ОдЕссея

Спекотним серпневим днем у лоббі одеського готелю «Брістоль» зайшов новий гість. Пересмикуючи плечима від різкого контрасту між спекою та прохолодою, він попрямував до стійки адміністратора.

Гість був одягнений просто: джинси та футболка. Досвідчений швейцар, який відчинив важкі двері, не зміг на око визначити його вік. Начебто за п'ятдесят, але на сімдесят аж ніяк не тягне. Вище середнього зросту, з великою головою, вкритою чорним, як смола, волоссям.

«Фарбований», — зміркував швейцар, дивлячись гістю у слід.

Той був ввічливим, але з відтінком переваги, характерним для частини іноземців. Посильному, який миттєво підскочив, гість віддав солідну на вигляд валізу, залишивши при собі пошарпаний кейс із телескопічною ручкою. Піднявшись у номер, він розібрав речі, вирушив у душ і — судячи з бадьорого наспівування — був цілком задоволений.

У двері постукали. Накидаючи халат і гублячи капці, гість поспішив з ванної кімнати. На порозі стояв адміністратор, який приніс паспорт: темно-синю книжечку із золотим орлом. Про всяк випадок гість перевірив документ. Усе вірно: з фото на розвороті дивився він сам — Грегорі Халавер, американець. Сховавши паспорт, містер Халавер усівся за ноутбук.

В Одесі він уже бував — багато років тому, ще радянським хлопчиком Грицьком Халявером. У семидесятому році його батьки вирішили відпочити, як тоді казали, «в Жемчужине у моря», взявши з собою шестирічного сина. Якийсь пансіонат у районі Чорноморки. Найбільше Грицьку запам'яталися море, епідемія холери й дивовижне слово «обсервація». Про ту поїздку пам'ять зберегла окремі епізоди, що часом спливали на поверхню. От і зараз йому чітко згадалося:

Сонячний день на пляжі. Шелест хвиль, що ліниво набігають. Маленький Грицько копається в піску, поєднуючи приємне з корисним: будує замки, риє тунелі й збирає монетки, що випали з кишень відпочивальників. За пару метрів від берега гойдається «буйок»: потилиця з трубкою та обтягнутий плавками зад. Це тато пішов на бичка. Раптово підпливає катер. Людина у міліцейській формі з гучномовцем у руці перебиває пляжний галас:

— Усім негайно залишити територію!

У відповідь хтось пожартував. Тоді гучномовець вивергнув фразу, що не потребувала коментарів:

— З холерою не жартують!

На мить пляж перетворився на фінал гоголівського «Ревізора»: люди в завмерлих позах і повна тиша. Потім усе живе помчало геть, кидаючи підстилки й надувні кола. Простір, щільно утрамбований тілами, звільнився за лічені секунди. В'язка бичків — татова здобич — залишилася сиротливо лежати на піску…

В Штатах Грицько опинився років за п'ять — родина Халяверів емігрувала. Він перетворився на Грегорі Халавера, здобув освіту й обрав стезю бізнес-консультанта. Попервах він, як і його місцеві колеги, носився по клієнтах від Мексики до Канади, тягаючи за собою кейс із проєктором і ноутбуком. Йому подобалося вчити інших розуму. Він немов повертався в дитинство і продовжував будувати пісочні замки, отримуючи за це справжні монетки.

У дев'яносто другому Халявера-Халавера осінило: по інший бік океану, на його колишній батьківщині, лежать монетки не прості, а золоті. Відсутність мовного бар'єра давала значну фору. Відтоді він без утоми мотався між поребриками й бордюрами, Москва-сіті та Хрещатиком, пельменями й варениками. Туди-сюди, туди-сюди…

Так би і тривало, якби не особливість менталітету однієї великої країни — люблять там ходити по колу. Не лише хороводи водити, а й у плані розвитку. Інші, на далеких берегах, віддають перевагу руху по прямій. Звісно, там теж не без дивацтв — то праворуч повернуть, то ліворуч, а буває, й на місці тупцюють. Проте — просуваються вперед. А в одній великій країні без варіантів: ходіння по муках у колі вічному. Причому з ілюзією прямого руху на його початку і «вставанням із колін» наприкінці.

«Схоже на фільм «День бабака», — зітхав містер Халавер, стрімко накиваючи п’ятами на найближчий літак до Штатів. Починалася «двіжуха» двадцятих років…

В змучену бомбардуваннями Одесу його привела аж ніяк не порожня цікавість. Містер Халавер приїхав у справі.

Поки тривало багаторічне «туди-сюди», він встиг побувати в найрізноманітніших офісах: від скромних контор середньої ланки до олігархічних гнізд. Довелося вести проєкт навіть у самого олігарха Дерібаски. Його Халавер майже не бачив, але з одним із заступників був на короткій нозі. Якось той перебрав і розговорився.

— На мою думку, шеф трохи збожеволів, — шепнув заступник Халаверу. — Вважає себе нащадком Де Рібаса. Так-так, того самого: засновника Одеси. Чи то Йосипа, чи то Хосе. Сам чорт ногу зламає, як там його насправді звали… Коротко кажучи, є думка, що Дерібаска походить від самого Де Рібаса.

Заступник зробив страшні очі й приклав палець до губ:

— Тільки ц-ц-ц, нікому!

Далі він розповів подробиці: свого часу адмірал Де Рібас начебто зарив скарб в Одесі. Дерібаска роззявив на нього рота, але поки це не афішує.

— Він навіть на могилі побував, — додав заступник. — Уявляєш, Де Рібас похований у Пітері. Словом, тіло тут, скарб — там. Шефа через те й ковбасить. Подавай йому Одесу й усе таке…

Розмова ця з часом забулася. Але згодом, коли тягати кейс між поребриками й бордюрами стало неможливо, а дзвін монет залишився лише в пам’яті, містер Халавер усе згадав.

Насамперед він поліз в інтернет, вишукуючи все, що є про Де Рібаса та його таємничий скарб. Передчуття наживи бадьорило Халавера, і він по вуха занурився в «піщані замки», зведені конспірологами. Він був невтомним. Навіть штучний інтелект не витримував такого напору, періодично викидаючи білий прапор: «Я всього лише мовна модель».

Втім, інформація була суперечливою. Містер Халавер вагався, аж поки не надибав статтю за підписом якогось Аристида Пастернакі. Той прямо не стверджував, що скарб цілком реальний, але текст написав так, що захотілося одразу ж озброїтися лопатою і копати, копати, копати.