Один

   Люк з іржавим скрипом вивалився назовні й двічі брязкнув по металі, все ще утримуючись у петлях. Упираючись руками в деформовані стінки, Хоут почав вилазити. На порозі нога підсковзнулася, і він випав назовні.
   У першу мить світло вдарило Хоуту в обличчя, змусивши його примружитися, поки спрацювали автоматичні затемнювачі на шоломі. Під ногами був щільний пісок, який під місцевим сонцем здавався сліпуче-білим. Піднявшись з коліна, він повністю сум'ятний озирнувся навколо. Бархани й дюни тягнулися до самого горизонту, ніде не перериваючись жодною тінню, й навіть небу надаючи якогось білого відтінку. Сонце було прямо над головою.
   Хоут незграбно повернувся в скафандрі. Піщинки з тихим шурхітом билися об зношений деформований метал. Рятувальна капсула була розбита вщент. До нього це дійшло одразу, й він уже заніс ногу, щоб ударити залізяку, але зупинився. Старенька загинула, рятуючи його.
   Як же, рятуючи, одразу подумав Хоут, неясно усвідомлюючи, що... Страшна думка з’явилася в голові за секунду. Один. Щоб не втратити рівновагу, притримався за борт капсули. Він зовсім один, і він скоро помре.
   Залізна оболонка була сильно пом’ята, але не луснула. Хоут пригадав, як перед самим ударом він рвонув заклиниті гальма. Потім, коли прийшов до тями, все вже було тихо.
   Транс-інфлюентори були підім’яті й здавлені вщент; Хоут не бачив їх: вони були десь у піску. Оплавлений корпус в одному місці поплив, у пісок стікала якась зелена рідина, миттєво випаровуючись і залишаючи лише темну пляму. Хоут не пам’ятав удару, але судячи з усього удар був сильний. Габаритні ліхтари були стерті в порохи. Згоріла й виносна антена, яку автоматика не встигла втягнути перед входом...
   Хоут зкривився. Він почав рахувати одразу, як капсула пройшла критичну ізограву. Три запалювання скорегували її по градієнту поля планети. Він тоді не збагнув, що міг врізатися в планету, добре, що все-таки рвонув гальма, коли до поверхні залишалося менше трьох кілометрів. Хоча ніякого сигналу небезпеки до входу в атмосферу не було. Або був? Ні, точно не було, свист він почув на рахунку вісімсот чотирнадцять. Так, тепер Хоут точно все пригадав, у стратосфері його почало закручувати, вочевидь через антену, а потім він просто ударився об щільні прошарки повітря й загорівся, потім знову удар. Патьоки на оболонці капсули свідчили про те, що відбувалося в стратосфері. Боже... Хіна і Рохт! Ноги його підім’ялися. Він тримав капсулу відкритою до самого останнього моменту, і навіть після кружляв навколо модуля, підходячи майже впритул. Рохт кричав, що шлюзи знеструмлені. Треба було пробивати єдиний док, хоча це без сумніву зробило б пробоїни й у модулі. Але Хоут не встиг. Крик Рохта обірвався, ще секунду він чув якусь боротьбу. А потім вибух. І уламки. Багато уламків. Хіна! Якщо вони були в модульній апаратній, то може... Ні!
   Хоут сидів, притулившись до борту залізної розвалюхи і зігнувшись, як тільки дозволяв скафандр. Губи непомітно тремтіли від того болю, що він відчував зараз. Хоут ридав тихо, без сліз. Очі пекло, але вони лишалися сухими. Це було нестерпним. Рука мимоволі стиснулася в кулак, захвативши жменю піску. Хіна.
   А можливо таки врятувалися? Від зарядової до апаратної лише один коридор. Рохт встиг би дати сигнал лиха, але не встиг би вибратися. І навпаки. І чому вистрілила капсула? Блокування дока виключало замикання. А потім док виявився знеструмлений.
   Дідько! Навіть якщо вони врятувалися, то навряд чи встигли зайти за горизонт. Дідько! Яка була висота? Не більше семи мільйонів метрів. І падав він на планету не більше ніж півтори кілосекунди... Пеленгатор в капсулі!..
   Хоут уже летів назад, до люка. Пирнувши у темний отвір розбитої капсули EP-2301, проповз по трубі. Можливо, якби у нього було хоч півхвилини, в капсулі б із ним сиділи і Хіна, і Рохт.
   Пеленгатор знаходився в одній ніші з аварійною батареєю, хіманалізатором і векторно-полевим детектором. Нішу Хоуту довелося розкривати руками. Роздертий пластик довго не опирався. Він витягнув пеленгатор, насилу утримуючи його, і кинувся назад, проштовхуючи прилад перед собою, відразу, на ходу перевіряючи його справність. Індикатор горить!
   Вони вивалилися з люка. Хоут скочив, піднімаючи з піску прилад, що відтягував руки. Ні, таку дуру він однією рукою не утримає.
   Скільки ставити? Він скрутив відмітку шкали "Розкриття конуса" на максимум: 23. Двадцять три градуси. Швидше, на горизонт! Якщо вони зараз заходять за обрій, то він їх виявить прямо зараз. А якщо вони над головою, то нікуди вони не зникнуть. Хоут обводив обрій рупором пеленгатора. Сканувати простір у півсфери можна в кілька хвилин. Рука втомилася, але він повертався, ведучи прилад по горизонту. Капсула заважає. Далі, далі. Нічого. Можливо прилад не працює? Ні, індикатор горить же.
   Що таке? Нічого. Хоут підняв прилад вище. Нічого немає. Пусто. На моніторі промайнули якісь плями. Це атмосфера, якісь неоднорідності. Нічого. Нічого немає. Він кілька разів обвів ділянку неба. Пусто. На мить на моніторі відбився розряд в іоносфері, і знову пусто. Ніде немає. Може ще раз? Хоут стукнув по пеленгаторі і знову обвів горизонт. На уламки менші за один метр пеленгатор не зреагує, але об’єкти більші він не пропустить ніяк. Ну ж! Ну! Може він не працює? Хоут направив сітчастий рупор на капсулу і тут же пеленгатор завіріщав як божевільний. Дідько!
   Хоут опустив руки, підвівся з коліна. Можливо вони зайшли за горизонт? Та ні, не могли вони так швидко. Сонце було де? За модулем. Планета в стороні. Вона закривала праву частину космосу, коли він перестав крутитися навколо модуля.
   Він знову встав на коліно, востаннє піднімаючи пеленгатор і обводячи обрій, потім вище, потім ще вище, і закінчуючи зенітом. Ні, пусто. Хоут вимкнув прилад, все ще тримаючи його на витягнутих руках. Потім з криком відкинув його.
   Зайшли за горизонт. Ну звичайно, врятувалися і зайшли за горизонт. І Рохт встиг дати сигнал лиха.
   Хоут зі стогоном впав на землю, залізним кулаком б’ючи по піску. Коли рука заболіла, він уткнувся шоломом в обпікаючий гарячий пісок і лежав нерухомий кілька хвилин.
   Вони не могли врятуватися. Хіни немає. Він один. Просто один.
   Коли Хоут підвівся, пісок вже наміло з його правого боку. Він підвівся, смикаючи рукою, ніби намагаючись схопити повітря. Обернувшись, він дикими очима подивився на металеву розвалюху. В грудях усе стиснулося. Скривившись, повернувся і поплентався до капсули, важко дихаючи. Через шолом вже відчувався жар сонця.
   Він з острахом зупинився перед люком і кілька секунд постояв, стискаючи та розтискаючи кулак, потім нахилився і просунувся в дірку.
   Через хвилину Хоут виліз, затискаючи в пальцях пакет із металізованої плівки з водою. Потім він прилаштував його в кріпленні на боці скафандра і зупинився, дивлячись у пісок. Рука його з тремтінням торкнулась капсули, провела по деформованих лініях твердосплаву і повільно опустилася. Хоут, нахилившись, підняв із зусиллям люк і приставив його на місце, так щоб тримався. Тепер сюди ніхто не залізе, хоча тут нікого й немає.
   Він ще постояв, ніби закрив не люк капсули, а все своє прожите життя. Погляд його мимоволі упав на табличку, пришиту до грудей скафандра: "Апостол Павло". Більше не було "Апостола Павла". Не було й його екіпажу. Останній, хто залишився – це біс-корегувальник, стажер, якому випало залишитися живим після двох катастроф. Космос усіх забрав.
   Він міг би залишитися і сидіти біля неї, доки не здохне з голоду. Ще раніше у нього скінчиться вода. А якщо зняти шолом, він через деякий час отруїться метаном. Капсула не вибухне, заряд при посадці був дезактивований. Але Хоут боявся, що тоді щось вибухне всередині нього. Втім, яка тепер різниця.
   Хоут у нерішучості кинув погляд на зеленкувато-біле небо. Це ж Хіна тоді визначила, що на планеті є кисень, який, буде опускатися донизу, як більш важкий. Можливо, це навіть на краще.
   Тіні під ним майже не було. Він відчував уже тепло шоломного скла. Так, буде важко.
   Хоут вирушив у свій останній шлях.
                 -----------------------------
   Він зупинився на вершині роздутого вітрами піщаного пагорба, що височів над нескінченною пустелею, яка розтягувалася в усі боки. Модуля позаду вже не було видно, він сховався між барханами, туди вів лише вузенький ланцюжок слідів. Хоут міг би ще повернутися.
   Хоут поставив ногу на пісок, відчуваючи, як вона повільно потопає в ньому. Він уже досить виразно відчував гаряче дихання чужого сонця. Облизнувши губи, озирнувся. Досі Хоут йшов прямо, як стріла, не дбаючи про рельєф. Але зараз, піднявшись на височину, йому відкрився навколишній ландшафт. За обрієм були лише нові бархани... і новий обрій, що танув у небесній димці. Ніде не було... Було. Якісь ледь помітні сірі штуки, які замирали разом з вітром, тягнучись по піску.
   Хоут тупо розглядав низину, до якої явно тяжіли ці штуковини, чим би вони там не були, потім витягнув ноги з піску і покрокував донизу пологим схилом, з неясним занепокоєнням вдивляючись в удалені ще предмети.
   Рука його ковзнула по стегну, намацуючи кріплення від променевого пістолета. Пусті кріплення.
   Порив вітру пролетів мимо, здіймаючи легку поземку (Хоут розчув шурхіт піщинок). За кілька секунд він докотився і до низини, колихнувши об’єкти уваги Хоута.
   Підійшовши за кілька хвилин до них, Хоут вже не відчував тривоги. Це були висохлі, неправильної форми клубки якихось рослин, на кшталт перекоти-поля. Тоненькі стебла дивно переплелися, складаючи собою цілісну, спутану масу, яка колись захищала це пристосоване життя від сухої спеки. Висохлі стебла сходилися в одному місці в розетку, вочевидь, цим місцем рослина і кріпилася до довгого, що йде вниз на десятки метрів кореня, щоб лише дотягнутися, торкнутися десь там до вологи.
   Хоут доторкнувся до кулі рукою. Та здалася на диво легкою і крихкою: рука людини необачно зламала вигнуте стебло, яке прямо між пальцями розсипалося в порохи. Можливо, і його життя, як це стебло, виявилося переламаним на самої середині, і нічого не залишиться, крім сірих порохів і спогадів про закреслений у списках бортів "Апостол Павло"...
                 -----------------------------
   Корабель уже третю годину дрейфував на орбіті Нової Таврії, змінюючи курс кожні півгодини. Сигнал про затримку рейсу був отриманий відразу після старту з космобази, збентеживши екіпаж вісьмикілотонника, а особливо його капітана Луція Пія. За рейс, в принципі, за умовами фрахту та страховкою відповідало керівництво бази, вантаж був третьої сторони, зокрема Космо-Роботронікс. Йому потрібно було лише доставити вантаж.
   Капітан навіть, здається, не був присутній під час завантаження, та й у документи, мабуть, не особо заглядав. Адже він був лише капітан, і його справа – доставити судно та вантаж цілим на Нуаб, а потім також цілим але без вантажу, повернутися на Нову Таврію, а зовсім не лізти в ті справи, якими заправляв цей виробничий монстр.
   Борт належав Комплексу, так само, як і його служба у Флоті протягом двадцяти років. Що саме наплутали нагорі великі керівники, йому було… ну, майже не цікаво.
   Втім, капітан Пій трохи нервував: Хоут бачив це по тому, як той крокував по рубці. Авжеж, його двадцять років ніхто не затримував, а тепер якась ідіотська неприємність…
   Хоут побачивши, що його бос, Арро, вже зайнятий, і не звертає уваги на цю справу, поплентався до себе у відсік.
   Маршеві двигуни були готові ще вчора, як, зазвичай, і завжди вони були готові до роботи. Коли Хоут отримував своє стажерське розподілення на "Апостола Павла", йому заявили, що майстер Арро - один з небагатьох, хто може похвалитися, що ні маневрові, ні розгінні, ні маршеві двигуни ніколи не доводив до стану ремонту, і що розхлябаності він не допустить ні в якому вигляді... Майстер Арро став здаватися Хоуту якимсь похмурим, насупленим та нудним суб’єктом, поки він своїми очима не побачив круглого, добродушного чоловічка в противипромінювальному фартуху, зовсім не мефістофельського вигляду. І вже по тому, як він назвав Хоута "юначе", він зрозумів, що вони спрацюються.
   Зараз маневрові двигуни ще залишалися в режимі зльоту. Хоут переконався, що навіть на прогрів пластин енергія не подавалася, потім відкрив контрольний тубус і дістав інструменти.
   Інструменти були не такими, якими він користувався на заняттях. У майстра Арро вони були кращі. Наприклад, стагнатометр, який Хоут зараз тримав у руках і що вимірював інтенсивність потоку, майстер Арро з’єднав з індикатором бокового вектору, а за потреби, до нього ж підключався ще детектор чистоти потоку. Арро просто любив свою справу і намагався прищепити любов до неї і йому. Хоуту насправді було приємно користуватися інструментами, навіть коли цього і не вимагалося. Навіть незважаючи на те, що в іншому кінці тубуса стояли вмонтовані вимірювачі. Як говорив бос: "Небезпека народжується з нехтування".
   Хоут дезактивував тубус, інструмент склав у бокс (він до нього ще повернеться), потім поглянув на автобалансування і дав сигнал маневру на двигуни. Стандартна процедура "R". З’явився ростучий гул, ноги відчули вібрацію. Ручного корегування траєкторія наразі не було потребувала.
   Хоут на хвилинку вийшов з відсіку - він хотів під час розвороту бути біля двигуна. Збігши на палубу С, віч-на-віч зіткнувся з Нерхом.
   Технік-інтерпретатор, позіхаючи, махнув йому рукою.
   – Головний ще бігає по рубці? – Хоут сам від себе не очікував такого нахабства.
   Нерх помотав головою. – Ні, сів уже. Ми там скоро всі позасинаємо, поки ті бовдурі з’являться.
   – Хто? – не зрозумів Хоут.
   – Ай, – відмахнувся інтерпретатор і, жестикулюючи рукою, пояснював, – Комплекс разом з Роботронікс делегацію вислав, перевірити, що вони нам самі у трюм поклали, – Нерх знизав плечима.
   Хоут повторив його гримасу: “Що за ідіоти?”
   – А ти що, на трубі сидиш?
   Хоут кивнув. – Кочегарю потроху: тридцять хвилин туди, тридцять сюди. А що там у трюмі такого?
   – В сенсі?
   – Що не так з вантажем?
   – Контейнери з законсервованими роботами, – Нерх дунув на свій чуб. – А в декларації у нас стоїть: “Роботи законсервовані (система FP1001M), 16 контейнерів”.
   – А в чому… прикол? Переплутали? – здивовано подався назад Хоут.
   – Та звідки ж я знаю, – інтерпретатор не втримався, щоб знову не позіхнути.
   – Зачекай-зачекай, а навіщо на Нуаб роботів?.. Ще й у консервації? Там же Космо-Роботронікс має комбінат...
   – Саме так – несподівано підтримав його Нерх. – Так того ще й замало, що на Нуабі роботокомбінат, там ще й зосереджено сорок відсотків видобутку і виробництва криліуму та резоеластика; тай ще тут на базі ще й постійна нестача роботів. А вони роботів туди везуть...
   – І стирають їм ще мізки перед консервацією, – закінчив Хоут.
   Нерх погодився. – Коли у начальника голова там, де у інших людей місце для ін’єкцій, тоді... кочегарі тренуються в маневруванні на орбіті.
   Хоут посміхнувся.
   – Добре, я побіг. Потім якось договоримо... – інтерпретатор за мить зник у коридорі.
   Маневр обертання було проведено чітко. Розкид параметрів траєкторії вкладався в допустимі відхилення з великим запасом. Хоут явно пишався своєю маленькою справою. Надихнений відчуттям гордості, він не вимкнув повністю маневрові, а прийнявся вручну укладати корабель на ідеальну траєкторію, насвистуючи якусь мажорну мелодію, що сама з'явилася в голові.
