Свідок Селери довго думав про те, як розговорити Беню. Неодноразово молодий Селера чув розмови людей про те, що їх місіонерську групу скоро будуть розподіляти. Втім, це було очікувано: на цей час тільки його одного відселили в окремий горщик та поставили поруч з Банею. Решта товаришів по громаді залишилися в загальному балконному ящику.
Свідок Селери з сумом згадував веселе гуртожиткове життя: разом жили, дружили, харчувалися, базікали ні про що... А зараз він один. Поруч з ним на полиці тільки Беня зі своєю депресією. Свідок бачив, що Беня почуває себе погано, але допомогти нічим не міг, на жаль. А потім Беню забрали на операцію з пересадки в інший горщик.
Кілька днів після пересадки Свідок Селери чув від Бені тільки гнівне нерозбірливе бурчання та шелест листя, яке фікус скидав в знак протесту.
Зрештою першим порушив мовчанку... саме Беня.
— Ви ще тут, на моїй полиці, юначе? — Обурено поворушив листям Беня.
— Таки так, — кивнув у відповідь Свідок Селери, — ви ж знаєте, шо нас відправляють з місією, коли ми досить зміцніємо та відростимо щільні товсті стебла. Робота у нас така...
— Ви, шо думаєте, юначе, мені цікаво слухати за вашу роботу? — Схоже було, що Беня прийшов в норму і став, як і раніше незадоволеним усім мізантропом, — мене цікавить ваша персона, юначе, виключно як вільні вуха, доки на вашому місці не з'являться нормальні рослини, з якими можна поговорити відверто. Бо шо ви, взагалі, знаєте за життя? У розпліднику росли, у гуртожитку виховувалися, а незабаром відправлять вас у місію з квитком в один кінець...
Свідкові Селери було неприємно слухати Беню, хоча при цьому він і розумів, що Беня прав — такою була доля всіх Свідків Селери. І все-таки знати та чути це від інших, це, таки, дві великі різниці, тому селера, зібравшись з духом, перервав Беню:
— Шановний, в минулий раз, ви якось згадали про ваші банди... як їх там Ігорянів та... ще когось?
— Ігоряни та Костяни! — Виправив Беня і задумливо поворушив гілками, роздумуючи розповідати чи ні.
Втім, відповідь Беня знав і сам – він занадто довго мовчав, і поки говорити було ні з ким, мовчав, доки вистачало сил. Мовчати сил більш не було. Та якщо так склалося, що поряд з ним опинився лише цей юнак, так і бути, він виговориться з... Свідком Селери. Фікус, у своїй звичній манері витримав театральну паузу та почав розповідь:
— На вулиці стояв місяць лютий. Той самий час, коли в магазинах продаються останні "смачні" апельсини та мандарини. У нашому регіоні, на відміну від Італії, де цитрусові ростуть як бур'яни та коштують "копійки", мандаринки доводиться купувати "задорого"...
— Вибачте, шановний, але звідки ви знаєте за ціни в магазинах, якщо ви далі своєї полиці нікуди не ходите? Або, ви, таки, хочете натякнути, шо самі були аж у самій Італії?
— Юначе, ви шо найрозумніший за мої кошти?
Поговорити Беня любив, тим більше останнім часом говорити особливо було ні з ким, але Беню дратувало, коли його монолог нахабним чином переривали. Ну, ось яка різниця цьому Свідку Селери, був Беня в Італії чи ні? Ні, щоб тихо вражатися глибокими знаннями фікуса в життєвій мудрості, таки ні – треба влізти в продуману розповідь та перевести розмову на іншу тему.
— Шоб ви знали, юначе, за ціни мені відомо від сансев'єри Семена Семеновича, який після того, як його зібрали з прокуреного під'їзду у нормальний дворик, кілька днів жив поруч зі мною на полиці. А потім сансев'єру відправили на реабілітацію на тепле підвіконня. Самі розумієте, шо життя у під'їзді не цукор. Хоча саме цей складний період й зробив Семеновича найкращим квітковим психотерапевтом. Після п'яних людських сповідей на вогкому під'їзному вікні, наше квіткове життя для сансев'єри, шо дитячі ігри у пісочниці. Та й Софочко, ну, ви пам'ятаєте, моя майбутня колишня, багато говорила за ціни. Вона бувши ще юним паростком жила в супермаркеті.
Про появу у дворику сансев'єри-психотерапевта Свідок Селери не знав. Можливо це сталося тоді, коли селера тимчасово жив в кухонному дворику, поруч з побратимами по громаді. А ось красуню спатифиллум Софочку, селера бачив кілька разів. Але Софочко була дуже гарною і гордої, так шо юний Свідок Селери тільки й зміг, що обімліти та заткнутися. Втім, як і зараз.
— Гаразд, — прихильно махнув гілкою Беня, — зроблю знижку на ваше важке та безрадісне дитинство та, таки, розповім, як у нашому дворику з'явилися дві банди. Тим більше ці... шалапути, неабияк розчесали мене нерви. Так ось, я чув на власні вуха... і не питайте, де у фікуса вуха! Просто ловите на власні вуха моїх слів та мовчіть у ганчірочку. А справа відбулася так: прийшли наші люди з якогось гіпермаркету і довго обурювалися, що продавці знахабніли, як дорожня поліція на модному перехресті – підняли ціни на цитрусові рослини до небес і вище. А наші люди вже навіть ім'я придумали для нового мешканця – Ігорьок. Обурившись за кусючі ціни на Ігорка, люди вирішили піти найдешевшим шляхом - проростити кісточки лимона.
Ох, спостерігав я цю картину маслом – кісточки з магазинного лимона не хотіли рости від слова "зовсім"... Хоча, можливо, наші люди просто недосвідчені рослинники. До речі, до цієї думки, я таки, більше схиляюся. Скільки разів їм показував, шо мені ґрунт не подобається, вони тільки плечима тиснуть і... продовжують пхати в воду для поливу усяку хімозну гидоту.
Шо стосується лимончиків, не дочекавшись дива проростання, наші люди, нарешті, визнали шо вони повні адійоти та почали дивитися та слухати розумних людей з Інтернету.
Отже, начитавшись й надивившись в Інтернеті навчальних матеріалів та лайфхаків, люди із завзятістю приступили до справи. Для початку вони купили три мандарини. Наша людинка, постійно розповідає за своє життя в Італії. Навіть не уявляю де це і як там живуть пристойні фікуси, тому що за всі розповіді я ні разу не чув за життя італійських фікусів. А ось за життя цитрусових, наслухався аж на два життя вперед.
— І шо наша людинка зробила? — Подав голос Свідок Селери.
Відредаговано: 20.02.2022