Глава 29

За обідом поговорити з хлопцем не вдалося, надто багато цікавих вух було навколо. Їдальню наповнював галас, за довгими столами на простих дерев’яних лавках тіснилися люди. Переважно в рибальському одязі або камуфляжі без розпізнавальних знаків.

Айна вже знала одну з таємниць громади. Офіційно форт Дамп'єн налічував усього п’ять тисяч жителів, з яких три чверті були жінками й дітьми. Але неофіційно під товстим шаром землі проживало ще зо дві тисячі добре тренованих, молодих, сповнених сил чоловіків, яких не було в жодному з реєстрів. Точніше, вони вважалися померлими й загиблими.

Підкоряючись суворому графіку, чоловіки на землі й під землею змінювали один одного. Але їхня чисельність на поверхні залишалася однією й тією ж.

Жінок у бункері було мало. Переважно працівниці кухні та пральні. Деякі служили в охороні, як Деніес. Що стосується дітей, то за тиждень Айна не зустріла жодної людини молодше вісімнадцяти.

Годували мешканців у три зміни, тому що всіх їдальня вмістити не могла. Перший сніданок подавався о шостій ранку для тих, хто йшов на поверхню, другий о сьомій, третій — о восьмій. Пізніше всіх снідали ті, хто прийшов зі «зміни», як тут називали вилазку у горішній світ.

Обід теж ділився за годинами: перший о дванадцятій, другий о першій і третій — о другій, так само було і з вечерею. Айні, як працівнику кухні, належало їсти в третю зміну, а Філу, приписаному до лабораторії, — у другу, але вони, не змовляючись, почали вечеряти разом.

— Ти сьогодні дивна, — зауважив він за вечерею. — Мовчиш весь час, хмуришся. Усе добре?

Айна стиснула ложку.

Не будеш тут похмурою, коли про тебе ходять такі чутки!

Вона тільки розтулила рот, збираючись відповісти, як за спиною Філа виріс бородатий чоловік. Ляснув хлопця по плечу і сказав:

— Так ми домовилися? Я тебе чекаю.

Бородань підморгнув сторопілій Айні й, насвистуючи, попрямував до виходу.

Дівчина провела його здивованим поглядом.

— Хто це був?

— А, — Філ махнув рукою, — не звертай уваги, це Райн. Він запитав, чи не граю я в більярд. Я зізнався, що люблю снукер. Ну ось, він запропонував приєднатися до його компанії. До речі, я вже запізнююсь!

Тут не було ні телебачення, ні радіо, але розваги були. Наприклад, просторий зал, розділений на кілька секцій, частину якого займало своєрідне казино з більярдними й покерними столами, частину — бар із чітко дозованим алкоголем, і навіть бібліотека. Вечорами одна зі стін бібліотеки перетворювалася в білий екран, на якому крутили кіно.

— А мені можна з тобою? — поцікавилася Айна, спостерігаючи, як Філ встає.

— Вибач, крихітко, але це клуб джентльменів.

Її обурило це «крихітко», але вона промовчала.

Повз неї пройшла група чоловіків, які обговорюють щось напівголосно. Айна вловила слова «лабораторія», «ця тварюка», і в голові спливли слова Філіпа, сказані ним на катері: «Тут, на базі, у лабораторії тримають елогіма. Ось на ньому й перевіримо, чи правдива інформація в моїй голові…»

Як вона могла забути про це!

Філ пішов, запитати було нікого, й Айна, схопившись, кинулася наздоганяти ту компанію. Але у дверях натрапила на Товсту Естер — одну зі своїх «колег».

Літня мулатка — володарка шоколадного кольору шкіри й виняткових форм — перегородила шлях.

— Ей, ти куди, а хто посуд мити буде? — вона вперла руки в боки.

— Будь ласка! — благала Айна, складаючи долоні разом. — Це дуже важливо!

— Що може бути важливішим за роботу? Поглянь, ти навіть посуд кинула, хто його за тебе прибирати повинен?

Вилаявшись, Айна квапливо повернулася до свого місця, згребла на тацю брудний посуд, віднесла в мийку і чкурнула до дверей.

— Я все помию! — крикнула вона Естер. — Присягаюся!

Та похитала головою їй услід:

— Зовсім вони там, на поверхні, сором втратили. У мій час дівчата за мужиками не бігали.

***

Айна вискочила в коридор і роззирнулася, намагаючись зрозуміти, у який бік пішли незнайомці.

Так, вони говорили про елогіма, захованого десь у глибині бази. Але їй-то до нього яке діло?

Вона чудово знала відповідь на це запитання, хоч і забороняла собі думати про це. А тому поквапилася за чоловіками.

Але вони як крізь землю провалилися.

Підземна база жила своїм життям. Повз Айну проходили люди: хтось поспішав у нічну зміну на робоче місце, хтось — на відпочинок у клуб. Вона зуміла вибратися із загального потоку в один із бокових коридорів, на подив порожній.

Дівчина пройшла ним до чергового повороту. Але далі освітлення не було, коридор тонув у мороці.

Продовжувати шлях здавалося безглуздим. Айна засмучено видихнула і притулилася до стіни.

Упустила.

Вона байдуже оглянула бетонні стіни. Тут вони були білі, немов покриті крейдою.

Крейдою?

Дівчина мазнула пальцем по стіні.

Так і є! На шкірі залишилася біла пляма.

Насилу стримавши лайку, що рвалася назовні, Айна стягнула через голову светр. І завмерла, почувши приглушені голоси. Вони долинали із темряви: там, за поворотом, у неосвітленому просторі хтось розмовляв.

Першою думкою було забратися звідси, поки ніхто не застукав за підслуховуванням чужих розмов. Айна так би й вчинила, але…

Голоси здалися їй дуже знайомими.

Це змусило її затриматися.

Затамувавши подих, дівчина прислухалася.

— … інформація підтвердилася?

— Так, мсьє Беннет. Ви виявилися дуже цінним співробітником.

— І що ви тепер плануєте робити?

— Треба подумати. Елогім нам більше не потрібен, але вбити його ми не можемо. У нас як і раніше немає жодного стовідсоткового способу, щоб позбавити його життя.

— Мсьє Норд, отже, ви мали рацію? Вбити елогіма може тільки Кат?

— Виходить, що так. Я б із задоволенням провів кілька експериментів, якби у мене була така можливість. Наприклад, кинув його в жерло вулкана або у відкритий космос і поспостерігав би за його реакцією. Але, на жаль, ми не можемо дозволити собі підняти його на поверхню. Та й немає в нас відповідного транспорту.