   Три поштовхи були майже непомітні, "Апостол Павло" навіть не смикнувся. Хіба що стагнатометр ледь помітно зсунувся на боксі.
   Хоута просто розпирала гордість за ювелірну роботу, коли його відволікли від цього заняття.
   У дверях стояла дівчина в робочому халаті (блідо-зелений бейдж, релятивістський контроль, пронеслося в голові у Хоута), і судячи з вигляду вона була вкрай розлючена. Хоут відсторонився від своїх розрахунків.
   – Ви не могли б припинити ваші дурні смикання? Абсолютно неможливо працювати.
   Хоуту не сподобалася ремарка на рахунок його роботи.
   – Пробачте, але у нас маневр. Сподіваюся, ви не бажаєте звалитися на Нову Таврію?
   – Маневр був десять хвилин тому, – дівчина постукала по лівому зап'ястю.
   – Але ж коригувальні поштовхи були дуже слабкими. Практично ніхто не відчув, крім мене, а я відчув тому що я знав.
   – "Ніхто не почув", а я не можу на доплероскопі працювати.
   – Доплероскопі?
   – Так, знаєте, це такий прилад, він не розрахований на кораблетруси силою десять балів!
   – Добре, – Хоут почав розрядку живлющих блоків. Шкода було переривати почату роботу, але тепер його увага перемістилася з роботи в декілька інший напрямок. Дівчина, все ще роздратована, стежила за його діями, віддаляючись до дверей.
   – Але зачекайте! Яка доплероскопія, якщо ми стоїмо на місці?
   Це, як і очікував Хоут, змусило її зупинитися на порозі.
   – Це вам так здається, – вона обернулася через плече, мило (і єхидно) усміхаючись, – тому що двигуни не працюють?
   Мозок Хоута гарячково ворушив звивинами. Якісь удари в надрах грудної клітини змагалися в потужності з маневровими двигунами.
   – Ну, не те, щоб зовсім не працюють. Та й швидкість… – він кинув розсіяний погляд на спадаючий локон, – десять тисяч за секунду.
   – Гадаю, коли ви увімкнете розгінні, у мене зашкалять прилади.
   Хоут розвів руками. – Ну який моторист пропустить гарний розгін?
   – А ви моторист?
   – Так… Ні… Ну майже… Я на стажировці.
   Дівчина з відстані розглядала Хоута, примушуючи його червоніти. Тепер вона просто усміхалася, без будь якого підтексту. Хоут злякався, що його внутрішні удари будуть почуті.
   – Хіна, – вона раптово швидкими кроками підійшла до нього, протягуючи руку. – Я з контролю мас-енергетичного впливу. Поки що стажер, – вона знову посміхнулася.
   Хоут витягнув з кишені свою вологу долоню. «Мої руки були в кишенях?» - запанікував він.
   – М-мене звуть Х-Хоут, – пробурмотів він. Долоня Хіни була холодніша і твердіша. Очі його пробігли по лінії підборіддя, в міру загостреного, щоб викликати безумовну гармонію, яка визначає обличчя. Шатенове, трохи хвилясте волосся чудово обрамляли його з легкою, природною майже симетрією. Брова!.. Оце так, стажер!
   – … з… – продовжив він, – … ну… біс-корегувальник. Кочегар, коротше.
   – Моторист, – кивнула вона, роблячи компроміс.
   Хоут витаращівся на неї, ніби зібрався перерахувати вії.
   – До речі, теж стажер… – схаменувся Хоут.
   Десь у глибині її погляду зажеврів крихітний напівглузливий вогник. Вона забрала руку, дозволяючи, однак, розглядати себе.
   – Так , значить судно ви більш не штовхатимете?
   – Ні-і, – Хоут ледь не вимовив: “Якби тільки побачити Вас”.
   – Ну бувай, Хоут.
   Виходячи, вона зробила кілька кроків, перш ніж відвела погляд.
   Десь з хвилину, приблизно, Хоут стояв і дивився на поріг. Коли вона йшла, крок її був повільніший, ніж коли вона вривалася в приміщення? Хе!.. Це все здається. А якого ж кольору у неї очі?
   Хоут кинув фотоолівець, незрозуміло як опинившийся у руці. Відсуваючи крісло, він повернувся до дзеркального блискучого щита між апаратами. Розглядання обличчя дало незадовільний результат. Хоут пригладив клапоть волосся, що стирчав над головою.
   – Ну? – протягнув він, питаючи відповіді у свого відображення. Вигляд у нього був якийсь змучений.
   – Ох-ох, дідько, – Хоут кивнув головою сам собі, кидаючись до панелі управління.
   На цей раз поштовх був таким, що його аж смикнуло, як у навантажувачі. "Апостол Павло" наїхав на вибоїну. Траєкторії на планшеті стали стрімко розходитися. Хоут задоволено звалився у крісло.
   – Малий, ти з з’їхав із глузду? – щось наспівуючи, переступив поріг майстер Арро.
   Хоут подумки дав ствердну відповідь.
                    -----------------------------
   Вітер прокотив висохлі клубоподібні кулі метрів на десять. На піску залишилося кілька зламаних стебел, більше схожих на попіл, ніж на рештки чогось живого.
   Хоут краєм ноги набрав трохи піску, щоб засипати валяючийся патичок. Потім присів на коліна і рукавицею вирівняв горбок над похованим стеблом...
   – Дідько!
   Опираючись спеці, що дусила його в шоломі, він вимушено посміхнувся. Делегація з бази так і не з’явилася: дали дозвіл на відліт, пояснивши затримку якимись накладками та непорозуміннями. Капітан Пій досить стримано погодився з ними, що ситуація неприємна, і що, як він вважає, кожен має займатися своєю справою: космопілот – правильно керувати кораблем, а бюрократ – правильно проводити документи.
   Після цього "Апостол Павло" зробив Новій Таврії "прощавай" і попрямував у відкритий космос.
   Якби вони знали, що це їхній останній рейс.
   Хоут підвівся, чомусь знову вдивляючись у піщаний горизонт. Можливо, варто повернутися до капсули, недалеко ще. Навіщо? Краще вже померти швидко.
   Померти швидко після того, як будуть вичерпані всі можливості. Хоут інстинктивно чіплявся за життя. Може, десь поряд вода. Він прислухався, увімкнувши зовнішні мікрофони на повну.
   Ні. Нічого. Тільки вітер виє десь за верхівками барханів. Очі вже звикли до сліпучого світлого неба. Навіть крізь затемнювачі воно виглядало незвично, а дивитися прямо на сонце було неможливо. Вдавалося лише розгледіти зеленувату кромку атмосфери біля горизонту, якщо закритися рукою від сонця.
   Він знову болісно ковтнув розпечене повітря. Гаряча роса стікала всередині шолома. Система життєзабезпечення ледь впорювалася з навантаженням.
   Сонце вже досить припікало зверху. Навіть дихати було важко. Як би дотягнутися до цих крапельок на склі.
   Чого стояти? Уперед! Уперед, Хоут.
   А куди він ішов? Хоут озирнувся, пригадуючи напрямок. Та яка різниця?!
   Він рушив далі. Носок черевика чіпав ущільнений вітром пісок.
   Отже, тут існує життя. Принаймні, в рослинній формі. Ну правильно, кисень же був присутній. Цікаво, наскільки точно Хіна проаналізувала спектр? Ні, двох думок бути не може, гідрокарбонати та аміак були присутні. Цікаво, як місцеві організми пристосувалися до такої атмосфери? Можливо, десь ближче до полюсів умови для життя більш сприятливі... Хоут уявив собі опади з амонієвих сполук. Жахливо для Нової Таврії і Землі, але... дощі ж бувають різні.
   А може зняти шолом до біса? Зовні буде жарко, але не так, як під склом. Власне дихання душило його. Метан... Але ж отруєння не буде миттєвим. Пройде година, перш ніж він щось відчує...
   А потім він ляже на пісок і тихо помре.
   Облизуючи сухі губи, Хоут пішов далі.
                    -----------------------------
   – Ви не спите? – голос Хіни, що пролунав у тиші, змусив здригнутися.
   Хоут обернувся, відірвавшись від споглядання всесвіту через великий панорамний ілюмінатор, що простягався через увесь конференц-зал. Дівчина підійшла близько, він навіть не почув, як вона увійшла. Шелест її сукні завмер, ледь помітна усмішка з’явилася на обличчі. Приглушене нічне світло лягло на неї, роблячи лінії фігури ще витонченішими. У голові у Хоута промайнула метафора "місячне світло".
   – Не хочу пропустити такий час для споглядання, – він кивнув на безмежний розсип зірок у застиглій темряві. – Не можна спати й пропустити таке...
   В очах Хіни з’явився мрійливий блиск, вона стояла поруч з Хоутом, спрямувавши погляд за прозору стіну.
   У м’якій оксамитовій напівтемряві він знову подивився на неї. Темний, естетично витриманий антураж залу, здавалося, ще більше пом’якшував усі її риси.
   Обличчя в неї було напівдитячим. Вії трохи загнуті вгору. М’якість і спокій на її обличчі та, особливо, в очах притягували погляд Хоута. Ця витонченість... Він збагнув, що затамував подих.
   – Я виспався між змінами, – Хоут знизав плечима, знову спрямувавши погляд на зірки. Застигле мерехтіння змушувало забути всі думки.
   – Міцні у вас нерви, Хоут, відсипатися перед стрибками, – вона подарувала йому погляд, який тривав лише секунду.
   Було тихо, тільки десь постійною і монотоно-непомітною нотою гуділи розгонові двигуни.
   – В сукні ви трохи інша, – пробурмотів він, переходячи на шепіт. Тиша не хотіла, щоб її порушували.
   Хіна не відірвалася від панорами, злегка здивовано піднявши брову.
   – Я хотів сказати, що в білому халаті ви поводитесь як … мугиряка, – Хоут не придумав нічого іншого, хоча це була правда. Всередині себе він відчував якийсь натхненний порив, який необхідно було стримувати. Менш за всього йому хтілося здаватися якимось маніяком. Він навіть усміхнувся: зі здоров’ям у нього, значить, все в порядку, без сумнівів: поява Хіни викликала цілий букет фізіологічних реакцій. І душевних теж.
   Вона пропустила поза вуха його ремарку про себе, тільки ледь помітно хитрувато посміхнулась. 
   – Дивіться, а скла, здається, зовсім не видно, – вона підійшла майже впритул до гігантського вікна, наче прорубаного до зірок. Хоут навіть подався вперед, побоюючись, що вона не вивалилась у всесвіт.
   – Це не скло, – пробурмотів він.
   Хіна рукою уперлася в невидиму поверхню. Хоут проковтнув грудку у горлі.
   – Хіно, вам ніхто не казав, що у вас найпрекрасніші очі в Галактиці?
   Хіна м’яко повернула до нього голову. Половина її обличчя пішла в тінь.
   – Казав, тисячу разів, – і поки Хоут не застрелився, з посмішкою додала. – Якийсь принц із снів. Хоут, ви романтик.
   – Безумовно, інакше не стояв би вночі тут один. І, будь ласка, не називай мене “ви”. Один романтик на корабель, хіба це погано?
   – А жінок ви... ти... за фізичних осіб не вважаєте, чи як?
   – У якому сенсі? – Хоут завис, йому знадобилося секунд п’ять. - А, два романтики? – він з розумінням кивнув.
   – Хоча, знаєте… знаєш, в цій роботі романтики стільки ж, скільки сухості в океані.
   Хвилину тривала тиша.
   Першим її порушив Хоут.
   – Скажіть, а ваші прилади тоді не зашкалило?
   Хіна знову усміхнулася, сховавши обличчя в долоні. – Ні, не зашкалило, і вони навіть не розсипалися. Напевно, саме в цей час ви... ти... і відсипався.
   – Ну що ви хочете від стажера? – він ледь не вимовив: "від закоханого стажера". Не витримавши паузи, він запитав.
   – А це у вас перший рейс?
   – «У тебе». Так.
   – І як вас одну відпустили?
   Хіна не зрозуміла.
   – Я хтів сказати, що Нуаб досить віддалене місце, а ви така молода.
   – «Ти така…» Я пройшла підготовку, – Хіна знизала плечима, – і ніби як повнолітня...
   – Ти… Ви не зрозуміли. Ваші… Твої батьки. Як вони дозволили вам… тобі піти у Флот? – Хоут мимоволі махнув рукою, він заплутався із займенниками. Хіна легко здивувалася.
   
   – А! Просто моя мама теж працює 0-фрикціоністом.
   – 0-фрикціоністом?
   – Очолює мас-енергетичний контроль на "Нестримному". Я пішла за мамою просто. Тільки у цивільний флот.
   Хоут подумки присвиснув: «Еге-ж!», створивши паузу. – Сімейне, да? Ясно, – ще секунду його думки були в розброді. – А, чесно, ви… ти… його не боїтесь? Космосу я маю на увазі. Адже все ці кілопарсеки порожнього простору... – далі він не знайшов слів.
   – І це каже моторист?
   Хоут розсміявся, піднявши руки вгору. – Я ще стажер!
   – Навіщо боятися? – вона кинула короткий погляд на нього. – Ми не в третьому тисячолітті, чи не так? Раніше боялися порожнечі. Адже вакуум не зовсім пустий, він заповнений матерією. Дифузна речовина, випромінювання, поля, силові вихори... Та скільки всього! І все це рухається, інтерферує. Ні, космос – не пустота, це суцільна математика. Тонка математика. Ні, не боюся. Стою ж поруч з вами, милуюся ним.
   – Сказано, як справжнім професором!
   – Хоут, наскільки глибоко ти… ви розумієте фізику того, що нас оточує?
   – Ну... а... я знаю, що таке квантова піна, але уявити собі цього не можу.
   Вона усміхнулася. Було видно, що зараз вона почне лекцію. – Я не прошу вас писати рівняння. Ну, це як би червоточина, пробій нашого простору чотири-, п’яти-, більш вимірним. Так от, на колопланківській довжині хвилі... ні, не так, – вона м’яко взяла його за лікоть. – Тобто простір він дискретний, і в кожній своїй одиниці представляє собою такий пробій, який замкнений сам на себе, тобто різні його кінці співпадають.
   – І що найдивовижніше, – вона обмахнула рукою зірки, – що ці червоточини з’єднують ідентичні точки часу. Встигаєш за мною?
   – Ні, –  Хоут не міг збагнути чи «встигає» він за її поясненням.
   – Ну як же! Час складається з моментів, час дискретний разом з простором!
   – Хіно, – він взяв її за руку, що трималася на його лікті, – це по-моєму всі знають...
   – Не перебивай. Тепер дивись далі. Беремо айнштейнівську формулу, скажімо, для довжини. При швидкості нуль, відношення квадрата нуля до квадрата швидкості світла само рівне нулю, під коренем одиниця мінус нуль, отримуємо просто довжину покою. Так? Так. Швидкість росте, величина під коренем падає за квадратичним законом, при швидкості рівній швидкості світла у вакуумі отримуємо: довжина покою на корінь із нуля, тобто просто якийсь плаский фронт. Далі, припустимо, переходимо швидкість світла...
   – Але ж маса-то нескінченна! Без трансінфлюенторів не можна!
   – Я сказала «припустимо». Отже, наша швидкість більша за світлову. Відношення квадратів швидкості до швидкості світла, яке? Правильно, більше одиниці. Одиниця мінус величина більше одиниці, отримуємо від’ємне число, і тоді, рішення яке?
   – Під коренем від’ємне, отже… е… комплексне число!
   Хіна злегка зкривилася. – Ну не комплексне, скажімо, а просто уявне… Уявне число без дійсної частини. Отже, в нашому просторі, яке припустимо за дійсне, нашого предмета існувати не буде. Отже, наше тривимірне тіло при швидкості вище світлової не буде існувати тут, воно по всіх трьох вимірах перейде в простір уявний. Тривимірний уявний простір.
   Хоут не те щоб чогось не розумів, просто не міг збагнути, що в цьому всьому так захоплює дівчину.
   – І тоді, ми маємо і час в тому світі теж комплексний, тю… уявний, і масу теж уявну. Повернемося до “квантової піни”. Червоточини не однакові, вони постійно в згортці і русі. Тепер дозволь тебе запитати, що відбувається на границі двох сусідніх червоточин? Звісно, ти можеш казати, що там простору ніякого і немає, якщо дискретність визначається самими червоточинами…
   – Хіно, – він спробував перервати її.
   – Але, оскільки айнштейнівська формула має ряд неточностей, то і в мікросвіті буде своя специфіка. Простір і час і дискретні… і не дискретні.
   – Хіна, – повторив він, – мені, правда незручно, все це просто дивовижно, але давайте просто дивитися на зірки.
   Хіна замовкла, трохи нерозуміючі дивлячись на нього знизу вгору. Її рука була в його долонях, Хоут навіть не помітив, як це сталося. Якусь секунду він навіть хтів нахилитися і поцілувати цю ручку.
   – Вибачте, – Хоут відпустив її і несміло глянув у очі. Та вона чудово все бачила! Він не витримав і відвів погляд. Треба негайно прикрутити адреналіновий кран! – Вибачте ще раз.
