Здивована всім цим, Айна попленталася в кухню. Вислухала нотацію від Естер, отримала порцію косих поглядів від інших робітниць і повернулася до чищення картоплі. Але в голові продовжувала безупинно крутитися одна й та сама думка.
Фарг назвав її хане Третього Лорда. Якщо Третій Лорд — це Стікс, у чому вона вже переконалася, то що означає слово «хане»?
Пам’ятається, Лінк називав так мову, якою розмовляють жінки тенганарців і хлопчики до п’яти років.
Вона спробувала пригадати, чи бачила хоч раз тенганарку. І зрозуміла, що ні. Ні в реальному житті, ні в симуляції, ні на екрані ектовізора. Вона навіть уявити собі не могла, як виглядають жінки тенганарців. На Землі були присутні тільки чоловіки.
І ще ці фарги. Скільки їх тут? Навряд чи хлопчисько тільки один…
Інтуїція підказувала: він зовсім не такий беззахисний, як виглядає, та і взагалі, зовнішність семирічної дитини — це маска, що приховує сильну й небезпечну істоту.
— Ів, — вона згадала ім’я.
Саме так назвав його Шерро, коли вони зіткнулися біля пірса.
— Про що ти? — жінка, що сиділа поруч, скинула здивований погляд.
— Я про хлопчика, який у порту вештається. Знаєш, невеликий такий, із собакою. Чий він? Хто його батьки?
— А-а-а, ти про цього сироту? Так нічийний він, хтось із наших підібрав його в закинутому доці. Хлопчисько дрібними крадіжками промишляв, щоб вижити.
— А зараз?
— Тепер його підгодовує татусь Лево, ніби як узяв над ним шефство.
— А хто цей Лево?
Жінка насупилася, але її обличчя миттю розгладилося:
— Пробач, я й забула, що ти не з місцевих. Артур Лево — це наш міський голова. Йому належать доки, велика частина шаланд і невеликий бар поруч із доками. У тому барі часто зависає матросня. Там здаються кімнати погодинно. Ну, ти розумієш, для чого.
Вона невдоволено поцокала язиком.
— І цей Ів там живе? — здогадалася Айна.
— Так, не найкраще місце для дитини. Але все ж не на вулиці. Хоча я не впевнена, що він припинив цупити все, що погано лежить, — пробуркотіла вона.
Це теж дало поживу для роздумів.
Айна продовжувала автоматично виконувати те, що він неї вимагалося, а в голові клацали шестерні, складаючи розрізнені пазли в картинку.
Фарг тут давно, немає сумніву. Шпигує на користь елогімів — це теж зрозуміло без слів. Підтримує зв’язок із полоненим і переказує інформацію своїм господарям. Хто вони — уже інше питання. Можливо, і бранець тут не випадково. Як би дізнатися про нього детальніше…
Розпитати? Але кого?
Вона покосилася на жінок, які працювали із нею за загальним столом. У кухні було спекотно, приміщення заповнювала гаряча пара, яка дрібними крапельками осідала на обличчя і волосся. Жінки віддмухувалися, витирали вологу з чола. Хтось уже розстебнув блузку, у деяких під пахвами утворилися мокрі плями, а пасма волосся прилипли до обличчя.
Усі виглядали втомленими. Робота в кухні вважалася однією з найважчих. Спробуй приготувати їжу на дві тисячі осіб? Та ще тричі на день…
Ні, навряд чи вони щось знають. А ось офіцеру Деніес точно відомо те, що відбувається.
Айна вирішила, що обережно розпитає її.
***
— Готова?
— Так, офіцере, — Айна штовхнула перед собою візок.
Зверху він був заставлений каструлями, а на нижній полиці стояв посуд.
— Просто Софі.
Деніес уважно оглянула візок. Зазирнула в кожну з каструль, немов шукала там контрабанду, а потім кивнула:
— Ходімо.
Ліфтів на базі не було, тож довелося спускатися сходами. Уже на першій сходинці Айна зрозуміла, що сама б не впоралася навіть за великого бажання попри те, що для візка був передбачений пандус.
У міру того, як вони спускалися, навколо ставало все менше людей. Якщо на першому і другому рівні вирувало життя, то на третьому їх зустріла тиша, яку порушувало лише гудіння вентиляційних систем. І сходи тут закінчувалися. Біля входу на рівень стояла озброєна охорона.
Деніес зловила здивований погляд Айни й пояснила:
— Нам доведеться пройти поверхом до наступного спуску.
Охоронці вивчили вміст візка, покопирсалися в пюре й котлетах, навіть у компот зазирнули. Потім швидко обмацали саму Айну й кивнули: проходьте! Причому все це з такими кам’яними обличчями, що дівчина на мить засумнівалася — а вони точно живі люди? Може, андроїди, як на станції?
— Ходімо, — поквапила офіцер і обмінялася з охоронцями кивками.
Айна поквапилася за нею, штовхаючи візок перед собою.
Третій рівень був похмурим пустельним коридором, який освітлювали тьмяні червоні лампи. Іноді траплялися відгалуження, заповнені червоними сутінками, іноді — масивні броньовані двері, з-за яких долинав гул механізмів. Зрідка повз проходили люди в білих халатах і респіраторах, що приховували обличчя. Хтось із них кивав Деніес, хтось кидав на Айну зацікавлений погляд, але ніхто не зупинився, щоб заговорити.
— Цікаво, чим вони зайняті? — пробуркотіла дівчина, роблячи пробний кидок.
— Тобі не казали, що цікавість — це гріх? — усміхнулася Деніес. — Час уже запам’ятати — у цьому місці не заведено ставити запитання.
Що ж, розмова не склалася.
Айна слухняно замовкла, але продовжила рахувати повороти й двері. Поки нарешті офіцер не дала знак зупинитися біля високих двостулкових дверей із блискучого металу. Поруч на стіні блимав червоний вогник індикатора. Деніес понишпорила в себе за пазухою, дістала пластиковий бейдж, що висів на тонкому ланцюжку, і приклала до панелі індикатора.
Пролунало тихе клацання, і вогник змінив колір на жовтий. Деніес приклала до панелі великий палець правої руки — і вогник засвітився синім. Синій промінь просканував обличчя жінки, затримався на її правому оці, блимнув і став зеленим.
Почувся металевий брязкіт — і двостулкові двері почали роз’їжджатися, зникаючи в стіні. Усередині чекала квадратна кабіна.
#1731 в Любовні романи
#27 в Любовна фантастика
від ненависті до кохання, протистояння героїв, сильна героїня та владний герой
Відредаговано: 01.11.2021