Глава 25

Він криво посміхнувся і вивільнив руку.

— Друг, отже. Що ж, я розповім. Місяць… Мені знадобився цілий місяць, щоб зрозуміти, куди я потрапив, — у його тоні з’явилися жорсткі нотки. — Місяць, протягом якого я робив із тобою все, що хотів, поки моє тіло лежало в лабораторії, а твої дружки-елогіми грали з моєю пам’яттю. Щось стирали, щось додавали. Підсаджували чужі спогади, замінювали мої власні. Якоїсь миті я раптом усвідомив себе іншою людиною. Не людиною, тенганарцем. Ти ж знаєш, що вони називають себе саме так?

Айна кивнула, боячись пропустити бодай слово.

Філ продовжував:

— Я раптом зрозумів, що знаю те, чого не повинен знати, пам’ятаю те, чого ніколи не бачив. Карту нашого Всесвіту, схеми космічних кораблів, місцеперебування населених планет… Анатомію прибульців… Їхні технології, наукові дані, слабкі місця. Стільки всього!

Він схопився за голову і стиснув скроні.

— Спочатку це був повний хаос, він ледь не позбавив мене розуму! Але поступово я навчився систематизувати дані, використовуючи їхній власний метод.

— Який? — обережно запитала дівчина.

— Ділити інформацію і вбирати частинами. Розподіляти в підсвідомості за теками й файлами, стираючи все зайве.

Він раптом замовк, немов замислився про щось або різко занурився в себе. Айна спантеличено розглядала його скам’яніле обличчя із зупиненим поглядом. І вже хотіла запитати, що сталося, як він несподівано здригнувся, прокинувшись, і перевів погляд на неї.

Айна й сама здригнулася. Тому що в очах Філа не було впізнавання. Він дивився на неї так, точно бачив уперше.

— Філе? — покликала дівчина обережно. — Ти чого?

Вона торкнулася його коліна.

Він опустив погляд на її руку. З хвилину в капсулі панувала важка тиша, тиснула відчутно. Потім хлопець натягнуто розсміявся:

— А, це ти… Вибач, я тебе налякав…

Судомно видихнувши, Айна відсунулася від нього. З Філом явно щось відбувалося. Щось погане. Але вона не могла зрозуміти, що.

— Ти можеш сказати, що це щойно було? — почала вона, але її перебив дивний звук, що йшов від панелі управління.

На згаслому екрані спалахнула жовта цятка, яка стрімко рухалася в їхньому напрямку.

— Нас знайшли, — усміхнувся Філ, погладжуючи голену потилицю.

— Хто? — Айна насторожено підвелася.

— Друзі.

Дівчина вчепилася в спинку крісла, на якій сидів колишній друг. Тому що слово «друзі» з його вуст прозвучало, як погроза.

***

За кілька нескінченно виснажливих хвилин по зовнішній обшивці капсули забарабанили. Почувся стукіт металу об метал і моторошний скрегіт. Немов хтось розкривав величезну консервну банку.

— Що відбувається? — Айна з побоюванням дивилася в стелю, чекаючи, що в ній ось-ось утвориться рвана дірка, у яку зазирне чудовисько.

— Не бійся, — Філ радісно потер долоні. — Вони розкриють капсулу, щоб ми могли вийти.

— Таким варварським способом?

— Вже вибач, — він розвів руками. — Це єдиний спосіб. Люк задраюється автоматично, а щоб його відчинити, потрібен спецключ. У нас його немає. Ти подякуй, що є різаки, здатні розрізати цей сплав. А то ми б із тобою тут застрягли.

Скрегіт і брязкіт посилилися.

Айна мимоволі втягнула голову в плечі, коли зверху посипалися шматки внутрішньої обшивки.

— От уже не думала, що космічний корабель можна розкрити різаком, — пробуркотіла вона.

— Космічний — навряд чи, — підтвердив Філ. — Але це просто евакуаційна шлюпка.

Ще кілька хвилин — і в стелі з’явилася зяюча пробоїна. Задерши голову і відкривши рот, Айна дивилася, як плавляться, беруться пухирями й течуть краї пробоїни, а потім чорніють і згортаються, ніби аркуші згорілого паперу. Крізь діру палахкотіло полум’я — незвично синє й таке яскраве, що сліпило очі.

Дівчина прикрилася рукою.

Але ось полум’я згасло. У пробоїні з’явилися гігантські щипці. Вони захопили її обвуглені краї й з моторошним скреготом почали вивертати назовні. Незабаром дірка розширилася настільки, що Айна побачила небо — чисте, без жодної хмарини. А потім у дірку зазирнув широкоплечий силует у вузькому гідрокостюмі.

— Гей, ви там як, живі? — крикнув гучний чоловічий голос.

— Живі! — Філ помахав рукою.

— Ну, тоді підіймайтеся.

Їм скинули мотузяну драбину.

— Пані вперед, — усміхнувся хлопець, запрошуючи її жестом.

До стелі було не більш ніж три метри, тож Айна швидко подолала цю відстань. Ледве її голова з'явилася над отвором, як сильні руки підхопили дівчину під пахви й витягнули назовні.

Очі засліпило яскраве сонячне світло. Приклавши долоню до чола козирком, Айна роззирнулася. Навколо простягалася морська поверхня, і лише з одного боку виднівся туманний берег.

Чоловік у гідрокостюмі став поряд з Айною. Ще двоє сиділи навпочіпки біля пробоїни, чекаючи, поки підійметься Філ.

— Де це ми? — запитала дівчина, непомітно розглядаючи незнайомця.

У того було відкрите мужнє обличчя з високими вилицями, орлиним носом і ямкою на підборідді. А ще густі чорні брови, смаглява шкіра і глибоко посаджені блакитні очі. Від куточка лівого ока до підборіддя йшов тонкий шрам.

— Бретань, — чоловік простягнув їй руку. — Мене звати Жак Шерро, я голова рятувальної місії.

Айна обережно потиснула його долоню, затягнуту в гідрорукавичку.

— Це Паскаль і Легран, — Шерро вказав на своїх супутників, які вже допомагали Філіпу вибратися з діри. — Нічого не бійтеся, мадемуазель, ви в надійних руках.

Дівчина напружилася.

— Як ви мене назвали?

Шерро усміхнувся, демонструючи міцні зуби:

— Мадемуазель. Ми тут не називаємо людей ернами. До чоловіка, якщо він цивільний, потрібно звертатися «месьє», до жінки старшого віку — «мадам», до дівчини — «мадемуазель».

— А тут… це де?

— У форті Дамп'єн — серці Конфронта.

Старенький на вигляд, потертий катер чекав поруч із капсулою. Рятувальники дісталися до нього вплав, тримаючись за надувний пліт, на якому сиділи Айна і Філ. Сам пліт тягнула лебідка.