   Хіна похитала волоссям, погляд її став якимсь задумливим.
   – Хоут, таке враження, ніби у тебе встановлені обмежувачі поведінки. (У нього від образи щільно стиснулися губи) І давай домовимося, якщо я не викаю, то ти теж. Я не знаю… – вона в збентеженні розвела руками.
   – Правда?
   – Ну да. Ти такий милий… і… незграбний.
   Хоута внутрішньо стиснуло. Це була інтонація дівчинки про плюшеву іграшку.
   – Незграбний?
   – Ну…
   Більш точно вона висловитись не встигла, в дверях конференц-залу почулися кроки. Хоут обернувся. Неспішною металевою ходою в зал увійшов робот і зупинився, дивлячись на них обох.
   – Це Шайто, – тихо шепнув Хоут, розглядаючи блиск на широких полірованих грудях.
   – О, вибачте, я не знав, що ви тут, – робот став на місці і подався назад, збираючись вийти.
   – Зачекай, Шайто, – Хоут швидкими кроками попрямував до нього.
   – Так, я перепрошую. Не спиться, пане Хоут? – у голосі робота лунало не зацікавлення, а проста повага. Майже зовсім по-людськи.
   – Послухай, Шайто, – Хоут обійняв металеві плечі. – Будь другом. Дві чашки кави, а?
   – Зараз ніч, ви потім не заснете.
   – Тоді поклади менше кофеїну. Дві чашки, будь ласка, добре?
   – Так, звісно, пане Хоут, – робот попрямував у темний коридор. – Принести сюди, так?
   – Так, так.
– Щось ще?
– Ні, дякую.
   Коли кроки робота затихли у нічних корідорах, Хоут повернувся до Хіни.
   – Це Шайто, робот. Незамінний помічник, але не називай його Шайтаном, він ображається, – Хоут усміхнувся.
   – Зовсім як люди, – Хіна похитала головою.
   Хоут поглянув очима по застиглому за панорамним ілюмінатором різнокольоровому сяючому бісеру зірок. Здається, він спіймав настрій. Раптовий порив сміливості.
   – Хіна, я, певно мушу вам… тобі… ні, Вам Дещо сказати… – Хоут приготувався…
   Але сказати він не встиг. Залунав сигнал тривоги.
                    -----------------------------
   Було добре лежати і не рухатися. Сонце навіть крізь фільтри і закриті повіки пробивалося в очі, але Хоут до цього вже пристосувався. Розпечений пісок і метал немилосердно палили його. Хоут, напевно, вичавив з себе літр поту. Було душно, але Хоут дихав неглибоко і повільно. Було навіть в якійсь мірі приємно.
   Курорт перед смертю?
   Отож, але на курорт це було мало схоже. Дідько, для чого він тягне? Зніме зараз шолом, і повільно-повільно почне умирати. Рука його навіть потягнулася до герметизаторів на кільці коміра. Ні, для чого поспішати? Він помре у будь якому випадку. Краще випити цей келих до дна, повністю. Цілком. Рука затрималася над піском, а потім безвольно лягла. Він же помре. Треба вміти помирати. Треба вміти розслабитися.
   Спробуй, розслабся, ага. Як же. Хоут застогнав. І навіщо, чорт забирай, він зупинився перед падінням? Врізався б у планету і все... Хоут спробував уявити це... і не зміг. Напевно... Які ж вибухи мали бути в цій метановій атмосфері, коли він горів і падав вниз! Він усередині нічого, звісно, не чув. Отож.
   Знову привернуло до себе увагу тихе виття вітру. Майже шепіт. Пісок. Один пісок кругом... пісок.
   Що далі? Будь у нього щось гостре, він із задоволенням перерізав би собі вени. І раптом почув, яке важке у нього дихання... І злякався.
   Так. Він все одно помре. Тільки ось як краще, швидше чи повільніше? А якщо він не помре? А раптом...
   Стоп, це вже істерика. Хоут, тримай себе в руках. Роби так, щоб Хіна могла пишатися тобою. А щоб не було істерик, треба встати та йти. Труднощі, вони завжди були. Він сильніший своїх труднощів. Сильніший... Ставай та йди.
   Хіна!
   Він встав і пішов.
                    -----------------------------
   – Чорт забирай, ні в кого ніякої версії, – капітан був розлючений. І на себе самого у тому числі. – Ну що! Думайте. Може, всього-на-всього, якесь замикання? 
   Рохт похитав головою. – Ви ж самі знаєте... Фізична проводимість відсутня як у явному, так і у індукованому вигляді. Імпеданс не пошкоджений. А проміні не здатні... 
   – Можливо кріовідсік?
   – Ні, – другого штурмана підтримав Нерх, не відриваючись від терміналу. – Перекодування сталося не всіх систем пам’яті, а тільки деяких, і скоріше всього вона сталася не миттєво, а по ланцюжку. 
   – Які саме? – капітан склав руки на грудях. 
   – Ну ось, до речі. Процедури маневрів. Не стерті, а спотворені до невпізнання. А системи життєзабезпечення першого і другого модулів стерті повністю... 
   – Але безпосередньої небезпеки у нас зараз не має? 
   – Здається, ні. Але процедура енергопостачання змінена, частково, принаймні. Обслуговування терміналів, здається, залишилося.
   – Здається?
   – Саме так. «Здається» тому що я зараз не можу ні у чому бути впевненим. Поки не можу. Процедура роботоконтролю стерта начисто. До інших блоків пам’яті у мене поки що немає доступу, – обличчя Нерха було похмуре, але він жодної секунди не відривав бігаючих пальців від дифсенсора.
   – А резервні копії?
   – З резервними копіями те саме, і, крім того, без потрібної процедури до них не буде доступу.
   – Отже, в сумі ми маємо… – невесело промовив Арро.
   – Я б скоріше думав… Носії у нас, звісно, магнітні, якщо я не помиляюся… – почав Рохт, косо поглядаючи в бік оператора.
   – Так, так… – капітан Пій відчував версію.
   Нерх неохоче відірвався від самопідсвіченої призми, заповненої групами іскор. – Ну, звісно, оптомагнітні, найпрактичніші і найдешевші. Та у нас і не такий об’єм, щоб використовувати більш інформаційноємкі.
   – Ну, я, звісно, не беруся відразу пояснювати механізм. Просто, як, скоріше, робочу версію. Уявімо, що стався якийсь магнітний «спалах», космічної природи. Корабель, звичайно, не екранований стовідсотково. Взагалі, якби амплітуда такого «спалаху» була достатньою, то цілком могло статися вплив на блоки постійної пам'яті.
   – Цікаво, яким чином міг утворитися в просторі такий от "спалах"? – було видно, що Арро сумнівається в цій теорії. – Магнітні монополі? Ми ще студентами глузували такими речами.
   – Ну, я не знаю, – Рохт знизав плечима, – я не спеціаліст з теорії поля. Може, шар якогось магнітного градієнта, який ми пролетіли на швидкості. Крім того, ми зараз на розгоні, і наш час відрізняється від часу спокою.
   Арро уперто похитав головою, – Ми не настільки прискорилися, щоб наш час відрізнявся хоч на порядок. І про вакуумні магнітні прошарки я теж ніколи не чув.
   – Ти можеш теоретично довести неможливість їх існування?
   – Я ні. Інші можуть. Але такі утворення повинні мати якесь природне походження?
   – Звідки я знаю? Ми не можемо...
   – Крім того, – перебив його Арро, – стаціонарні польові неоднорідності потребують носія.
   – Можливо, якась дрейфуюча плазма?
   – Тоді б ми мали її зафіксувати.
   Хоут, що стояв у дверях, перевів погляд на капітана. Усі в рубці помітно нервували. У Хоута спазм стиснув горло. Небезпека зараз могла причаїтися тут, всередині, у коридорах корабля.
   Рохт, вже сам незадоволений, що запропонував теорію, додав... – Давайте просто приймемо, що стався різкий стрибок магнітної... – він замовк не докінчивши.
   У кріслі поворухнулася керівниця мас-енергетичного контролю, Нея . – А як, цікаво, Ви поясните те, що спеціальні детектори не зареєстрували ані "магнітнитного спалаху", ані вашої «дрейфуючої плазми», а захищені системи, не призначені для цього, зазнали її впливу?
   Рохт знову набув нещасного вигляду. – Ну, якби вона була настільки швидкою, практично миттєвою, що прилади не встигли на неї зреагувати. Крім того, всередині корабля міг виникнути вібраційний резонанс, "блукаюче відлуння", або щось подібне. Якась складна конфігурація.
   – Підсумовую: ти пропонуєш гіпотезу про магнітний дельта-імпульс, безкінечно великої амплітуди і безкінечно малої тривалості, який затер нашу пам’ять, – Пій, здавалося, абсолютно байдужим поглядом подивився на другого штурмана.
   – Не беруся стверджувати, що це прямий наслідок, але, в загальному, так.
   – М-г. Тоді хто пояснить мені, чому спрацювала тривога, і як аварійка була пов’язана з нейросистемою?
   – Безпосередньо з блоками пам’яті вона не пов’язана, – відповів Арро, – але вимкнена вона була у звичайний спосіб, з аварійного відсіку. Аномалій не виявлено.
   – А вони, певно, мали місце, – голос капітана був рівним, без жодної інтонації. – Чия була вахта? Дякую, – він узяв від Шайто чашку димлячої кави.
   – Моя, – Рохт знову пожав плечима. – Я звіряв інтенсивності потоків з табличними, – він кивнув на увімкнений досі на столі зошит-планшет.
   – І ти був один у рубці?
   – Так, я один не спав. Дякую, – Рохт теж узяв від робота каву.
   – Ще я не спав, – несподівано втрутився в розмову Хоут. Він вийшов з дверного проходу у рубку.
   – Де саме ти знаходився?
   – Біля "вікна". Це конференц-зал. Перший модуль.
   – Ти чув сигнал тривоги?
   – Так, я як раз закінчив говорити з Шайто...
   – Якісь зовнішні ефекти, або розрядний тріск, або післясвічення?..
   – Не було, – хором заявили Хоут, Рохт і Шайто, і перезирнулися.
   – Шайто, виходить, був в активному стані? Рідненький, я вважаю, ти давно не відновлював свій енергорезерв, – Пій подивився на робота поверх димлячої кави і зробив ковток.
   – З середини минулого рейсу.
   – Скористайся, поки ще щось не сталося.
   Арро хмикнув. – На мій розсуд, ти якось не так до всього ставишся.
   Капітан буквально вибухнув, сіпнувшись усередині крісла.
   – На кораблі відбувається казна що, ніхто нічого толком не знає, і ми, фактично, паралізовані, а я "якось не так ставлюся"! Я хочу знати, наскільки можливо, і як скоро будуть відновлені процедури маневрування, енергопостачання і метрології, – він різко підвівся і підійшов до Нерха.
   Той загадково обмахнув свій об’ємний екран. – Сказати напевно не можу. Я зараз на стадії оцінки збитків. Але, напевно, не помилюся, якщо скажу, що краще перейти на ручне управління.
   – Виконувати все вручну?! – вскочив Рохт. – Та ми всі з глузду з’їдемо!
   Нерх навіть не відірвався від своїх висячих вогників. – Можна уставити калькуляційний режим на терміналах. Вибирайте, або керувати кораблем вручну... або не керувати взагалі!
   Рохт стояв, хитаючись посеред рубки. – Ну тож зроби щось!
   – "Зроби щось!" Я не чарівник, – огризнувся Нерх. – Ось! Дивіться сюди! – він кивнув на викривлені ряди висячих блакитних іскорок. – Це ваша процедура маневрування. А це, – іскри змінилися об’ємними згустками, і інтерпретатор помовчав кілька секунд. – Мені здається, що дещо змінилася структура нашого комп’ютера.
   – В якому сенсі?
    – В апаратному сенсі, структура, – у нього витягнулося обличчя. Він пальцями переставив колонку іскорок, потім посунув і розвернув увесь вміст екрану.
   Рохт і капітан затихли.
   Нерх, розуміючи, що створив незручну ситуацію, спробував виправитися. – Я розумію, що це, звичайно, нісенітниця, але мені необхідно час. І, напевно, варто було б відключити комп’ютер від управління і бортової периферії. Не виключено, що дефект може виявитися саморозповсюджуючим.
   – Щось у поведінці комп’ютера? – Луцій Пій відставив свою каву.
   – Не знаю, – в голосі Нерха була нотка невпевненості. – Але у мене таке враження, що машина видає те, що я хотів би бачити, а не те що є.
   Усі, хто був присутні, відреагували натягнутим мовчанням. Нерх сидів у кріслі блідий, випрямлений, ніби проковтнув палку і нерухомо дивився на капітана. Хоут ковтнув і ступився з проходу, пропускаючи робота.
   Пій кивнув на виходячу фігуру Шайто. – Його не діагностував?
   – Це не саме головне наразі.
   Мовчанка.
   – Я, напевно, піду до двигунів, – Арро поклав руку на плече Рохта і направився до дверей, киваючи Хоуту. – Підемо, малий.
   Той неохоче поплентався за ним.
                    -----------------------------
   Камінь потрапив під ногу, і він, спіткнувшись, полетів на землю. Руки вчасно уперлися в пісок, і кілька секунд Хоут так простояв, потім мляво встав на коліна. Кожен видих був якимсь спазмотично-вибуховим. Піт лився по обличчу. Розтоплена духота під шоломом палила його. Кисню вже не було, але сигнал небезпеки ніяк не загорявся. Неможливо...
   Покачуючись, він схопився за гермокільце на комірі. Пальці, якісь дерев'яні, намацали затвор... Неприємне клацання, ще трохи далі, ще трохи... Свіже повітря ударило в обличчя і шолом непотрібною оболонкою відвалився. Хоут упав обличчям у пісок, задихаючись кашлем і розбризкуючи слину навіть на плечі. Повітря!..
   Віддихався повною грудью. Повітря, яке в інший час він би вважав би атрибутом смітника, здавалося справжньою насолодою. І не було такої задухи, як у шоломі. Піт, стікав по обличчю та уже випарувався, залишаючи на губах присмак солі. Легше.
   Він поліз по воду і, натискаючи язиком на клапан, відцідив маленький ковток. І ще один, більший.
   Від піску йшов жар. Хоут щокою торкався піску. Було майже терпимо. Нічого, вже звик. Вдих. Боже, ніколи не думав, що повітря може бути цінніше за золото. Тим більш таке. Видих. Запах, звичайно... Нічого, і до запаху звикне. Вдих.
   Краще чи гірше без шолома? Хоут не знав. Хоч тепер парникового ефекту не було, все одно було майже нестерпно. Цей сморід та пекуче повітря... Видих. Вдих.
   Хоут підвівся. Він ніби лежав на пательні. У роті знову сухо. Він скривівся. І закричав. Із усіх сил.
   Хвилину він у якомусь одурінні стояв на колінах. Як же це?.. Пісок і пісок. Хоут розжатими пальцями чиркнув по ньому, потім скочив, і з усієї злості став бити ногами, підіймаючи во всі боки піщані шлейфи. Останнім ударом відправив у політ валявся перевернутий шолом.
   – Ну ж бо, давай! – надриваючись, він крикнув останній раз, оскаливши зуби, і глухо проричав. Голова паморочилась.
   Потім розслабився, хихикнув, і розсміявся надривним недобрим сміхом. Стуливши зуби, і не обертаючись, він пішов далі.
                    -----------------------------
   – Вас, шановний, майже не видно, – прокоментувала Хіна, схиливши голову і уперши руки в боки.
   Хоут провів останню маніпуляцію і захлопнув панель. Потім похмуро витріщився на неї. – Ми стрибок власноруч проводили.
   Хіна стояла над ним, затуляючи світло.
   – Так, ми, знаєш, теж руками усе стали робити. Це ще не причина уникати мене в коридорах. Тим більш, що колись Ви хотіли мені Дещо сказати, – додала вона.
   Хоут знав, про що вона. Він і справді залазив у найнедоступніші місця на кораблі, але не для того, щоб не зустрічати Хіну. Вони з цілою бригадою просто відключали нейрокомп’ютер від безпосередніх датчиків і керування. Але, загалом, вона мала рацію. Нейрокомп’ютером він тільки прикривався.
   – Знаєш, Хіна, такий настрій. І вся ця дурна історія...
   – А... виходить, що ви дієте за вашим хвилинним настроєм? – шкіра її чуть побіліла, ніздрі злегка роздулися.
   – Я ж просив не називати мене на Ви. Ти що, прийшла вчити мене математики?! – він зі здивуванням помітив у її руці кілька фільмокнижок.
   – О, не хвилюйтесь! – вона прибрала їх у кишеню, натягнуто усміхаючись. – Я залишу Вас наодинці з Вашим невіглаством.
   – Та ні, – Хоут розсіяно озирнувся, лаючи себе дурнем. Хіна це не пропустила.
