноді контроль легко переплутати з турботою. А справедливість — із владою. І що не завжди він був певен, де саме проходить межа.
Він зітхнув і трохи скинув швидкість.
Дорога блищала — тонкий лід, майже непомітний. Температура різко впала після дощу, і асфальт перетворився на пастку. Данило це бачив. Знав. Розумів. Свідомо тримав дистанцію, уважно стежив за світлофорами, за рухом попереду.
Але знати — не завжди означає встигнути.
Світлофори змінювалися, ніби відмірюючи час. Зелений. Жовтий. Червоний. Зелений знову.
Система працює, якщо всі дотримуються правил, — ще одна автоматична думка, з тих, які роками формувалися в голові вчителя математики.
Він не помітив моменту, коли все пішло не так.
Не було гучного сигналу. Не було різкого крику. Просто одна мить випала з послідовності. Як пропущений крок у доведенні, після якого результат уже не має значення.
Світ за вікном раптом став надто чітким. Відблиск фар на мокрому асфальті, темна лінія узбіччя, тінь від дорожнього знака. Данило подумав, що мав би зупинитися трохи раніше. На хвилину. На секунду. Але ця думка прийшла запізно — як відповідь після дзвінка.
Машину повело.
Кермо стало легким, майже невагомим, ніби втратило зв’язок із дорогою. Колеса ковзнули, і світ нахилився під дивним кутом, ніби хтось помилився в розрахунках.
— Ні… — тихо сказав Данило, більше собі, ніж світу.
Він натиснув на гальма — інстинктивно, неправильно. Авто відреагувало різко, злякано. Занесло. Фари вихопили з темряви металеву огорожу, стовп, шматок нічного неба.
Час розтягнувся.
У цій дивній, майже нерухомій миті Данило встиг подумати про дрібниці. Про те, що не дописав перевірку. Про те, що завтра мав бути складний урок. Про те, що так і не навчився вчасно зупинятися — ні в розмовах, ні в оцінках, ні в житті. Він раптом відчув чітку, майже математичну впевненість: ця мить — наслідок. Не покарання. Просто результат рівняння, яке він давно розв’язував неправильно.
Удар був глухий.
Не різкий, не кіношний. Просто світ склався навпіл.
Тіло рвонула вперед сила, якій байдуже до людських планів. Повітря вибило з грудей, ремінь боляче врізався в плече. Данило відчув, як щось важке притиснуло голову, і раптом стало дуже тихо.
Звуки зникли.
Ні скреготу металу, ні крику, ні сирен — нічого. Лише темрява, густа, як чорнило. Він спробував зібрати думки, як завжди робив у складних ситуаціях: знайти опору, точку відліку. Порахувати. Але числа розсипалися. Тіло перестало бути знайомим. Він відчував його вагу, але не міг керувати. Наче хтось вимкнув зв’язок між рішенням і дією.
Так не повинно бути, — остання чітка думка.
Потім з’явилося світло.
Не різке — м’яке, розмите, ніби ранковий туман. Данило хотів щось сказати, але слова втратили форму. Вони більше не означали нічого. Десь далеко хтось вимовив його ім’я.
— Даниле Святославовичу…
Голос був знайомий, але він не міг згадати — чий. Як формула, яку знаєш напам’ять, але раптом забув один символ, і вся конструкція руйнується.
Світло згасло.
І тоді пролунав дзвінок.
Чіткий. Шкільний. Надто знайомий.
Він різко відкрив очі.
Аварія не завершила його день.
Вона лише перемкнула умову задачі.