Грандіозний переїзд мешканців одеського дворика із села "на Півдня"

Майже цілу добу Софа, Семен Семенович, Дон Авокадро, двоє Костянів та один Ігорян провели у загальному контейнері у величезній торохтючій залізяці, у дикому спеці, періодично чхаючи від неприємного запаху бензину, який проникав у салон…

— Шо ви тулитеся до мене, юначе, — голосно обурювався сансев'єра в бік паростка авокадо, — вас тут, між іншим, не стояло! Розпустилася, розумієш, молодь… — продовжував бурчати під ніс квітковий психотерапевт, намагаючись відсунути товсте жорстке листя якомога далі від величезного листя авокадо, який навис над ним, — кілька місяців, розумієш, як із кісточки проклюнувся, а вже туди ж… пхає пристойних рослин! Кісточка у вас, юначе, ще не відпала, щоб так нахабніти!

Дон Авокадро хотів був відповісти грубістю на бурчання Семена Семеновича, але... глянувши на похилу Софу, від якої за час зимової хвороби залишилося лише кілька слабких стеблин... передумав.

Софа теж переносила дорогу мовчки. Оскільки її квітковий горщик стояв найближче до вікна мінівена, вона дивилася на пейзажі, що пробігали повз, зрідка глибоко зітхаючи та ойкаючи, коли мінівен дуже різко гальмував, або підстрибував на дорожніх вибоїнах.

Про те, як переносив дорогу Беня, для всіх залишилося загадкою. Його квітковий горщик поставили окремо від усіх на підлогу, поруч із контейнером ахатинки Пежо.

Нарешті муки скінчилися. Мінівен зупинився, й люди винесли дворик рослин у… зовсім незнайомий палісадник. Причому поставили прямо на землю та залишили просто неба.

Софочка чекала, що їх незабаром заберуть у новий будинок, але… ні! Їх залишили на незрозумілій та незнайомій вулиці. У повітрі лунали зовсім інші запахи, а навколо контейнера, в якому мешканці одеського дворика досі сиділи разом, тинялися юрби бродячих равликів. Один з вкрай знахабнілих черевоногих, скориставшись непроглядною південною темрявою, навіть здійснив замах на мирно сплячу Софочку та надгриз один листок. Софа була в повній розгубленості. Крім цього, красуня-спатифілум була неймовірно зла на сусідів по дворику через те, що поки дикий равлик цілеспрямовано нападав на Софу, ні Беня, ні Семен Семенович, ні навіть Дон Авокадро навіть й листком не ворухнули!

Софа щосили посилала сигнал SOS у бік людей, щоб її нарешті забрали назад у затишний будинок із цього страшного палісадника. Через кілька днів благання Софи були почуті.

Коли сонце вже наближалося до заходу, за огорожу палісадника зайшла людинка, взяла на руки квітковий горщик Софи та голосно вибачилася:

— Пробач, Софочко, що довелося жити на вулиці,— побачила перед собою очі людинки красуня-спатифіллум,— перш ніж вас забрати в будинок, нам довелося наводити порядки! 

Після цього людинка занесла Софу до нової оселі. Після душу з пульверизатора та стрижки зіпсованих листочків, Софу поставили на журнальний столик, що стояв біля величезного вікна.

— Побудь поки що тут, — голосно сказала людинка, — ще трохи та ми знайдемо для тебе гарне постійне місце.

Першими сусідами спатифіллуму на новому місці стали Люся та Боніфацій — перші мешканці одеського дворика та найміцніша сімейна пара.

— Як ви, дорогенька? — Співчутливо запитала Люся, коли освіжена душем та полита водою з додаванням “чарівних равликових добрив”, Софа розправила листочки, — тяжко вам довелося?

— Ой вей, люба сусідка, — зітхнула Софочка, обтрушуючи зайві краплі з листя, — таки так. Шоб ви розуміли, мені довелося мало того, шо вирячитися у вікно на пейзаж, що метався за вікном немов дурний, таки ще й терпіти не найкращу компанію... Сусідонько, а ви таки знаєте з якого переляку почався весь цей гармідер з переїздом?

— Звичайно, знаю, дорогенька, — так само люб'язно відповіла м'яка мешканка, — все почалося з того, що спочатку наші люди повідомили державу про те, що сплять разом… До речі, шоб ви розуміли, дорогенька, нам з Бонею випала честь охороняти гарну теку з офіційним документом людей! Наші люди вважали, шо саме ми з Бонею, як найстаріше подружжя нашого дворика, маємо охороняти свідоцтво про шлюб. Так ось, дорогенька, після офіційної урочистої події, настали тривалі холоди, до яких наша людинка, як виявилося, була не готова ні морально, ні фізично. Ми з Бонею часто чули… ну ви ж знаєте, дорогенька, шо полиця, на якій ми жили, ближче за всіх стояла до… вибачте, за інтимну подробицю… до подружнього ліжка людей… А, як відомо, у нашому дворику у селі… були дуже тонкі стіни… так шо, хотіли ми з Бонею чи ні, але… чутки до нас доходили насамперед…

— Шоб ви знали, — підтримала діалог Софочка, — ця зима для всього нашого дворика домашніх рослин була ще тим випробуванням на міцність! Спочатку Беня у депресію впав. Причому впав настільки низько, шо його довелося виселити на холодильник! Потім загинули всі однорічні... Та й мені довелося несолодко! Період цвітіння виявився для мене дуже важким: світла катастрофічно не вистачало, перепади температури… шоб ви розуміли, навіть чарівний равликовий гній та спеціальне підживлення не врятували мене від тривалої хвороби!

— От і на нашу людинку впала якась затяжна болячка! — Не втрималася від вигуку Люся, — нам із Бонею хоч би хни, бо ми м'які, у нас стовідсотковий імунітет від будь-якої зарази, якою можуть хворіти живі істоти. Як ви знаєте, ми навіть не ростемо й не старіємо. Ми, м'які, одразу народжуємося зі швейного цеху дорослими та здоровими. Так шо, не ображайтеся, дорогенька, — поспішила додати Люся, — мені вас малохольних, дуже шкода, але я таки не розумію, шо значить хворіти… Ну хіба в сенсі, шо хтось поводиться як хворий на всю голову… хоча припускаю, шо з вами було щось інше…

— Шоб ви знали, нам цієї зими було найгірше! Ось, — Софа розкинула в сторони листя, — тільки полюбуйтеся шо зі мною сталося! Адже ще рік тому я була красивим пишним й квітучим кущем!

— Шоб ви здорові були! — Незграбно висловила співчуття Люся. Оскільки м'які жителі ніколи не хворіли, Люся, якою б милою іграшкою вона не була, не могла зрозуміти того, що пережили рослини та люди… Зараз вона могла лише поділитися тим, що знала сама, тому Люся поспішила перевести розмову на тему, яка була їй ближче, тобто плітки. — Ви, дорогенька, спитали, з якого переляку наші люди вирішили понаїхати на Півдня, тож… справа відбувалася так. Я таки сама чула своїми власними пухнастими вухами, як наша людинка казала, шо факторів "за" переїзд у теплі краї зібралося дуже багато. Один з основних: її, тобто нашої людинки, спроби таки "звикнути" до північного клімату не увінчалися успіхом. Вона часто скаржилася, шо морозною зимою її стан здоров'я коливався в межах від "дуже погано", до "просто погано" та "терпимо погано". Ще людинка скаржилася комусь, шо почувається південною рослиною, яку намагаються адаптувати до незвичних умов насильницькими засобами.