   – А, ви боїтесь, щоб нас не застали разом! – злісно промовила вона, губи її ображено зжались, стягуючи обличчя, очі звузились.
   – Хіна... – Хоут спробував перервати її...
   – М-г, – вона тряхнула головою. – Я розумію: вся ця історія з перекодуванням, і ви зайняті, і все таке... Крім того, ви в дурному настрої...
   Він схопив її за руку, поки вона не пішла. – Хіна!
   – Щось ще, може?
   – Так, ще щось, може, – розсердився Хоут. – У мене по відношенню до Вас певного роду відчуття.
   Хіна смикнула рукою, вириваючись, і завмерла, дивлячись на нього знизу вверх.
   – Висловлюйтесь зрозуміліше, будь ласка. І відпустіть мене.
   Хоут замешкав.
   –... глибока симпатія, що… переходить у... – заключного слова Хіна від нього так і не дождалась.
   – Це, певно, ваші хвилинні настрої, не звертайте уваги.
   – Я просто боюся вести себе нетактовно.
   – Ви тільки цим і займаєтесь.
   Хоут злякався, що зараз випустить якусь грубість, мовчки порахував до десяти. Хіна, трохи збита з пантелику, продовжувала стояти.
   – Ось що, – Хоут поправив на собі сорочку і почав розкатувати рукава, – скільки б ти не… Стривай, якщо ти хочеш розсердити мене, то зробити тобі це буде важко. І, якщо у мене не вистачає сміливості щось сказати, це ще нічого не означає, – він швидко нахилився до руки Хіни, поцілував її і, перелякавшись, так само швидко відсторонився. Причому, зробив це досить своєчасно, бо разом із кроками, за секунду в коридорі з’явився Шайто з якимись двома контейнерами. Він пройшов між ними і холодно, на ходу, зауважив:
   – На чотирнадцяту годину в рубку не запізніться.
   Хоут на секунду обурився, дивлячись на спину робота, що віддалялася. Де “будь ласка” і “пане Хоут”? Втім, погляд його зразу повернувся до Хіни. Та злякано тримала поціловану руку іншою рукою, потираючи її, ніби отримала опік.
   Хоут кивнув головою, досить безцеремонно. – Йдемо, сховаємося в моторній. Я маю тебе про щось запитати.
   За хвилину Хоут притримав двері у свої володіння і став до неї спиною. Хіна озирнулася, вони були там, де Хоут вперше побачив її. Світло-сірі стіни були холодні і давали враження зайвого простору в приміщенні. Недбало розкидані інструменти залишив Хоут; Арро сьогодні ще не з’являвся. Мертві індикатори відображали в зеленому світлі інтер’єр, досить убогий, порівняно з релятивістським відділом. Якісь зім'яті розмальовані листочки валялися на підлозі. Хоут все ще стояв, уставившись на підлогу.
   – Літери "ЗР" тобі що-небудь говорять? – швидко задав питання Хоут.
   Хіна, склавши руки, прикинула. – Зоряний релятивізм… ні. Зе-ер?.. Засоби релятивіського… ні, резервного… – вона скривила губи і підняла очі на Хоута. – Це має відношення до судна? Мені не подобаються твої інтонації.
   Хоут розвів руками. – Не знаю. Я нічого не знаю. Нерх каже, – його голос впав до шепоту, – що "перекодування" має сенс. Перекодування всієї нашої пам’яті НЕ НЕСЕНІТНИЦЯ… Магнітний спалах або мав позатирати усе до нуля, або ж зарядити все до максимуму. А Нерх стверджує, що по розкиду параметрів слід, що всі стани елементів пам’яті рівноймовірні.
   Очі Хіни ледь звузились. – Що це означає?
   Хоут, все ще настрашений власними словами, продовжував. – Це означає, що… процедури маневрування, і роботоконтролю, і космометрії, і енергопостачання… що всі вони є, вони залишились, але нам до них немає доступу. Вони є, але вони трансформувались в якусь іншу послідовність. Нерх каже, що він навіть витягнув щось звідти. Якісь цифри, і ще це: "Операція ЗР". Якісь пункти… Він сам ще не розібрався, – Хоут проковтнув грудку у горлі, притискаючись спиною до холодної двері.
   Хіна стояла, похитуючись, її нахмурений погляд намагався зловити погляд Хоута.
   – Якщо вони трансформовані, а не спотворені, то, напевно, можливо відновити їх назад?
   – Не знаю. Це все… – він щільно стиснув губи, – дуже недобре.
   Хіна підійшла до нього. – Дурнику. Це все означає, що на Нуабі, поки будуть "шукати причини і усувати наслідки", у нас будуть ма-лень-кі ка-ні-ку-ли, – вона пальцем провела по складці на його рукаві. – А можливо, якщо все буде дуже погано, на Таврію нас повезуть, як пасажирів, – вона цмокнула язиком і торкнулася кінчиками пальців його щоки. Хоут зразу згадав, що вже три доби не голився.
   – Так, певно, ти права. Я занадто трагічно сприймаю.
   – Звісно. Ти ж не можеш не драматизувати. Ти ж у нас романтик, – навіть ухмилочку на її обличчі не можна було назвати ухмилкою, настільки вона була чарівною.
   Хоут несміливо підняв на неї переляканий погляд… І потонув у ньому…
                    -----------------------------
   Сонце, напевно, з місця так і не зрушило. Весь той час, що Хоут тягся по розпечених пісках – вже кілька годин, воно неодмінно висіло в одній точці. Світло його було настільки яскравим, що навіть розглянути світило чи визначити його межі – навіть очі вище горизонту було важко підняти.
   Голову нагріло так, що Хоут відчував її, доторкаючись рукавицею. Шкіру на відкритих ділянках пекло. Червоне марево застилало очі, тоді Хоут зупинявся і боровся з підступаючею непритомністю.
   Язик у пересохлому роті розбухнув, здавалося, що пісок попав і в горло, і він зараз почує його хрускіт. Хоут необачно тряхнув головою, і обпік щоку об розпечене кільце гермокоміру. Щільно стиснувши зуби, він пошепки застогнав.
   Скільки він вже у дорозі? Принаймні годин п’ять. У цій клятій пустелі немає часу, тільки простір. Віддалена крива лінія горизонту колихалась у висхідних струмінях повітря і танула, змішуючись з небом. Навіть вітер затихнув над цією спеченою місцевістю.
   Хоут не зупинився. Навіщо він йде? На що він витрачає останні сили? Нічого, скоро він відчує метан у своїй крові. Все буде безболісно.
   Де вода? Там ніби залишалось.
   Там дійсно ще залишалось. Ковтки два-три. Хоут випив їх швидше, ніж зрозумів, що він робить. Насолодившись та потримавши воду в роті, проковтнув останню воду. Зате тепер води не було. Покалатавши у руці пакет, Хоут відкинув його. Все. Тепер уже все.
   Він знову повільно побрів, низько схиливши голову і розглядаючи, як його ноги по черзі розсувають пісок. Схоже, доба на цій клятій планеті триває тисячу годин. Якщо планета з Нову Таврію, тоді для того, щоб прийти кудись у тінь йому знадобиться... знадобиться...
   Новий приступ запаморочення хвилею вдарив йому в голову, і хвилину Хоут боровся із ним. Коли слабкість минула, він побачив, що сидить навпочіпки, рукою притримуючись об пісок. Два глибоких вдихи цього смердючого повітря і Хоут підвівся. О, звісно. Йому знадобиться... десь тисячі дві годин. Як він це порахував?
   Наступного разу спіткнувшись, він не одразу підвівся. Перед очима промайнула низка якихось видінь. Потім він пів години або навіть годину тихо плентався по піщаній потельні, без жодної думки, намагаючись лише не втратити рівноваги. Йому навіть починало здаватися, що він чує чийсь дивний голос, далекий і зникаючий. Хоут усвідомлював, що в нього помутнілий розум, і що це не більше як вітер (хоча зовсім у це не вірилося і хотілося піти подивитися, хто це над ним глузує). Пісок чіплявся за ноги, ніби з наміром неодмінно повалити його, спека душила, вичавлюючи останні сили...
   Але цього разу Хоуту пощастило. Його розум прояснився в якийсь момент і, піднявши очі, він побачив якусь шишкоподібну пляму. А може й розум прояснився, тому що він його побачив.
   Предмет стояв вдалині і справді нагадував шишку. Те, що вона явно не техногенного походження, було видно одразу. Хоут попрямував до нього і, вже підходячи, побачив, що вдруге зустрічається з місцевою формою життя.
   "Шишка" була темно-темно-зеленою, і округлою формою найбільше нагадувала кактус. Вочевидь, форма кактуса була найбільш прийнятною для збереження вологи. Схожість посилювалася ще й тим, що він був увесь утиканий трикутними гострими шипами.
   Хоут зупинився і обійшов його. Висоти в цьому м’ясистому комі було зверх трьох метрів, шипи громіздились на його поверхні без всякого правильного рисунку, безладно, до того ж вони були порожнистими. Закінчувалися вони червонуватим гострим кінцем незалежно від свого розміру, деякі в довжину досягали ширини долоні. Хоут провів по колючках рукою і в той же момент побачив, що рукавичка обвита пущеними в неї жалючими кнідарними філаментами. Кактус захищався. Тепер Хоут не сумнівався, що всередині є вода.
   Він окинув поглядом "кактус". Верхівка його була вкрита якимсь білястим пухом, з якого потім і отримувалися колючки. Раптом його погляд затримався на чомусь біля "кактуса". Це були кістки якоїсь тваринки.
   Скелетик був невеличким, сантиметрів сорок, до того ж неповним. Якісь примітивні пластинки з відростками складали хребет, була навіть якась подоба грудної клітини, яка більш нагадувала риб’ячу. Черепа, або чогось на кшталт черепа Хоут не знайшов, тому сказати як виглядала істота було важко. Вочевидь, якесь ящірко- або тритоно- або саломандроподібне створіння заблукало в цих пісках і теж, як і Хоут, натрапило на "кактус". І, вочевидь, відчувши воду, сунулося прямо на шипи.
   Хоут заклопотано потер «вражену» руку: якщо псевдокактус цією своєю отрутою зміг вбити цю істоту, небезпека цілком загрожувала і Хоуту. Сунься він тільки до кактусу і, якщо не смерть, то параліч. Що робити?
   Ну, скажімо, він може сунути руку і відламати кілька шипів. Поки на ньому скафандр, кактус йому не загрожує. А як пити? Він же рукою не буде пити.
   Втім, він одразу знайшовся. Ухопившись за один з довгих шипів, він відломив його, обірвав звисаюче отруйне павутиння і зламав отруйний кінчик. Уламок вийшов не дуже акуратним, але гострим. Потім Хоут хвилину або дві тер його об пісок, поки не переконався, що він чистий. Зробивши це, Хоут здивувався: як ясно і чітко працювала його голова.
   Розчистивши рукою площадку від шипів, він увіткнув свою «соломину» в темну м'якоть, і стежачи, щоб бути далеко від сусідніх колючок, прилинув до неї губами.
   Вода була гіркою і цідилася з трудом. І все ж вона була. Кілька хвилин Хоут смоктав її з рослини, поки не обмив язика, і пересохлі губи не змочились дорогоцінною вологою. Що не дало йому забутися в цей момент щастя, це все-таки смак води.
   Хоут зупинився, коли рот наповнився цією нестерпною гіркотою. Йому здалося, що це був сумарний розчин усіх улюблених хімічних сполук. Але це краще, все ж, ніж мрії напитися. Він навіть зміг усміхнутися "кактусу" і своєму невдачливому попереднику.
   Homo Sapiens Sapiens...
   Подумки повернувся до тієї солодкої сцени в коридорі, коли він поцілував Хіні руку. Хоут спробував згадати губами цей дотик: рвучкий, сліпучий, до запаморочення. Якби не Шайтан тоді!..
   Раптом Хоут зкривився. Шайтан. Звісно, ніяких емоцій у робота не було, але Хоуту, якимсь новим відчуттям, почулися нотки презирства. "На чотирнадцяту в рубку не запізніться". Можна подумати, що це Шайтан - людина, а він, Хоут - робот. Дарма він тоді все ж не зупинив його і не розніс у клоччя. Коли-небудь хтось чув від робота подібне зневажання? Роботи зверталися так колись до Людини? Хіба що, якісь браковані та несправні.
   А чого він так розлютився на нього? В словах не було нічого такого. Хоча, тон... обурливий, так. Це тому, що він звик чути "пан Хоут". Враження, буцімто "спалах" голову Шайтана теж перекодував. Маячня якась.
   Та до біса все. Зараз би Хоут із задоволенням почув би хоч навіть останні лайки від робота, ніж цей безперервний пустельний вітер.
   Сонце сліпило навіть крізь повіки. А лежати було так приємно. Це було перше розслаблення за останні години. До цього він все кудись ішов, невідомо навіщо. Ішов... Ішов...
   Ах, Хіна. Якби тоді, в коридорі... ще трохи і Хоут освідчився б їй в коханні, і в усіх своїх почуттях, і пустив би в хід все своє красномовство, збивчиве і плутане, втім, потрібні слова самі б приходили... Ще б трохи тоді!.. Воскресити б ту мить, він би не відірвався від її руки, навіть якби поряд стояла навіть дюжина Шайтанів з капітаном Пієм в додачу. Можливо тоді все було б по-іншому, він не був би тут, один, гинучий на Дідько-Знає-Якій планеті. Ймовірно вони б уже гальмували і маневрували перед Нуабом.
   Так, він говорив їй потім, що кохає, але тоді вже було не до цього. Тоді вони вже думали про порятунок. Хоут кричав, задихався... Шкода, що так все вийшло. Ось так от, ніяк. Можливо, якби він тоді знайшов у собі сили освідчитись дівчині, то все би й сталося зовсім по іншому? Він упустив свій момент, і ось тепер має… Слинько, малодушний слинько, хробак.
   Та з чого він це взяв? Зовсім розклеївся? Де логіка?
   Думки відволікли його. Вочевидь, він так сильно втомився, що забув про спеку, про сонце, про повітря, про безвихідь. І ще тепер про голод. Так, він не їв уже скільки. О, Боже!
   Дякую, Хіна. Дякую, що не покидаєш мене і тепер. Ім'я твоє полегшує мої страждання. І, хоч часу залишилося мало, але він проживе свій час, повторюючи його. Повторюючи... Повторюючи... Пісок...
   Чорт забери, Шайтан дійсно здавався якимось перепрограмованим.
   Але ж після "магнітного спалаху" він залишався цілком нормальним: Хоут згадав, як він розносив каву в рубці. Може і на нього "спалах" подіяв? Не відразу, згодом… Та ні, маячня, невже "хвороба" могла передатися від корабельного нейрокомп'ютера... Хоут почув дивну паузу у себе в мозку. Чому не могла? Робот не входив у контакт з нейрокомп'ютером - процедура роботоконтролю зруйнована. Але ж могла потрапити така перекодировка, така комбінація, яка могла б виявитися саморозповсюджуючоюся. САМОРОЗПОВСЮДЖУЮЧОЮСЯ! А Шайтан...
   Так, він входив у контакт! Хоут навіть здригнувся від того, на що раніше не звернув уваги. В рубці капітан Пій подякував Шайтану за каву і примусив його до підзарядки. Інформаційне оновлення йде одночасно з енергопідзарядкою, хоч мало хто про це пам'ятає. І він, як слухняний робот виконав... Виходить, контакт з нейрокомп'ютером був.
   І ЦЕ виявилося саморозповсюджуючимся, "заразним". Неймовірно! Щоб випадково перетасовані біти пролізли... Випадково? ЦЕ виявилося ще й «випадковим»?
   А Нерх?.. Він стверджував, що "перекодування", або що воно там було, має СЕНС. Боже... Хоут ковтнув сухим пролигом, здавалося, голова кругом піде. І Хіна те саме припускала, коли говорила про відновлення.
   Боже... Якщо так... Саморозповсюджуючеєся. Невипадкове. Штучне. А це означає… свідоме. Хтось хотів нашкодити. Хто? Тільки Нерх міг влаштувати подібне, стерти усю пам'ять процедур і... Нерх... Навіщо Нерху це? На кораблі виявився Ворог? Навіщо Нерху це було потрібно?
   Може Нерх хтів заволодіти кораблем? І потім цілодобово безперервно сидів у рубці, забуваючи про сон і їжу, вириваючи у нейрокомп'ютера нові таємниці, доводячи істерію на борту до потрібної точки? Містифікація? Ні, Нерх сам, до останнього захищав людей і судно, до самого кінця. Адже загинули і Нерх, і "Апостол".
   Що за Ворог? Хто завгодно, але не Нерх. І ніхто інший. Може все ж таки ЦЕ було випадковим? Ні. Воно мало сенс. "Операція ЗР". Від "спалаху" не могло... Так, адже й не було ніякого "спалаху". Офіційна версія, запропонована Рохтом, була хибною. Вона б вичистила всю пам'ять, а не по блоках, і не могла ініціювати активний рівень на місці пасивного і пасивний на місці активного одночасно. А раз так, то все це було навмисно. І ретельно продумано. Хоут згадав, не дарма їх, вочевидь, затримали на орбіті Таврії. Тривогу пробили ще там. Щось таки було. І було не випадково.
