Глава 23

Дівчина схилилася над тенганарцем, намагаючись з’ясувати, наскільки небезпечна рана. Сталева голка була завдовжки з палець, людину такий удар у шию убив би на місці, але Стікс був ще живим і навіть при свідомості. Його очі оповилися поволокою, але продовжували дивитися на Айну, ніби він силкувався щось сказати.

Вона квапливо відвела погляд. Але недостатньо швидко. Варто було їхнім очам зустрітися — і всередині щось стислося, а після защеміло, підіймаючи з глибини пам’яті спекотні й безсоромні картини, які Айна хотіла забути.

Спокусливий шепіт на вухо… жадібні губи, що ковзали чутливою шкірою… міцні руки, що повторювали рельєф її тіла…

Невже все це насправді сталося з ними? Нехай у симуляторі, але все ж… І чи був це саме Стікс або плід її власної уяви?

— Ти що, так нічого й не зрозуміла? — різкий голос Філа повернув у сувору реальність. — Пси — це і є елогіми! Тільки оскаженілі, що втратили розум!

— Однаково, — вона похитала головою. — Він дав тобі можливість піти, потрібно просто скористатися нею.

Підкоряючись раптовому пориву, приклала долоню до щоки Стікса й побачила, як той усміхнувся. Стомлено, але м’яко. А потім опустив повіки.

Філ завмер над ними, розглядаючи обох. У душі хлопця зароджувалася безсила злість. Він стиснув кулаки. Рани на грудях боліли, але ще більше боліла ужалена гордість.

— Про що ти говориш? — процідив він, чудово розуміючи, що почує у відповідь.

— Про те, що тобі час йти. Іди, Філе. Більше нікому тебе зупиняти.

— А ти?

— Я залишуся. Покличу на допомогу. Я не можу кинути його помирати, адже він теж не кинув мене…

Айна не вірила, що сказала це. Не вірила, що добровільно погодилася залишитися, коли свобода так близько.

Можливо, одного разу вона пошкодує про це. Можливо…

Кілька секунд хлопець топтався на місці, роздумуючи й спостерігаючи, як Айна зриває із себе футболку, як прикладає до пораненого місця й різко висмикує шило.

— Потерпи, — пробуркотіла, стримуючи потік крові. — Зараз я кого-небудь покличу…

Договорити вона не встигла.

Філ завдав їй удару.

***

Спочатку була темрява. Важка, задушлива. Потім виник дивний звук, схожий на гул величезного механізму. І вібрація. Вона пронизувала те, на чому Айна лежала, і її саму. Кожен нерв, кожен м’яз, кожну кісточку. До зубовного скреготу.

А ще був біль, який сконцентрувалася на потилиці.

Не розуміючи, де вона й що з нею сталося, дівчина спробувала піднести руку до цього місця і зрозуміла, що не може. Руки були зв’язаними за спиною, а сама вона лежала на боці, на пружній поверхні.

На потилиці, імовірніше за все, розквітла величезна ґуля. Усвідомивши це, Айна болісно скривилася й тільки потім розплющила очі.

Погляд уперся в білу спинку ергономічного крісла. З хвилину Айна бездумно витріщалася на неї, поки в голові спливали останні події.

Філ…

Його погрози…

Втеча до шлюпок…

Пес…

Стікс…

Стікс!

Її немов вогнем обпекло.

Застогнавши, вона спробувала сісти, що виявилося досить проблематично зі зв’язаними руками, тож просто посмикалася, мов черв’як. І в ту ж мить крісло тихо повернулося в її бік, демонструючи Філа.

Хлопець посміхався. Але від його посмішки Айні стало недобре.

— Прокинулась? — він схилився над нею.

Комбінезон із термоусадкової тканини змінив його лікарняну робу. Філіп навіть встиг змити кров з обличчя, але це не зробило його риси привабливішими.

— Де ми? — прохрипіла дівчина. — Чому я зв’язана?

— Ми там, де й маємо бути. У рятувальній капсулі, яка мчить у напрямку до Землі. А ти зв’язана, щоб дурниць не накоїла.

— Дурниць?! — Айна задихнулася від спалаху гніву і знову засмикалася. — Розв’яжи мене! Ти хоч уявляєш, що накоїв?! Ти ж убив його!

— Тебе це турбує? — з докукою скривився хлопець. — Що ж, схоже, я все-таки мав рацію. Ти потрапила під його вплив.

— Що? Про що ти?

— Ти потрапила під вплив елогіма. Вибач, але поки я не можу тебе розв’язати. Але не бійся, за кілька годин ми прибудемо на Землю. Там є надійні люди, які тебе вилікують.

— Вилікують? — Айна здивовано прислухалася до себе. — Але я не хвора!

— Хвора, — запевнив Філ і, усе так само усміхаючись, погладив її по обличчю. — Просто поки не знаєш.

Нахилившись ще нижче, хлопець поцілував її в чоло, підвівся й попрямував у дальній кінець сигароподібної рубки. Тільки тепер Айна змогла роззирнутися.

Вони знаходилися всередині літального апарату, всю обставу якого становили пульт керування, два крісла і два розкладних ліжка, вмонтовані в бічні стіни. На одному з них лежала Айна.

Вивернувши шию, вона зуміла розгледіти екран над пультом. Він показував дві великі цятки, між якими, швидко рухаючись, блимала ще одна, трохи менша.

Отже, та цятка, від якої вони віддаляються — це станція.

Варто було подумати про це, і серце защеміло.

Стікс…

Чому він її відпустив? Чому взагалі дозволив вдарити себе?

Він був пораненим, і це її провина…

Незнайоме тривожне почуття змусило Айну судомно видихнути.

Їй шкода його? Ця думка протверезила. Шкода елогіма? Невже Філ каже правду, і вона потрапила під вплив прибульця?

Заплющивши очі, Айна зосередилася на внутрішніх відчуттях. Потрібно проаналізувати свої почуття, відсікти звичайну людську жалість. Елогімам вона не потрібна.

Але щось підказувало: вона помиляється. Якийсь тоненький голосок, занадто слабкий, щоб можна було розпізнати його приналежність, і занадто наполегливий, щоб продовжувати його ігнорувати.

Пам’ять послужливо підкинула картинки: Пес кидається на Філа, дозволяє йому розвернутися й тільки після цього валить на підлогу. Притискає лапами до підлоги, не дає поворухнутися. Гарчить, демонструючи гострі ікла-кинджали. І… і все!

Кігті роздерли хлопцеві робу на грудях і поранили шкіру. Але якби Пес хотів убити його, то вбив би. Чому забарився? Чому дозволив Айні відвернути себе і вдарити?