Оповідання

Денні сидів за столом невеликої кав’ярні в центрі міста та через панорамне вікно спостерігав за снігопадом. Великий лапатий сніг кружляв вулицею поволі накриваючи тротуар білою периною. Мимохіть чоловік усміхнувся. Сніг був одним із списку речей, яких йому не вистачало в теплій Каліфорнії. А ще кілька років тому він і подумати не міг, що така дрібниця, як снігопад тішитиме його око.

Невеликий дзвіночок на дверях дав знати про нових відвідувачів й Денні, відірвавшись від вікна, поглянув через весь зал до входу.

Важкий видих зірвався сам по собі. Це була чергова компанія молодих та амбітних студентів. Вони про щось розмовляли та гучно сміялись. Як і Денні колись! Як же дивно усвідомлювати, що після закінчення університету пройшло цілих п’ять років! Адже за відчуттями йому досі двадцять три, а не майже тридцять.

— Досі не прийшла?

Офіціант поставив на стіл свіжий сік та з цікавістю поглянув на Денні. Той заперечно похитав головою.

— Можливо снігопад завадив. Або затримка у заторах.

Він знову відвернувся до вікна. А офіціант кинувши співчутливий погляд на чоловіка, повернувся до стійки, де на нього чекало кілька товаришів та бармен.

— Ну що? — накинулись із запитаннями на хлопця.

— Каже, що може снігопад завадив. Або ж затори, — стенув плечима водночас виставляючи порожню склянку, яку забрав від Денні.

— Я в це вірив коли йшла перша година. Але минуло дві! — скривився бармен й колеги покивали головами, погоджуючись з думкою колеги.

— Ну не могла ж вона так підло вчинити! — врешті заперечив найновіший їх працівник.

Ніхто не відповів. Проте побоювання, що саме так і сталось, були в кожного. Однак вони сподівались, що це лиш прикра неприємність. Більшість з них працювали тут досить довго аби пам’ятати особливих клієнтів. А Денні та Ненсі точно були такими. Спершу вони приходили сюди як і всі інші студенти щодня. Та після напів жартівливої домовленості  цей заклад перетворився на особливе місце зустрічей. Особливо актуальним це стало після того, як Денні запросили на роботу до Каліфорнії, а Ненсі лишилась.

— Що б не відбувалось у їхньому житті, але вони обов’язково зустрічались тут на День закоханих. На тому ж місті. У той самий час.

— А може вона справді знайшла когось, кого покохала по-справжньому? І саме тому не прийшла? Адже така була домовленість? — припустив один з офіціантів. Судячи з того, як напружилась спина Денні, він зробив це трохи гучніше, ніж потрібно було.

— Ану киш до роботи! — відразу ж звелів бармен, ніяковіючи за колег. Розумів, що чоловіку й так нелегко, а тут ще й його обговорення. Тим паче не вірив він, що все ось так завершиться в цієї пари. Адже бачив закохані погляди кожного разу, як вони зустрічались. Просто або не розуміли своїх почуттів, або ж боялися їх. Та й хто погодиться просто так дотримуватися дивної домовленості: зустрічатися лише раз на рік, в День закоханих. Те саме місце. Той самий час. І так уже скільки років підряд.

Надворі сутеніло. Приглушене світло кафе освітлювало вікно, приховуючи усе, що було ззовні. Хіба що яскраві вуличні ліхтарі все ще пробилася крізь темну товщину прохолоди. Отак і надія Денні все ще жевріла, пробиваючись крізь товщину розпачу та відчаю.

Обручка, яку тримав у кишені на грудях сорочки перетворювалась на важкий камінь, що все більше й більше давив на груди. Думки металися наче загнаний звір. Чоловік сварив себе, що не наважився зізнатися дівчині в своїх почуттях раніше. Адже ж вони з’явилися давно. Просто не говорив про це.  Боявся, що отримає відмову. А тепер…

Денні знову зітхнув. Вже вкотре за ці довгі чотири години. “Майже п’ять” — подумки поправив себе після того, як поглянув на годинник. Серце стиснулося в неприємному відчутті. Як же ж так? Тим паче, що вони спілкувалися час від часу телефоном. Невже не помітив?

Рука ковзнула в кишеню за телефоном. Та, розблокувавши екран, Денні завагався. Пальці в очікуванні завмерли над кнопкою виклику. Що вирішить телефонна розмова? Звісно, нічого. Йому потрібно поговорити з Ненсі віч-на-віч. Лиш так буде певним, що дізнався все остаточно.

Швидким рухом телефон повернувся до кишені. Натомість чоловік дістав гаманець та розплатився за сік та каву, які випив в очікуванні коханої. Накинувши пальто Денні вийшов на вулицю. Неподалік була стоянка, де в очікуванні клієнтів стояли таксі. Рушивши до них чоловік раптом зупинився. Оглядаючи вулицю, щось знайоме потрапило в погляд. Та він не відразу зрозумів це. Тож оглянувся ще раз. Лише цього разу повільніше та уважніше. І коли він знайшов те, що шукав, то серце спершу завмерло, а тоді швидко-швидко забилося.

— Ненсі, — видихнув чи то з полегшенням, чи то з надією, — Ненсі! — повторив гучніше привертаючи увагу дівчини й рвонув до неї. Не зважав ні на сигнали водіїв, ні на вигуки невдоволених водіїв. Швидко перетнув дорогу та опинився по той бік вулиці.

Ненсі стояла немов заціпеніла втискаючи замерзлі руки в кишені. Прискіпливо оглядала Денні наче не зовсім радіючи його появі. Її щоки розпашілися, очі блистіли, а кінчик носа був підозріло червоним.

— Чому ти тут? — рвучко запитав не розуміючи емоцій коханої. Він підняв руки, щоб обійняти дівчину та зупинився й руки безсило впали назад.

— Можу те ж саме запитати в тебе, — іронічно смикнувши вустами промовила Ненсі.