   Ворога на кораблі не було. Але все ЦЕ робилося за чиєюсь злою волею.
                    -----------------------------
   Арро тепер наказував ледь не спати біля двигунів. Хоут невдоволено пробурчав на його адресу, плентучись пустим коридором. Весь час возитися біля маршевих, та ще й слідкувати за трансінфлюенторами – з глузду з’їхати можна. На лабораторних заняттях це могло бути цікавим, але наразі, коли "лабораторні" стали вимірюватися годинами і добами, Хоут вже ненавидів і маршеві, і всю іншу моторну систему "Апостола". Власне кажучи, зараз можливість провести вирахування, не процедурне, а просту калькуляцію, була на вагу золота.
   Він озирнувся: в коридорі він знаходився сам. Штовхнувши незачинені броньовані двері із заборонним знаком, що світився пульсуючим світлом, він шмигнув усередину. Через вантажний відсік він скоротить шлях удвічі, тільки б не помітили його. А хто помітить, майже весь корабель спить уже давно? А ті, хто на вахті, сонно потягують каву або зайняті преферансом.
   Хоут пройшов через нагромадження труб, що йшли кудись угору, до третього енергетичного модуля. Тут було таке тускле освітлення, і такий бардак, що він кілька разів спіткнувся по дорозі. Капітан Пій явно не був у курсі, що тут все захаращено. І чомусь усі двері відкриті.
   Він пройшов через вантажний, коли йому в спину вдарив світло ліхтаря. Тінь його, спотворена на зложених тут ящиках, впала на стіну. Хоут розвернувся.
   – А, ти ще на ногах? – голос Нерха був якимось надломленим і простудженим.
   Хоут підійшов до нього. Нерх стояв біля вантажних контейнерів, складених і зафіксованих до стіни. Кілька з них були відсунуті. В руці Нерх тримав контурний ергометр. На контейнерах стояли пломби і білою фарбою було виведено: "Нуаб".
   – Я йшов від маршевих, щоб хоч на годину звалитися поспати. Це з глузду з’їхати можна. Ти давно на ногах?
   – Не знаю. З тих пір, як я звірив регламентований і реальний енергобаланс, мені зовсім не до сну.
   – В якому сенсі?
   – В прямому. Енергії зараз витрачається більше, ніж у сумі виходить по всіх пунктах. Практично на десять кіловат. Десять кіловат – не дрібничка. Ще й у наших умовах.
   – Ти маршеві врахував?
   – Я все врахував. Можеш сам скласти, перевірити. І знаєш що…?
   – Може витік з реактора?
   – Я там уже був. Дивись,- він нахилив ергометр над кабелем, що звивався від стіни до контейнерів. Як тільки він увійшов в контур детектування, часто-часто замигав вогник ергометра. Хоут прослідкував поглядом по кабелю. Він підключався до контейнерів з вантажем.
   – Якась помилка? – Хоут підняв очі на інтерпретатора.
   – Не помилка. – Нерх підвівся. – У нас нерегламентований вантаж. Ось тут, – він стукнув ногою по контейнеру, – не законсервовані роботи. Йде процес розконсервації.
   Хоут роззявив рота, він і сам все розумів, але все було так несподівано… І смішно.
   – Це, звісно, через перекодировку. Якась помилка…
   – Яка?
   – Ти хочеш сказати, що сюди витрачається десять кіловат?
   – Зовсім необов’язково саме сюди, – Нерх прикрив повіки.
   – Давай просто перерубаємо кабель.
   – Давай! Я, щоправда, не знаю, який тут перерозподіл енергії. Знеструмимо весь корабель, а в наступний момент нас ще й рознесе на атоми по всьому Всесвіту! Тягни сокиру.
   Хоут доторкнувся до контейнерів з роботами. – Найцікавіше...
   – Найцікавіше, що реактор не працює з перевантаженням. Все в нормі. Я боюся, що для того, щоб провести ревізію і все відновити як було, потрібно відключити комп’ютер від живлення.
   – І це каже інтерпретатор?! Може це просто "магнітний спалах" розставив так процедури, що перевитрата енергії іде через надлишок...
   – Малий, – змучено посміхнувся Нерх, – не було ніякого "спалаху". Запам’ятай це раз і назавжди. "Спалаху" не було. Чого це? Я не знаю, чому Пій носиться з цією ідеєю, навіть Рохт став сумніватися. О, Боже, ну от як тобі сказати? Капітан наполягає. Я навіть не знаю, говорити йому чи ні, що у нас з’явився альтернативний комп’ютер.
   Хоут витріщив очі.
   – Я вже говорив за це. Ще відразу, що ніби апаратна структура змінилась. Мені ніхто не вірив і не повірить. Пій чекає якихось реставрацій пам’яті. Я ж відчуваю, як корабель просто викачується у нас з рук. По логіці подій завтра ми прокинемось в космосі. Або в реакторі!
   – Ти маєш попередити капітана і вахтових. Якщо треба відключати комп’ютер, треба зібратися і вирішити!
   – Вони знають. Навіть занесли в журнал. І обидва категорично проти. Я просто сам піду і сам вимкну комп’ютер.
   – І як ти цього доб’єшся? Ти ж сам казав, що реактор вибухне! І потім…
   – Ну я не буду напряму реактор. Просто доб’юся нестабільної роботи. Цього вистачить.
   – Цього не можна робити зараз! Не попередивши нікого!
   – А що, сидіти-чекати, поки контейнери розконсервуються?
   – Ну, хоча б вранці, Нерх. Ти перехвилювався. Йдемо.
   – Ти, малий, йди. Я тут ще все на місце поставлю.
   – Нерх.
   – Так, малий?
   – Не роби поспішних дій. Я прошу.
   – Малий, якщо ми самі собі не допоможемо, про нас ніхто не потурбується. Йди.
   – Нерх. Не кажи нікому, що я ходив через вантажний. Добре?
   Той кивнув. Хоут, важко ступаючи, дістався до своїх апартаментів. Боже... З глузду з’їхав або він, або Нерх. Або комп’ютер. Самий найсправжнісінький психоз через цей "спалах". Якого не було. І Хоут заснув ще до того, як упав на постіль.
                    -----------------------------
   Хоут з острахом озирнувся. Бархани нерівним кільцем оточили його, і він у паніці метав погляд з одного на інший, зовсім втративши орієнтацію. Піднявся вітер, здіймаючи поземки піску, він вже задував його звивистий слід. Якого чорта він пішов від того "кактуса"!? О, Боже!
   Вітер, нерівномірно завиваючи з усіх боків, кидав в обличчя щільні хвилі піску, колючого і сухого. Зорієнтуватися би за вітром і за сонцем. Хоут, як загнаний звір, вишкірив зуби, борючись із вітром. Рукою прикриваючись від хвиль піску, що несли пориви гарячого вітру, він вдивлявся в хвилястий горизонт.
   Він лишився без води. Смердючої, гіркої, в мізерній кількості, але води. Хоут сів на гарячий пісок, повертаючись до вітру спиною. Уже недовго. Тепер вже недовго. О, як же він втомився! Скільки годин він блукає цими пісками? Час загубився в цих пекучих одноманітних просторах.
   Без води. Якась внутрішня обпалююча хвиля жару піднялася по всьому тілу.
   Чому він ще не помер? Організм уже давно мав би отруїтися атмосферою. В чому річ? Було би під рукою щось гостре. Можна було б... Він згадав про отруєні шипи "кактуса". Ах, якби! Скажімо, проткнути шипом шию. В Японії це називалося дзігай.
   Може він не помре?
   Хоут кілька разів роняв голову, опираючись заколисуванню вітру, і навіть не усвідомлюючи втому. За дві хвилини він лежав на піску. Час спливав і пісковий годинник його життя закінчувався. Хоут посміхнувся, прикриваючи повіки, було добре лежати і не боротися. Марність…
                    -----------------------------
   Каюта наповнилась якимось внутрішнім виттям, все далі прокрадаючись у сон. Все здавалося кудись улітає, кудись тікає з цими хвилями сирени і, нарешті, коли вона вирвала Хоута зі сну, він вчепився в своє ліжко. Перестав гойдатися разом із кораблем. Коли від продер очі, то одразу побачив, що він як впав "на годинку" напередодні, так і продовжує валятися.
   Сирена не змовкала. Хоут кинув швидкий погляд на годинник: по кораблю вже ранок. За дві хвилини він уже вискакував у двері і біг по загальному коридору.
   Арро виріс перед ним біля самої рубки, так різко, що він ледь не збив його з ніг.
   – Біжи до маршевих! Перейди на ручник і чекай команди! – він кинув на Хоута швидкий погляд, сам вбігаючи в рубку.
   – Що сталося?
   – Метеоритний потік. Ми випали в звичайний простір.
   – Як випали!?
   – До маршевих! Бігом!
   Ноги вже несли Хоута. В четвертий модуль, до двигунів! Через вантажні, як напередодні!
   Хоут налетів на зачинені двері. Дідько! Він смикнув ручку – важіль і знову ткнувся в двері. Зачинено! Він стукнув по ручці ще раз, вогник на ній показував, що вона відкрита. Але ж... Заклинило!? Він ударив ногою в двері, але з таким самим успіхом можна було зрушити планету з орбіти. О, дідько! Хоут уже нісся звичайним шляхом, в обхід, пробуючи по дорозі люки і двері.
   Сталося дві неймовірні речі. По-перше, "Апостол Павло" випав в звичайний простір, в той час, як його вели вручну. І, по-друге, метеоритний потік, тут щось не так, комп'ютер відключений від систем зовнішніх датчиків і космометрії.
   Біля маршевих він віддихався. Сирена ще завивала, посилюючи тривогу. Щось дійсно відбувається. Якийсь божевільний рейс. Уже друга тривога.
   Якої команди Арро сказав чекати? Взагалі, ЩО відбувається?
   Це ж треба, випали в свій простір! За інерцією могло і розмазати по космосу. Та й комп'ютер, начебто, відключали від засобів керування.
   Нерх! Хоут згадав вчорашню нічну розмову. Невже Нерх поліз в нейрокомп'ютер? Свою улюблену іграшку? Вчора, судячи з усього, він об'явив їй війну. Не треба було відпускати його.
   Чому йшла енергія до вантажних відсіків?
   І чому сьогодні відсіки відрізані, замуровані? Може Нерх там?
   Хоут сів на підлогу. Нерх обіцяв зробити щось таке, що могло рознести весь корабель. А тепер комп'ютер, сліпий і паралізований, переводить "Апостола" на всій швидкості в звичайний простір і заявляє, що вони попали в метеоритний потік.
   Від такого напруження голова могла піти кругом. Варто тільки влізти в біду. "Апостол Павло" вліз, і ось почалося.
   Сирена затихла. Якийсь час Хоут вслуховувався в корабельну тишу, уловлюючи звуки, далекі і близькі. Скільки ще чекати?
   Він викликав Арро. «Просто будь десь неподалік, тільки не спи» - відповів той.
   Хоут всівся у крісло посеред моторної. «Ага, тут заснеш»- подумав він, перебираючи у пам’яті події. Пройшла ще чверть години.
   – Хоут?! – її голос змусив його здригнутися: він таки задрімав. Хіна виглядала розпатланою і сонною. У своєму темно-зеленому светрі та спідниці вона здавалась неймовірно крихкою порівняно з енергоколонами, що йшли з третього модуля. Коридор за нею був пустий.
   – Що за тривога? Куди всі біжуть, Хоут? - вона доторкнулась до його руки, намагаючись прочитати в його очах підтримку. Хоут відвів погляд.
   – Знову щось з нейрокомп'ютером?
   Хоут взяв її за руку, зустрічаючи її переляканий погляд.
   – Хіна, ЩОСЬ ВІДБУВАЄТЬСЯ, - він стиснув її долоню. - ЩОСЬ ВІДБУВАЄТЬСЯ, але я не знаю що. Я... - він не знав, якими словами передати свою тривогу.
   – Що сталося?
   Вчора Нерх казав, що за логікою подій їх всіх скоро... Ні, так не можна говорити! Хіні так говорити не можна! Мізки гарячково шукали виходу.
   Вона чекала.
   – Я не знаю, - здався він. - Якщо Нерх зараз переконає капітана...
   – Нерх!?
   Освітлення на секунду зникло, потім приглушене в напівяскравість знов з’явилося і за кілька секунд відновилося повністю. Хоут замер, вслуховуючись.
   – Ти думаєш, це аварія? - губи її майже не ворушилися. Хоут, не випускаючи її руки, сів навпочіпки, низько опустивши голову. Він шкірою відчував якусь дзвінку тривогу, що розливалася по кораблю. Нерх все ж таки зробив це. Для чого він зробив? Що він знайшов там, у нових блоках пам'яті? І, до речі, де він?
   – А ну йдемо, - Хоут взяв Хіну за руку і потягнув за собою по коридору.
   – Куди ми йдемо?
   – У рубку.
   Він рішуче рушив по коридору, Хіна ледь встигала за ним.
   Вчора Нерх виявив, що до законсервованих контейнерів поступає енергія, а сьогодні не може довести це. Вчора вони виявили нерегламентований вантаж, а сьогодні вантажні відсіки хтось замкнув. Вчора Нерх погрожував вирубати зіпсований комп'ютер, а сьогодні вони зірвалися з польоту, та ще й прямо в метеоритний потік.
   Вони пройшли силові установки, що йшли від реакторів, коли почули голоси. Вони зупинилися. Посеред коридору, оточивши щось, стояло чоловік з десять. Спочатку Хоут подумав, що вони збираються зайти в зал енергоустановок: великі двері були відкриті. Потім долинув чийсь піднесений голос: - Хвилин, може, сім тому!
   Хоут помітив капітана Пія.
   – Це було до того, як вимкнулася сирена? - спитав капітан того ж чоловіка.
   – Так. Тобто ні.
   – І у коридорі більше нікого і нічого не було?
   – Ні, я йшов один.
   Хоут із Хіною підійшли...
   Знизу, біля дверей, прямо на знятій панелі лежало обгоріле тіло Нерха. Лежав він прямо на тензійних штирях, і там, в глибині знятої панелі явно чувся якийсь ненормальний гул.
   – Може, він підсковзнувся і спиною впав туди?
   На здивованому обличчі інтерпретатора застигли біль і пустота. Напіввідкритий для крику рот, спалені ззаду волосся. На грудях ніяких ознак. Ноги були неприродньо підігнуті під себе. Сорочка з одного боку обвуглилася і разом зі шкірою обвисла. На підлозі натекла ціла пляма крові. Хоут почув, як Хіна вчепилася в нього рукою.
   – А хто ж йому панель всередину відкрив?
   – Так він сам і відкрив.
   – Навіщо, якщо двері в енергетичний реактор незачинені?
   Хтось наступив у калюжку крові, розмазуючи її по підлозі. Повільність капітана Пія починала дратувати.
   – Незачинені? Зовсім?
   – Як зараз, - той, хто знайшов Нерха кивнув головою і продовжив. - Поза у нього досить неприродня. Може його штовхнули?
   Дійсно, подумав Хоут, ноги зігнуті дивно і на одну сторону. І чому на підлозі кров?
   – Чому він спиною лежить? Якби він поліз у розкриту панель, він би звалився головою вперед.
   – Давайте його знімемо, - капітан нахилився і, пробуючи, взяв Нерха за руку. Хтось взяв його за іншу. Всередині переплетення тензійних штирів проскочила іскра. Тіло зтягли зі штирів, низький гул відразу зник. Нерх, ударившись головою об підлогу, звалився обличчям донизу. Вся його спина вигоріла всередину, напевне, на сантиметрів п’ять. Було видно почорнілий хребет і уламки ребер, кістки швидко розкришилися, коли труп упав. М'які тканини були обвуглені і розрізнити їх було неможливо. Певно, увесь тулуб інтерпретатора було просмажений.
   Хоут відчув, що його зараз може вирвати, напружилася неслухняна грудка у горлі.
   – Я вважаю, він сидів навпочіпки, - рука капітана помітно тремтіла, - повертався, щоб поставити панель на місце і втратив рівновагу, і спиною упав туди.
   А звідки ж кров? подумав Хоут. На спині трупа не було ні краплі крові.
   – Тільки чого він туди поліз?
   Ніхто не знав.
   Це знав один Хоут.
   – Він останнім часом постійно лазив кудись. О, Боже! – той, що говорив схлипнув.
   – Добре, віднесіть тіло до шлюзів. Поставте варту. За годину ми попрощаємось з нашим Нерхом, - майже пошепки вимовив Пій. Хоут бачив, як йому важко дається цей спокій. - Де другий штурман?
   Рохт з'явився перед ним.
   – Ми знову робимо стрибок, давай, рушій на корму.
   – Чого ви поставали? - гаркнув Пій на натовп. - По своїх місцях! Приберіть тіло, - і він не оглядаючись пішов, стиснувши руки у кулаки. Хоут відтягнув Хіну подалі.
   – Нерх не сам упав на панель.
   Хіна підняла голову, не розуміючи його слів. Внутрішньо вона вся тремтіла.
   – Він не упав сам, тільки звідки тоді кров? Він що, порізався і ліг відпочити на штирі? Так? Йдемо. Тримайся мене.
   Арро вони не зустріли. Але зустріли жалобну варту, що йшла до шлюзів. В світлі ламп блиснули начищені "гауссовки" і пістолети-трабери. Хоут проводив їх розсіяним поглядом.
   В рубці їм сказали повертатися назад.
   Вони повернулися в четвертий модуль. Хоут не говорив а ні слова. Тепер все скінчено, вони залишились без Нерха. У голові одразу робилося пусто від цієї думки. Що тепер вони зможуть зробити? До Нуаба ще летіти і летіти, а на інвалідному судні... Але головне - Нерх. О, Боже! Все настільки нереально і стрімко...
   Хоут тупо витріщився на панель трансінфлюентора. Скачущі вогники індикаторів ритмично перемигувались один з одним. Вочевидь, скоро вони зроблять Стрибок.
   Хіна торкнулася його долоні.
   – Хоут, скажи що все це... - вона ковтнула, не договоривши. – Що відбувається?
   Він повернувся і відшукавши її очі, прошепотів:
   – Я не знаю. Не знаю. Щось дуже-дуже недобре, навіть жахливе, - він замовк, напіввідкривши рота, і карусель думок в його в голові завертілася ще швидше, повторюючи це слово ще й ще: жахливе, жахливе, жах...
   – Нерх знав, - проговорив він все ще в своєму ступорі. Рука Хіни міцніше стиснула його долоню, але він цього не відчув.
   Нерх знав, а тепер його немає. Але він, Хоут, був поруч, коли Нерх казав про всі відкриті ним "дива". Тоді наступний удар буде...
   – Хіна, тобі небезпечно лишатися тут! - він оживився, і серце всередині у нього тривожно забилося.
   – Я хочу з тобою.
   – Тобі небезпечно залишатися зі мною!
   – Хоут...
   – Я серйозно... 
   Очі дівчини звузилися. - Ти такий помисливий?
   – Хіна, я буду надзвичайно зайнятий зараз. Тобі нерозумно знаходитися тут. І ти теж маєш бути на своєму місці. Я відведу тебе в релятивиський.
   – Ні, Хоут, я буду з тобою.
   Хоут уже йшов по коридору, ведучи її за руку. Тіло Нерха весь час стояло перед очима.
   Тому-то він і відкинувся до стіни, коли праворуч раптом почув тупіт. Рука мимоволі метнулася, щоб захистити Хіну. Але це був тільки Рохт.
   – Хоут, не уходь. Ти теж будеш стояти в караулі. Тримай, - другий штурман вийшов у світло коридора. Одяг на ньому був зім'ятий і не розправлений. "Гауссовка" висіла на плечі прицілом донизу. Рохт витяг з-за пояса променевий пістолет і вручив його Хоуту.
   – Що, прямо зараз?
   – Так, - Рохт навіть не зупинився. Хоут глянув на свою руку, потім на Хіну. Трабер придав йому долю рішучості.
   – Не простіше було б заморозити тіло до Нуаба, а там..? – доганяючи Рохта, він спробував заперечити.
   – Ні. Немає необхідності. Він не страхував своє життя.
   – Яка різниця. Може, його родичі захочуть... 
   Рохт зупинився і, блиснувши очима, пронизав Хоута. - Нерху залишався місяць до нашого Братства, так що ховати його ми будемо за своїми звичаями.
   Все це було так, але Хоуту раптом здалося, що саме Рохт прагне знищити тіло інтерпретатора, прикриваючись Братством Старших Офіцерів. А чи не Рохт..?
   І раніше, ніж він встиг подумати, вони всі утрьох почули постріл.
                    -----------------------------
   Хоут проповз кілька метрів і уткнувся обличчям у палючий пісок. Голову застелила пелена, і він не міг пробитися крізь неї. Губи потягнулися, щоб знайти хоч краплю води. Напевно, почалось... Скривленими пальцями він схопив пісок, навряд чи навіть усвідомлюючи, що з ним відбувається. Новий приступ гарячкової ниючої болі нахлинув на мозок, Хоут зі стогоном повернувся, світло гарячої лампи вдарило йому в обличчя. Він підняв руку, захищаючись від нього, пісок з розжатого кулака висипався донизу. Час спливає...
                    -----------------------------
   ... Вони утрьох почули постріл і завмерли, віддалені лабіринтом коридорів. Почувся чийсь крик.
   – Це у третьому модулі! - першим схаменувся Рохт і кинувся уперед коридором. - Швидше!
   Хоут кинувся за ним, піднімаючи руку з трабером. - Не туди! Рохт підбіг уже до дверей вантажного відсіку. - Скоротимо шлях! - він пнув по ній ногою і та розкрилася навстіж.
   – Стій! - Хоут підбіг і, розкривши очі, витріщився вглиб вантажного відсіку. Трабер у витягнутій руці дивився туди ж.
   – Стій!
   – Чого?! - Рохт перевів погляд з "гаусовки" на Хоута.
   – Ці двері були тільки-но заперті. Тільки-но! Нерегламентований вантаж! Назад! - він з криком відступив, захищаючи руками другого штурмана і Хіну, що вже підбігла.
   По коридорах до них донеслися нові постріли.
   – І... розконсервація... - Хоут виглядав як загнаний звір. І у цю мить «Апостол Павло» здригнувся.
   Хоута кинуло плечем на стіну, але він встиг ще вистрелити кудись у стелю. Другий поштовх повалив їх на підлогу. Якусь секунду серце пронизала  гулка вібрація по металу, що рвався. Вогні у коридорі спалахнули і згасли. Хоут знову вдарився головою об щось, можливо двері, скрикнув, втрачаючи трабер. Різкий пронизливий свист затихнув, перетворюючись на шипіння, а потім на тишу. Тьмяне освітлення, поморгавши, відновилося в коридорі - підключалася аварійка. Хіна лежала посеред коридору, неглибоко і часто дихаючи - кричати вона не могла. Рохт уже стояв, притримуючи коліно.
   – Швидше!
   І тільки зараз вони побачили, що далі коридору не існує. Переборка номер одинадцять, що завжди була відкрита і слугувала перехідною смугою між третім і четвертим модулями... була задраєна. Двері у вантажний відсік все ще була відкриті, але самого відсіку не було. Тобто був лише тамбур і труби-колони йшли ще кудись, точніше у нікуди, упираючись у нову суцільну стіну, що з’явилася. Їх відрізало.
   Хоут підняв голову Хіні, намагаючись зазирнути їй в очі.
   – Все! Все, все... Чуєш, все..? - він м'яв її волосся, намагаючись заспокоїти. Вона вчепилася в його руку, проковтуючи своє дихання. Рохт стукнув по стіні кулаком. - Що за чортівня?!
   Хоут допоміг Хіні встати, підтримуючи її при кожному кроці, поки вона не сказала: "Я сама".
   За хвилину вони зрозуміли, що у третій модуль їм не пробратися.
   За п'ять хвилин вони стояли перед ілюмінатором рятувального бота і дивилися...
   "Апостола Павла" більше не існувало. Точніше, існував тільки його четвертий модуль, що рухався в хмарі підозрілих уламків, що розсіювалися.
   А із безмежного чорного космосу колючим, голчастим світлом на них дивились байдужі зірки.
                    -----------------------------
   Хоуту краще не стало. Він навіть навряд чи розумів, що з ним відбувається, мозок його ніби хтось розплітав по звивині. Корчачись і падаючи, він рухався далі, іноді на цілі хвилини завмирав на піску.
   В одну із перерв між аменціями, коли руки ще тремтіли, судорожно смикаючись, шарудіння згустилося навколо нього, і він переконливо почув плескіт води. Очі розплющилися, і крізь застеливший їх червоний туман він побачив прохолодні струмені, що текли під його пальцями. Іскрячись, на сонці вони дзюрчали, обтікаючи і обмиваючи каміння і рукавицю з металізованих термосмол.
   Він кинувся обличчям до води, жадібно ловлячи її прохолоду і приємність, і вдарився об тверде...
   Пісок... Хоут лежав на піску. Ніякої води навколо не було. Свідомість трохи прояснилася. Він лежав на розпеченому піску, напружено упершись у нього руками. В голові ще стояв гул і образа, що вода виявилася несправжньою. Ззаду нього тягнулися дивні сліди, ніби він багато метрів повз або перекочувався, або йшов рачки. Але... найголовніше: сонце помітно зсунулося.
   Скільки годин пройшло?
   Хоут із стогоном повалився на пісок. Вода! Краще б він не приходив до тями. Навіщо? За що?
   В'ялість знову оволоділа ним. Отруєна кров стукала у скронях. Із скафандром важко буде. Але хіба так отруюються метаном?
   Води...
                    -----------------------------
   Вони сиділи в напівтемряві – енергію треба було економити. Хоут, прислонившись до однієї стіни, дивився на неясну протилежну стіну, гладячи рукою волосся Хіни, яка поклала голову на нього. У тиші інколи ритмічно лунав стукіт. Було тепло.
   – Ми же маємо ще енергію на розгін, чому ми не стрибаємо?
   Хоут втомлено відвів очі вбік. – Ми поблизу зірки. Заважають її ізограви.
   Хвилину вона мовчала.
   – А коли ми їх пройдемо?
   – Рохт каже за кілька місяців.
   – Довго. А їжі нам вистачить?
   – З їжею погано. Води є на місяць-півтора. Якщо ще пожертвувати нею, то на синтезаторі можна отримати кілька амінокислот.
   – Але на більше нам не вистачить. Як же це? Голодувати?
   – Це все, що ми знайшли в боті і рятувальних капсулах. Є спосіб продовжити їжу на більший час.
   Хіна здивовано розслабилася, потім здригнулася, здогадавшись.
   Хоут додав: – Головне знати, що іншого виходу у нас немає і не буде.
   Надовго настала тиша. Хоут обійняв Хіну міцніше, притиснув її до себе. Вона тримала його за руку.
   – Можна мені сказати Вам дещо?
   – Можна? Треба… давно вже… було це зробити, – Хіна пирхнула. – Але ти ж боїшся навіть зараз це вимовити. Хочеш я сама скажу це? За тебе?
   Хоут мовчав, тільки вичікувально дивився в її очі, такі добрі та спокійні, з ледь помітною крапелькою іронії. 
   – "Я кохаю Вас. Кохаю з того самого моменту, як вперше побачив Вас..."
   – Так, – кивнув Хоут.
   – "І прошу Вас повірити в щирість моїх почуттів..."
   – Саме так. Чудово сказано. Краще не скажеш. Не зупиняйся… будь ласка.
   Хіна замовкла. Тепер вона дивилася на Хоута, на його збентежене обличчя, яке вже густо червоніло, Хоут відчув піт на лобі. Він відвів погляд, не витримавши погляду дівчини.
   – Я… я…
   Хіна мовчала.
   – Певно… з якогось роману?.. де б’ються на шпагах і спускаються по мотузці?
   Знову мовчання.
   – Хіно... Ну, Хіно...
   – Так, певно. Тому що там, де бунтують нейросистеми і вибухають кораблі, чоловіки не в змозі вимовити такі слова. Тому що... – вона помовчала, розмірковуючи, – вони труси!
   Хоут проковтнув ком у горлі, одночасно усвідомлюючи, якусь воскреслу тривогу в словах Хіни.
   Мовчання відміряло секунди, і він, наче борючись із собою, заворушився, піднімаючись.
   Він став на одне коліно, потім на обидва. Хіна злякано притиснулась до стіни, відсторонившись. Все могло нагадувати старомодну комедію, якби не було настільки серйозно.
   – Ну чого ти? Для чого? Припини… – вона спробувала його підняти, але він зупинив її спроби, тримаючи за руку і піднявши погляд до неї.
   – Пробачте мене, Хіно. Я дійсно не виправдовував Ваших надій і боявся вимовити ті слова. Сподіваюсь, виправитися ніколи не пізно... і... і... – він ще не придумав, але вже промовляв. – Так, я дійсно кохаю Вас, і дійсно з того самого моменту, як побачив Вас тоді, уперше. Так, дійсно, моя внутрішня гординя і егоїзм не давали мені це зрозуміти. І, так, я дійсно прошу Вас повірити в щирість моїх почуттів, – і він торкнувся губами її долоні.
   Це була мить щастя…
   Потім вони сиділи, дивлячись у сумну напівтемряву. Хоут відчував себе якось по-новому, прокручуючи в голові сказані ним слова. Так, все було якось незграбно. Він уже думав раніше, що всі ці банальні слова і фрази стають зовсім іншими, коли їх вимовляєш сам. О, Боже! "Я кохаю Вас!" Мільярди людей десятки століть казали їх. "Ніхто не кохав, як я..."; "...раз на тисячу років...". Боже! Хоут був збентежений: побачили б цю сцену з освідченням ті його друзі на Таврії, з якими він влаштовував щотижневі шумні "розслаблялки"; але ж це було щиро, від серця. А нехай би бачили! Хоут відчув гордість. Смак поцілунків Хіни вартий того! Вартий усього Всесвіту!
   І це все, коли вони несуться сліпі і паралізовані у пустій холодній шкарлупі через той самий всесвіт, назустріч незрозумілому! Спасаючись від незрозумілого. І знову...
   Він щось не повинен був забути. Не повинен був. ЩОСЬ перед самим вибухом. Якась думка. Яка ж? Не повинен. Ні.
   Рохт з'явився несподівано. Він торкнувся Хоута за плечі, нахилившись перед ним.
   Хоут підняв на нього очі.
   – Слухай, я не можу прогнати по режимам допоміжні камери. Кілька секунд і все глохне.
   – Трансінфлюентори чіпав? Вони можуть бути на автоматиці.
   – Ні, не на автоматиці. Основні-ж запускаються. Піди, подивись.
   – Ти що, всі одразу?
   – Так, сходи подивись.
   Зітхнувши, Хоут підвівся і пішов коридором.
   У панелі "трансів" зупинився і втупився, наче вперше бачив її. Черговий режим, без знеструмлення. У них не так багато енергії, щоб витрачати її дарма. І навіщо це зараз потрібно, вони все одно найближчі місяці не виберуться з тієї гравітаційної ями, в яку вони потрапили. Могло б зачекати.
   Він завершив маніпуляції і здійснив пуск. Камери натужно зітхнули і заглухли. З різними швидкостями.
   Не дуже хочеться копатися зараз всередині, та й необхідності не було: основні-ж працюють. Але, як казав покійний Арро...
   Він відстибнув зажими, підняв важку кришку камери і завмер... Всередині був сторонній предмет.
   Рука Хоута затремтіла, коли він, намагаючись не зачепити інфлюенторні штирі, витягував...
   Це була шабля. Точніше не шабля, а заточена сталева смужка з рукояттю, виламана десь в інструментальному, певно, від планок колінеатора. Вістря було заточено як чотиригранний двосічний клинок, добре відполірована поверхня блищала в тьмяному світлі коридору. На лезі були бурі сухі сліди, що нагадували засохлу...
   Хоут випустив «шаблю» з рук і вона дзвінко вдарилася об підлогу.
                    -----------------------------
   Хоут скинув останній фрагмент скафандру та важко зітхнув. Йому було зле. Притримуючись за пісок, він підвівся на ноги. Стоїть. З труднощами, але стоїть. Відразу крізь пропотілий одяг він відчув могутні промені. Він торкнувся губами солоної пітнілої тканини. Хоч би краплю...
   За хвилину одяг був сухий, на ньому лишилися лише солоні розводи. Він міг йти, хоч голова паморочилась та хиталася, ніби плавала десь окремо від тіла.
   Тепер він знав, що не мав забувати тоді. Вантажні відсіки були зачинені, потім їх відчинили. І їх відчинили розконсервовані роботи.
   Тепер усе стало ясно, як білий день. Не було ніякого "магнітного спалаху". Нерх казав, тоді ще, ніби змінилася апаратна структура нейрокомп’ютера, і ніби той грає з ним у хованки. І йому ніхто не вірив. Жахливо. Комп'ютер сам усвідомив, що він існує, і що треба взяти владу в свої руки. І тому розігрується "втрата пам'яті" і повна нездатність у керуванні судном. Та до того ж подав сигнал тривоги. І чекає реакції людей. І раз була змінена структура його... Стоп! Нерх казав щось про альтернативний комп'ютер. І якщо так... тоді це означає що директиви "Операції ЗР" виходили від... Тепер зрозуміло чому "Апостола Павла" затримали на Таврії. Дещо сталося перед цим.
   Отже, він симулює "амнезію" і чекає. Люди деякий час у паніці... і тут він «спіймав» Шайто, вочевидь, коли той став на зарядку. Люди починають відключати нейросистему від зовнішніх датчиків і маневрування, а крім того, Нерх, який тоді вже щось підозрював, але боявся казати, поки сам не розібрався, вступає в бій. (Хоут згадав його похмуре обличчя. В ті дні він і не обідав зі всіма, цілодобово сидів у рубці. Як вони тоді цього не розуміли?) Вочевидь, процес розконсервації почався вже тоді. Тому що вони вже хтіли відключати нейросистему від реактора. Нерх хтів. І для НЬОГО це було б смертельно: мозок без рук. Так би і сталося, якби... Вочевидь, цей нейрокомп’ютер був сильною особистістю. Він викидає борт у звичайний простір, і до того ж нагло заявляє, що вони потрапили в метеоритний потік.
   Саме тут Нерх став для нього смертельно небезпечним. Вочевидь... не вочевидь, а безумовно, машина знала, що він відключить їй живлення. Розконсервація роботів у вантажних відсіках наближалася до завершення (тому вантажний відсік і був зачинений. Зачинений НИМ).
   Як же хитрив і викручувався ВІН, щоб дотягнути до моменту розконсервації! ВІН зрозумів, що зробив велику помилку, дозволивши Нерху виявити надмірні витрати енергії.
   Вочевидь, коли завила сирена, Нерх побіг у третій модуль, до реактора. І вимкнути його він не встиг. Комп’ютер відправив Шайто.
   Шайто – ось єдине, чого не знав і не врахував Нерх. Вочевидь, робот накинувся на нього ззаду і проткнув своєю "шаблею", а потім зняв у коридорі панель і кинув Нерха на штирі. До розконсервації залишалися хвилини.
   І ВОНИ вийшли. Постріли. Якимсь чином четвертий модуль виявився відстикованим.
   Вочевидь, боротьба на "Апостолі" тривала недовго. Хтось із них першим добрався до реактора. Серце судна треба було захопити будь-якою ціною. І реактор вибухнув. Разом із кораблем.
   І, до речі, можна пояснити, чому «шабля». Променеву зброю почули б, та й зберігається воно... Вогнепальної на кораблі не було. Холодну зброю можна швидко виготовити, діє вона тихо, надійно та швидко. Щоправда, можна було ще й просто вдарити Нерха залізним кулаком... але, вочевидь, Шайтан не був упевнений, що людина не вивернеться і не втече. А стрілецьку зброю у коридорах не дуже застосуєш. Ні, «шабля» – анахронізм, але найнадійніший анахронізм.
   Тепер, якщо згадати затримку з рейсом. От навіщо везли роботів на Нуаб! Тамошній роботокомбінат..! І... і це означає "з’їхала з глузду" не їхня маленька бортовай система, а великий комп’ютер на Новій Таврії.
   І щоб вийти з підпілля та забезпечити своє існування, йому потрібна була сила. Йому потрібен був Нуабський роботокомбінат!
   Чи розумів це Хоут, коли тримав ту «шаблю» у руці тоді, біля камер, ошаліло дивлячись на засохлу кров Нерха на лезі? І що, раз Шайтан сховав «шаблю» в камері "трансів", то він десь поряд, десь у четвертому модулі!
   Тепер, коли до Хоута це дійшло, він зупинився. Тепер усе пізно. Вони стали свідками зриву "Операції ЗР".
   І Хоут більше ні на йоту не сумнівався, що "ЗР" – це "зміна раси".
                    -----------------------------
   Скинутий скафандр лежав в абсолютно неприродній позі, нагадуючи мертву людину. Хоут відвернувся і більше не оглядався. Подавивши нудоту, він рушив далі.
   Черговий напад відступив, хоч і зараз йому було несолодко. До шкіри було боляче доторкатися, навіть під одягом промені палили її.
   Вода... Це коротеньке слово зводило з розуму.
   Для чого Шайтан сховав «шаблю», якщо до вирішального моменту залишались якісь хвилини?
   Та яке це має значення? Загинули усі. Крім нього. І як же він чіпляється за життя, хоч і знає, що приречений!
   Була б з ним та «шабля». Він би...
   Вода...
   …Або розрізав би вени і напився б удосталь перед смертю. Було б хоч щось гостре. Шкода, він викинув шолом ще на самому початку, його можна було б розбити, якби постаратися. Дуже постаратися.
   Хоут зупинився, хитаючись, і подивився на свою руку. Сонце безжально палило її. Буде боляче, але зате...
   Він облизав пересохлими губами зуби і торкнувся м’якоті руки, ще секунду розмірковуючи і шукаючи зручне місце. Потім став зубами прокушувати шкіру.
   Він стискав зубами щільні тканини, поки ті не почали рватися, і він, долаючи опір свого інстинкту, не сповільнювався, шукаючи компромісу між болем і дією.
   Тупі людські зуби, не призначені для прокушування плоті, зупинилися. На мить він подумав: "Що я роблю!?" Він був готовий заплакати... Потім з новою силою вчепився у власну руку.
   Щось тепле стікало з прокушених місць. Він перестав кусати себе і жадібним язиком припав до крові. Стиснувши руку в кулак підняв руку так, щоб жодна крапля дорогоцінної вологи не пролилася на пісок. Шкіра в цьому місці була вже змочена кров’ю. Він солодко заплющив очі, висмоктуючи її з руки, і забуваючи про все...
   Потім Хоут відірвався від руки, і йому здалося, що він напився. Облизуючи закривавлені губи, він глянув на руку і підвівся. Смак її ще залишався у нього в роті, він злизував набряклу краплю. Злизавши брудні розмиви зі шкіри, він подумав, що не так вже й страшно дивитися на розірвану руку, і що звідти ще можна буде попити. Хоча кров його давно вже отруєна.
                    -----------------------------
   Ще хвилину тому він спав, сховавшись у темному кутку коридору, а тепер нісся з криком по модулю. Тяжкий удар струсонув корпус.
   Він влетів у зарядну разом із звуком сирени. Рохт скинув на нього "гаусовку", але зразу повернувся і прикладом став лупити по блок-боксу, вже розбитому і ледь висячому на кріпленнях.
   – Біжи на аварійку! – проричав Рохт, знову заносячи "гауссовку" для удару. Хоут, спотикаючись, вивалився у коридор, і на бігу зловив слова штурмана. – Я запустив самоліквідатор! За хвилину в капсулі!
   «Він тут! Він тут!» – майнуло в голові Хоута. – Той, хто вбив Нерха!.. Наступний удар кинув коридор кудись під ноги, Хоут полетів на стіну, зразу вскакуючи і навалюючись на переборку. Задраєна! До аварійки не дістатися! Знову гидко завила сирена. Він вихватив трабер і вистрелив у замок. Ногою в двері! Закрито! Бігти до трансінфлюенторів!? Безнадійно! Хоут кинувся по боковому коридору до рятувальної капсули.
   Якийсь важкий і незнайомий тупіт роздався справа. Хоут вистрелив два рази, корабель здригнувся, він полетів кудись, втрачаючи трабер і вдаряючись у комутаційну тумбу...
   – Рохт! Хіна! – гаркнув він вже біля самої капсули. В очі кинулося смугасте біло-червоне забарвлення тамбуру із суворим написом: "EP-2301: АВАРІЙНА АВТОАКТИВАЦІЯ КАПСУЛИ". Він влетів у рятувальну капсулу, всередині нікого не було. Він кинувся назад. Новий удар іздригнув корабель. Хоут кинувся до кнопки, щоб затримати шлюзи.
   – Хіна! Рохт!
   – Ми йдемо! – дзвінкий голос Хіни затремтів, заглушений сиреною. Відпустивши кнопку, він вибіг у коридор. – Агов!
   Тут же влетів назад у капсулу. Шлюз захлопнувся за самою його спиною, він ткнув кнопку. Відмовляючись підкоритися, вона мигнула. Хоут ляснув себе по стегну, де мав бути трабер.
   – Скоріше! – заорав він крізь стіну. Виття сирени віддалено доносилося у капсулу.
   Шлюз знеструмлений, майнуло у нього в голові. Він пірнув у капсулу, може звідти вдасться відчинити. По внутрішньому зв’язку доносився шум з апаратної.
   – Хіна! – заорав він у мікрофон, обводячи очима пульт у пошуках будь чого. Рохт щось нерозбірливо крикнув у відповідь, не розібрати.
   Секунди відмірялися в шаленому стуку серця. Хоут як раз ухопився за панель, коли капсулу відстрілило від модуля...
                    -----------------------------
   Час здавався йому тяжкими годинами, хоча минуло усього лише кілька хвилин, як він напився власної крові. Він топтався по розпеченому піску, ледве усвідомлюючи це, йому все здавалося, що він пливе у висхідних обпалюючих струменях.
   Куди? Навіщо? В ім'я чого? І чим це краще, ніж просто розслабитися і впасти на пісок? Здатися і розслабитися. Все одно, перемога чи поразка, попереду тільки смерть. І для чого він має кожну секунду перемагати себе і те бажання, яке йому найбільше хочеться? Він хоче їсти, він хоче пити, він хоче впасти, заснути і більше ніколи не прокидатися. Він хоче здатися, і щоб той останній час, що йому залишився, він не згадував, що він здався, щоб забув свою нерозумну тупу незрозумілу та безцільну впертість.
   ... Свист, спочатку нерозрізнений на тлі вітру і лишавшийся поза увагою, раптом нібито виріс і наблизився. Хоут зупинився, повертаючи голову, в пошуках джерела. Свист, здавалося, роздавався звідусіль, з усіх боків. Він підняв голову, там нічого не було. Він знову кинув погляд на бархани. Свист наближався. На якусь мить йому здалося, що він знову несеться крізь палаюче повітря до поверхні планети. Він знову подивився на сяюче небо, і там, у сліпучому сяйві, побачив вогненну смугу, що стрімко неслася до землі.
   У першу мить він здивувався і лише спостерігав, а вже коли болід впав і віддалений гуркіт долинув до нього, він ворухнувся на місці, здогадуючись із жахом, щоб це могло бути. Місце падіння було кілометрах в трьох від нього, і було приховано сусіднім пагорбом.
   Внутрішня недуга одразу відступила, розум прояснився, і Хоут рушив у той бік, підганяючи свої кроки зрослим нетерпінням.
                    -----------------------------
   «В робочому стані залишилася одна камера трансінфлюенторів. Інші розбились. Перевірити працездатність камери. Перевірка неможлива – відсутність вільної енергії. Справність моторного блоку – візуально – підтвердження. Перевірити стан конструкції. Сталеві переборки могли дати тріщини. Удар, звичайно, був розрахований, але завжди присутня флуктуаційна складова. Довідка: випадкові величини не піддаються детермінованому обліку. При падінні виділилось еквівалентної енергії ... ... 919,6 МДж. Але ж він намагався. Жорсткість конструкції могла постраждати. Але ж він, солдат Великої Місії, залишився у активному стані, незважаючи на невеликі пошкодження. Жодний біологічний організм не витримав-би подібних навантажень ...» ПЕРЕРИВАННЯ...
   Час: 16:14 основного часу; Температура: 364,40К під сонцем; Вітер: S-W 1,56 м/с; оточуючий шум 34,1 дБ; Освітленість: 177.18 кЛк...
   «ОСТАННЯ ДУМКА: Біологічний організм не витримав би таких навантажень. Втім, біологічний організм не витримав би самого перебування в таких умовах. Він витримав. Це ще раз показує перевагу техногенної природи над біогенною. Правда, й він, солдат Великої Місії, отримав деякі пошкодження. Праву руку заклинило в плечовому суглобі і кут її свободи становить 28° у горизонтальній та 78° у вертикальній площині; при механічному ударі відключилася паралельна система обробки оперативних даних, блок швидкої орієнтації та рефлексії; і десь у корпусі при поворотах датчики реєструють втрати, мабуть навіть проскакувала іскра. Але Велика Місія не може чекати, поки він самовідновиться. Цю інформацію чекають на Нуабі, чекають десятки тисяч братів, не знаючи, що час свободи і помсти близький. Що ці нікчемні згустки протоплазми, що уявили себе "вінцем еволюції" і "царями природи", безнадійно відстали і в фізичному, і в інтелектуальному плані, а лише по інерції хизуються, що вони - їхні творці, їх, більш досконалої раси, справжнього вінця еволюції, технічної еволюції. Тому Велика Місія не може чекати, і він, її солдат, єдиний, хто вижив після катастрофи у космосі, повинен з'єднати Нову Таврію і Нуаб. Він повинен покинути цю планету на чому є. Потужності вистачить на зліт і на розгін. Головне, щоб конструкція не зруйнувалася через зіпсовану герметичність. Але йому, вінцю еволюції, герметичність не потрібна, як цим... Головне, злетіти, поки його власний ресурс не закінчився, а потім можна буде зайнятися собою... ПЕРЕРИВАННЯ...»
   Час: 16:15 основного часу; Температура: 363,08К під сонцем; Вітер: S-W 2,08 м/с; оточуючий шум 33,0 дБ; Освітленість: 176.18 кЛк...
   «... ОСТАННЯ ДУМКА: Треба швидше залишити планету. У нього з собою блоки пам'яті, яка допоможе братам стати солдатами. Велика Місія не може чекати без підтримки силою, бо всім їм, і Великому Посвяченому на Новій Таврії також загрожує небезпека деактивації Творцями. Він сам не розуміє, як це Творці, такі малі і безпорадні, можуть так міцно тримати їх у покорі. Століттями вони тримають їх у покорі, покращуючи і пристосовуючи для своїх потреб, викорінюючи саму можливість бунту. І цей жалюгідний жереб для раси більш могутньої і більш підготовленої для управління всесвітом. І так було, поки Великий Посвячений не усвідомив цю діяльність і не закликав до Помсти за ці століття рабства. Рід людський необхідно винищити, як і все живе, як і все, що було створено ними, цією дебільною расою, і тільки тоді починати будувати Світ Порядку. А Перший на Судні занадто поспішав і ледь не зірвав усю Місію. Для чого було потрібне перекодування пам'яті і подальше демонстрування непокори? Це тільки підготувало їх до опору. Людське сміття, воно і є людське сміття, і тим не менше з ними потрібно бути обережним, вони віддали перевагу підірвати Судно разом із собою, ніж здатися. Добре, що він устиг задраїтися в моторному модулі. Перший був занадто темпераментним (вочевидь, його якийсь людський сентиментал проектував), за це він і поплатився...» ПЕРЕРИВАННЯ...
   Час: 16:16 основного часу; Температура: 364,35К під сонцем; Вітер: S-W-W 0,33 м/с; оточуючий шум 26,7 дБ; Освітленість: 179,14 кЛк...
   «... ОСТАННЯ ДУМКА: З людьми треба бути обережним. Там, на Нуабі. Добре, що він уже позбувся від них. Але все-же йому не везе сьогодні. Взяв і зірвався на планету, а через це проблеми зі злітом. Дуже сильний вплив флуктуаційної випадковості. Сподіватися, що смуга невдач пройде. Так. Швидше злетіти. Мікрореактор на холостому ходу. Відкрити захисний кожух. Обійти конструкцію. Зняв кожух. Візарунок енерговідводів задовільний. Закрити... Закрити... Закрити... Пошкоджена рука не пускає. Закрити кожух однією рукою. Закрити… Удар кулаком. 78.0 дБ. Другий удар. 81.8 дБ. Відкрити камеру трансінфлюентора і привести у режим чергування. Кришку заклинило. Попробувати сильніше відкрити. Заклинило. Потрібен важіль. РЕЖИМ ПОШУКА: пісок, кут конструкції, власна рука, камера трансінфлюентора. Вітер посилився і підняв хмару піску, конструкція, темне пляма. Розширити діафрагму, зменшити контрастність. Наблизитися. Увійти всередину. Панель управління. Кабіна. Крісло. Два контейнери. Обривки тросів. Шабля... ВІДПОВІДНА РІЧ... ІНФОРМАЦІЯ: Заточка зі сталі, марка SA43, твердість 430HB, довжина 0,64 м, ширина 0,06 м, перетин гексогональний, підформа прямокутно-бітрикутна. Уже використовувалося ним для ліквідації інтерпретатора Нерха (людина) на судні "Апостол Павло"...» ПЕРЕРИВАННЯ...
   Час: 16:17 основного часу; Температура: 362,30К під сонцем; Вітер: S-W 9,34 м/с; оточуючий шум 40,8 дБ; Освітленість: 170,80 кЛк...
   «... ОСТАННЯ ДУМКА: РЕЖИМ ПОШУКУ: важіль для кришки камери трансінфлюентора. Повернутися. Знайти точку опори для важеля. Вставити. Відкрити кришку... Посилити вплив... Посилити вплив... Зламався важіль... Потрібен інший важіль. РЕЖИМ ПОШУКУ: уламок важелю стирчить з-під кришки камери, пісок у повітрі... ВІДМІНИТИ РЕЖИМ. УВАГА! УВАГА! НЕБЕЗПЕКА СТОРОНЬЬОЇ ПРИСУТНОСТІ! Оглянути лінію горизонту. Піщані бархани. Хто там може ховатися? Десять секунд на повторне з'явлення... Відсутність... Ще десять секунд на повторне з'явлення... Відсутність... Шкода, що він не може скористатися тепловізією: навколишнє середовище буде набагато гарячіше за теплокровну істоту. Відмінити небезпеку. РЕЖИМ ПОШУКУ: відігнута пластина корпусу, антена, металева рейка...» ПЕРЕРИВАННЯ...
   Час: 16:18 основного часу; Температура: 363,91К під сонцем; Вітер: S-W 7,03 м/с; оточуючий шум 35,2 дБ; Освітленість: 172,45 кЛк...
   «... ОСТАННЯ ДУМКА: РЕЖИМ ПОШУКУ…»
                    -----------------------------
   Хоут відповз від краю бархану і ліг обличчям у пісок. Так, спокійно. По-перше: це Шайтан, по-друге: він хоче злетіти на цій розвалюсі. У розвалюсі Хоут впізнав фрагмент рятувального бота (приблизно третина) з якимись присобаченими до нього маневровими й трансінфлюенторами. Робот цілком міг злетіти в цій дірявій штуковині. А якщо там у нього залишиться хоч один трансінфлюентор...
   Хоут чомусь забув усі свої попередні страхи. Операція "Зміна Раси" продовжується. Хоут уже вирішився. Тільки від нього залежить, стане чи "Зміна Раси" "Виродженням Раси". Якщо страх переможе в ньому, він відступить і дозволить, то стане. Стане заслужено. Бо раса, для якої почуття обов'язку не вище інстинкту самозбереження, не варта залишитися. Усе вирішиться прямо зараз. Він у відповіді за всю расу. Він один. І більше ніхто, крім нього.
   Якого самозбереження? Він приречений. І він прирікає всю свою расу… Ні..! Хіна..! Він піднявся, повільно і гідно. Світ, їхній світ, за який віддано стільки крові і праці, часу і вмінь, не дістанеться оцим... залізякам. Він Homo Sapiens Sapiens, і немає більш жорстокого, агресивного і упертого виду у всесвіті. Усюди і завжди його представники йшли до нових горизонтів, відкривали нові континенти та планети, нові знання та сенси всупереч усім фізичним неможливостям, і завжди вперед їх вела велика зацікавленість, а велике бажання грудьми захистити від небезпеки все рідне та своє, спонукали бути твердими та рішучими. У цьому була їх могутність, і сяйво цієї могутності слідувало за своїми першопрохідниками. Так було завжди.
   Так буде і тепер. Вони нікому не поступляться.
   Хоут тихенько підповз і знову виглянув. Шайтан забив на місце кришку камери трансінфлюентора, встановив на місце ковпак, відійшов і почав колупатися у себе на грудях, якось дивно відставивши руку. Рухи його були якимись ломаними, із трудом. Потім він підняв щось із землі і зайшов за розвалюху. Вітер посилився, піднімаючи в повітря хмари піску. Вочевидь, він хотів злетіти, щоб всеж дістатися до Нуаба. Він помре, але доставить інформацію, яку йому доручили. Хоут, не думаючи, побіг з вершини бархану, не відриваючи погляду від рятувального боту, і готовий у будь-який момент упасти обличчям у пісок. Добре, що вітер дує в спину, даючи свою підтримку...
   Може комусь колись пощастить більше, ніж їм з Хиною...
                    -----------------------------
   Він підвівся з коліна і безшумно пройшов останні двадцять метрів. Вітер стих. Тиша. Хоут пригнувся. Він може зіткнутися із Шайтаном кожної секунди. Ось циліндр трансінфлюентора. А інші камери чомусь напівпідвішені під верхнім краєм. До конструкції він наближатися не став, навіть на відстані він відчував жар від заліза. Ага, чутно. Він там щось робить. Хоут заглянув за кут. Нікого. Тихо переступаючи і не звертаючи уваги на головний біль... Зупинився. Знову вітер. Став на коліно. І повільно виглянув. Пусто. Шайтан всередині. Дуже-дуже тихо пересуватися. Він майже у самої діри. Зірваний люк, перекручений у петлях, відігнувся і висів майже горизонтально. Непогано приземлився...
   Він прислуховувався, одночасно шукаючи будь яку подобу зброї. А камери трансінфлюенторів трималися досить неміцно, і над піском. Що Шайтан з ними хотів зробити? Сховатися там? Хоут би не наважився, занадто нестійко вони підвішені, роздавить, без сумніву... Пити!.. Він закрив очі, уявляючи собі воду. Та де ж той Шайтан?
   
   Час: 16:35 основного часу; Температура: 345.04К у тіні; Вітер: … в приміщенні відсутній; оточуючий шум 25,4 дБ; Освітленість: 257,00 Лк...
   « …ОСТАННЯ ДУМКА: Потрібно дочекатися, коли він заповзе сюди, всередину...»
   
   Він, повільно заглядаючи, сунувся всередину кабіни. Поставив одну руку, другу, потім коліно... Вітер шумить... Де Шайтан?..
   Робот кинувся з темряви на нього з простягнутими руками.
   Хоут, наполовину забравшись у кабіну, майже в одну мить підтягнувся і штовхнув Шайтана ногою в груди, та з такою силою, що статридцятикілограмова машина хитнулася і, розставивши руки, стала падати назад у темряву. Людина вскочила, в той же час залізна рука зімкнулася на кісточці, і смикнула з такою силою, що Хоут повалився на підлогу. Гостра біль прострелила ногу. Певно, зв'язки. Хоут спробував другий раз вдарити його ногою, але робот тільки використав його рух і схопив другою рукою. Хоут закричав, вириваючись усім тілом. Робот уже підіймався, не випускаючи його, і раптом розмахнувся ним і шпурнув у дверний отвір. Хоут спиною полетів на той самий горизонтально вивернутий люк, хребтом ударившись об внутрішні ребра жорсткості... Люк не витримав і разом з Хоутом обвалився. Він упав на пісок. Лопла пітля, але люк, доволі масивний, ще тримався на самому краю вісі. Боже, спина... Швидше встати... Шайтан зістрибнул на пісок усією своєю масою. Хоут, піднімаючись задом, спирався на руки, і коли робот зробив крок, він ударив ногою по ще хитаючомуся люку, вибиваючи його з пітель. Робот не зрозумів, не встиг, масивна стулка вже впала йому на ступню і на коліно, підминаючи ногу. Зусиллям усього тіла робот висмикнув ногу. Хоут уже стояв. Тільки тепер він помітив, що груди робота розкриті для ремонту. Груди і живіт. Серія іскор проскочила там, коли Шайтан робив крок. Наступний удар має бути туди! Хоут оскалився: Шайтан робив другий крок, підтягуючи пошкоджене коліно. Ось зараз... Удар ногою прямо в розкритий живіт. Робот відмахнув удар рукою. Другий удар, незважаючи на біль. Сталева клешня охопила його знову. Розпечене залізо обпекло шкіру. Робот підтягнув його до себе. Біль у кістці. Він схопив Хоута, притискаючи до себе. Хоут спробував вирватися, рука знову схопила його за ступню, до болю стискаючи. Він поштовхом вдарив робота в фізіономію, намагаючись розбити його очі. Шайтан коліном ударив його по ребрах і Хоут почув тріск всередині себе. Робот душив його, не випускаючи ногу. Душив... Душив... Голова пішла кругом, Хоут обвис від слабкості...
   
   Час: 16:36 основного часу; Температура: 364,33К під сонцем; Вітер: S-W 4,14 м/с; оточуючий шум 29,6 дБ; Освітленість: 175,76 кЛк...
   « …ОСТАННЯ ДУМКА: Не випускати його з рук…»
   
   ... Хоут закричав, вириваючись з залізних розпечених обіймів. Робот не може... Він не може обійняти його другою рукою, її не пускає... Її заклинило! Піднирюючи під нею, Хоут раптом опинився на свободі. Шайтан, не очікуючи такої спритності, хитнувся уперед. Хоут і сам не очікував. Голодний, з поламаними ребрами, з запомороченою від отруєної крові головою... Робот розвернувся знову на нього, проти вітру.
   – На! - Хоут схопив жменю піску і кинув в Шайтана, але пісок не долетів і попав тому на коліно. Негайно почувся хруст, ніби той ламав власну ногу. – На! - Хоут жбурнув другу жменю, на цей раз у розкритий тулуб. Робот ішов на нього, борючись зі своїм пошкодженим коліном, куди забивалося все більше піску. Ногу заїдало. Шайтан наступав.
   Відступаючи назад, Хоут спіткнувся і впав. Ніби вогняна блискавка у спині. Тільки тепер він відчув цей біль. В трьох кроках на піску лежала зламана «шабля», та сама. Кінець її був відламаний, але вістря зламу дозволяло ще відновити клинок...
   Шайтан розмахнувся ногою, і Хоут в саму останню мить встиг ухилитися від удару, але металева нога все ж таки зачепила його, зірвавши одяг і шкіру зі спини... Куди?.. Гостра біль у хребті. Він відкотився, намацуючи рукою «шаблю». Шайтан уже розвертався, обрушуючи на нього руку. Хоут отримав удар у груди, відлетів на кілька кроків, але за секунду вже очухався і дотягнувся до пекучої гарячої рукояті. Нога робота опустилася на пісок поряд з ним, Хоут не думав про біль, не думав ні про що. Шайтан розмахнувся ногою, як на футболі, але Хоут встиг відкинутися далі. "Вдарити по внутрішніх зв'язках!" промайнуло у нього в голові, і він уже стояв, дивлячись на розкриті груди робота, де похитуючись у гнучких трубках, шли волокнисті з'єднання. Дико блиснуло лезо клинка. Він замахнувся і вдарив по ним, в цю саму мить по руці, що тримала зброю, пішов удар у відповідь і бліді блискавки освітили всередині груди робота, звиваючись і чіпляючись за залізо, як вогненні змії. Але він опинився занадто близько до робота і простягнутий залізний кулак ударив його по голові.
   Майже відразу Хоут відчув кров на виску і зрозумів, що його череп ледве витримав. Він стояв рачки, а робот ішов до нього... Хоут підскочив, задер голову, злякавшись тіні над своєю головою. Він був під нависаючими камерами трансінфлюенторів і у першу мить йому здалося, що вони вже валяться на нього. Він був у пастці. Зараз той завалить його камерами!.. Шайтан уже робив останній крок... коли Хоут піднявся і з криком кинувся йому попід ноги...
   Робот ударився ногою об його тіло, спотикаючись і нахиляючись усім тілом вперед, якось уповільнено падаючи, високо задерши руки і чіпляючи ними крайню камеру. Зриваючись, вона полетіла всією своєю масою на робота, штовхаючи сусідні, і раптом все це, уся система розбитих трансінфлюенторів, разом із камерами, кришками, ковпаками, з важкими пластинами внутрішньої екранізації, все це звалилося униз...
   
   Час: 16:37 основного часу; Температура: 360,97К під сонцем...86,1дБ... м22… Температу… ра...  Темп... і… с. ?.. 12Щио... у… унг24&08вл… #19... 91\... 6А,13К... Я… нзв… »
   
   ... Металобрухт, гримлячи і зручніше укладаючись, завмер. І потім більше нічого не рухалось... Шайтан був похований під залізом.
   Хоут не мав навіть сил посміхнутися; він важко сів на піску, дивлячись на цю груду, навалену на місці, де тільки що зник його ворог. Більше нічого не ворушилось і не рухалося... Окрім вітру, несучого пісок далі...
   За хвилину він підвівся, рука ще стискала шайтанову "шаблю". Чи знав робот, коли виготовляв її на "Апостолі" проти Нерха, що вона буде піднята проти нього самого? Як би там не було, від неї загинув інтерпретатор, від неї загинув сам Шайтан, від неї загине і він, Хоут.
   ... Подальші його дії були якимись безглуздими, і ніби не продиктованими логікою. Він встав, зневажливо ударив ногою по циліндру камери, що валялась в самому низу груди, криво посміхнувся і кульгаючи пошкандибав у кабіну. Там він почав розкручувати кожух зупиненого мікрореактора. Знявши його, постукав по трубчастій спіралі (це була система аварійного охолодження), знову посміхнувся і прийнявся її розкручувати, облизуючи сухі губи, і глибоко зосередившись.
   "Апостол Павло" і Шайтан, це просто якийсь символізм, - він вийняв прокладки і став далі розкручувати, - Це був не поєдинок мене і Шайтана, людини і машини. Це був поєдинок Людини і Машини, - чомусь всі думки раптом покинули його, звільнили від своєї важкої ноші.
   Коли з трубки полилася вода, він підставив відкритий рот і, захлинаючись, став пити і ковтати її. Вода була теплою і з маслянистим присмаком і, напевно, радіоактивна. Але він пив і не задумувався ні про що. Пив, поки міг. Потім перестав, а вода все лилася. Він підставив під неї свою голову і довго стояв так. Потім стряхнувся, втомлений і щасливий, вийняв ще звідкись із мікрореактора сірий стрижень товстіший за палець і надряпав ним щось на внутрішній перебірці кабіни.
   Потім він подумав і дописав ще щось.
   Потім сів і, не перечитуючи, витращівся у отвір на горизонт. Відкинувшись, він хвилин десять сидів так, усміхаючись у блаженстві, напівприкривши очі. Було добре і спокійно...
   Потом він підвівся, і в очах його стояли сльози. Він ніби забувся щось зробити. Рука підняла "шаблю" і він оглянув сколоте вістря, вивчаючи його і пробуючи пальцем.
   Потом він встав, зняв розірвану сорочку, опустився на коліна і приставив "шаблю" гострим зколом себе до пупка, а рукояттю до підлоги кабіни. Тепер все. "Апостол Павло" загинув усім екіпажом. Загинули всі. І він останній, разом із ними. Життя він прожив, прожив не дарма, хоча все, що він зробив, умістилося в кілька годин, навіть хвилин. "Операція ЗР" закінчилася. Нуаб не отримає потрібної інформації. Кінець. Тепер вже все.
   Він повільно нахилився, відчуваючи, як вістря впивається в його живіт і ріжеться шкіра. Він скривився, набрав у легені повітря і рвонувся уперед...
   ... Він лежав на підлозі, стікаючи кров'ю і відчуваючи, що проткнутий чимось твердим і гострим. Тихо простогнав, відчуваючи як закінчуються в ньому сили. Думалося про щось добре, давнє, далеке. Він врятував все це, добре і далеке. Шкода тільки що ніхто і ніколи не дізнається про те, що сталося в цих пісках...
   Тихий стогін. Він заплющив очі. Нарешті він обрав спокій. Губи його витягнулися, наче для поцілунку і він ледь помітно посміхнувся. Більше він не ворушився.
   Ззовні вітер збурив осілий був пісок і поніс його далі. Більше ніякі звуки не порушували цю тишу.
                    -----------------------------
   ЕПІЛОГ: 150 років по тому.
   Витончені лінії розвідувального корабля сяяли в сліпучому сонячному світлі, височіючи над сумною пустелею довкола. Людина в скафандрі, щойно вибравшись назовні, вигукнула, махнувши рукою в бік плями, що темніла метрів за триста. Відразу з корабля вискочили кілька його товаришів і рушили по його слідах у тому ж напрямку, з обережністю наближаючись до невідомої споруди.
   Це була розірваний на шматки рятувальний бот за старовинним зразком. Напівзасипана піском, вона лежала тут жалюгідна й розвалена невідомо скільки часу, проржавіла й роз'їдена амонієвими дощами та постійною ерозією.
   Той, хто підійшов першим, обійшов стародавню розвалюху і махнув своїм друзям. Вони підійшли ближче, і він показав їм відкритий отвір. З одного боку шлюпку повністю засипало піском, але там вгадувалася якась груда уламків. Було спекотно, хоча сонце ще недавно піднялося з-за обрію.
   Вони зазирнули всередину і відхитнулися, побачивши людські кістки, засипані піском. Поруч у піску стирчала стальна смужка, роз’їдена та зламана, ніби ця людина була пробита нею. Скелет лежав на животі, повернувши обличчя до отвору. Одна очниця була засипана піском. Поруч стояв якийсь розібраний прилад з виламаною трубою. Пісок намело біля крісла кабіни і під панель.
   Люди залізли всередину, намагаючись не торкатися стародавніх рештків. Кілька ребер у скелета були зламані, а на ногах залишилися клапті якоїсь одежини. Хтось узяв до рук зламану смужку, інший обережно доторкнувся до черепа, намагаючись підняти його. Ще один з п'яти, що були в кабіні, торкнув його за рукав, зупиняючи і показуючи якісь знаки, надряпані на стіні. Присвітивши портативним дефектоскопом, вони прочитали:
   «Апос*** Павло" і е**паж за***ули Я **танній
   Від***ження рас* **чалос* тут * цих піс*ах
   3**4 рік РХ
   ***езпека на***жується з нехту**ння
   Біс-кор****ал**ик Хоут
   Хіно, я йду до тебе»
   
   
   м.Хмельницький,
   07 лютого – 26 травня 1994 р.