Глава 16

Час на космічній станції відлічував фотонний годинник. Поділ на день і ніч був умовним, але синхронізованим із європейським часом Землі. Вдень вмикалося додаткове освітлення, що імітувало сонячне світло, а вночі — зеленуваті лампи. Точніше, не лампи. В Айни в каюті світилися стелі й верхня частина стін.

На п’ятий день перебування в медвідділі біль почав йти. Лікар, який опинився теж андроїдом, повідомив, що чутливість нервової системи знизилася до норми, і пацієнтка готова до виписки. Так почався новий етап її життя.

Ще першого дня, коли Айну перевели з медвідділу, вона ретельно вивчила виділену каюту. Своїх речей у неї не залишилося. Елогім забрав усе: й одяг, і документи. А рюкзак вона сама кинула в полі.

На запитання, де одяг, Стікс відповів коротко: утилізований. А потім замкнув на її зап’ясті смужку із сірого гнучкого матеріалу.

— Це ксанар, — він підтвердив здогади, які вже блукали в її голові, — засіб зв’язку зі штучним асистентом.

— Як Афіна?

— Майже. І маячок. Зняти його неможливо, тож я тепер завжди буду знати, де ти знаходишся і в якому стані.

Айна мовчки лютувала, але розуміла, що істерика не допоможе: вона на ворожій території, під пильним контролем.

— Чия це каюта? — запитала вона.

— Моя.

Стікс уважно подивився на дівчину, задоволено хмикнув, зазначивши, як вона зблідла й закусила губу, і додав:

— А тепер і твоя.

— Я не буду спати з тобою!

Це вирвалося швидше, ніж Айна встигла прикусити язичка.

Брови елогіма виразно підійнялися:

— А тобі хтось пропонував спати зі мною?

У його тоні було стільки глузування, що вона розгубилася.

— Ні, але…

І знову цей дивний, загадковий погляд, у якому змішалися іронія, співчуття й надія. Стікс навис над нею, вдивляючись в обличчя й немов шукаючи в ньому щось. Він був так близько, що його дихання торкнулося її щоки, змусивши вкритися рум’янцем.

Айна зніяковіло відвела погляд.

Чому близькість цього чоловіка так впливає на неї? Він же ворог! Вона має його ненавидіти!

І водночас десь глибоко-глибоко в душі вона відчувала до нього щось на кшталт вдячності за своє врятоване життя і… сум’яття. Сум’яття дівчини, що залишилася наодинці з дорослим чоловіком.

Він торкнувся її щоки. Як завжди, його рука була в рукавичці. Навіть тут він їх не знімав.

— Якщо я захочу спати з тобою, то повідомлю, — сухо вимовив. — А поки твоя спальня там.

Стікс розвернув її в бік непримітних дверей з матового матеріалу, що вели в сусіднє приміщення.

— Моя спальня зліва, у нас одна стіна суміжна. У загальній каюті можеш займатися, чим завгодно, але до моєї не смій наближатися. Особливо, якщо двері зачинені. Не стукати, не відволікати, що б не сталося.

— Здалося воно мені! — буркнула дівчина.

Він подивився на неї із сумнівом.

— І ще дещо. Що б ти не почула… якщо відчуєш себе незатишно, просто зачинися у своїй каюті. Я налаштував замок на тебе, тож система нікого не пропустить, а зламати ці двері, не зруйнувавши станцію, неможливо.

Відкривши рот, вона дивилася на нього.

— Тобто ви теж не зможете увійти?

Стікс скривився.

— Так. Це запобіжний захід.

Більше він нічого не сказав. Пішов, наказавши їй облаштовуватися.

Спальня виявилася просторою каютою трапецієподібної форми із закругленими кутами. У її вузькій основі розташовані двері, а широку — займав величезний екран, що транслював краєвид на Землю. Така форма приміщення викликала в Айни стійку асоціацію з колом, від якого відокремили шматок.

У центрі спальні височіла сонна капсула-кокон. Виглядала вона як яйце, збільшене до розмірів односпального ліжка, і була зроблена з білого волокнистого матеріалу, який нагадав Айні клубок солодкої вати.

На дотик матеріал виявився майже невагомим. Рука легко проникла крізь нього в теплі надра капсули. І миттю зі стелі пролунало:

— Пульт регулювання щільності й температури знаходиться з лівого боку.

— Хто тут? — Айна підвела голову.

Вона зуміла зберегти на обличчі маску спокою, але її пульс підскочив так, що гуркіт крові віддався у вухах.

— Штучний асистент другої категорії.

Дівчина роззирнулася, але й так було зрозуміло, що в каюті, крім неї, нікого немає. Тільки під стелею спалахнув крихітний зелений вогник.

— Як тебе звати?

— У мене немає імені, тільки номер моделі, — голос вимовив щось довге й неперекладне, ймовірно, мовою елогімів. — Але ви можете звати мене Лінк, як нувер Хассель.

— Добре, — зітхнула Айна, спостерігаючи за вогником, — буду кликати тебе Лінк.

Вогник блимнув, змінив колір на жовтий і вимовив:

— Запис вашого голосу й зовнішні параметри внесені в базу даних.

— Це ще навіщо? — насупилася дівчина.

— Щоб я міг ефективніше взаємодіяти з вами.

Вона примружилася.

— І що ж входить у твої обов’язки?

— Насамперед ваша освіта, ерно, і комунікабельність. Нувер Хассель вніс деякі правки в складену мною програму. Сьогодні у вас вільний день, а завтра вам доведеться розпочати заняття.

— Які ще заняття?

— Ви можете ознайомитися зі списком предметів. Я відправив його на ваш ксанар.

Браслет на руці відгукнувся легкою вібрацією. Айна машинально підійняла руку до очей і остовпіла. Сіра непоказна смужка світилася матовим жовтим кольором, таким же, як вогник під стелею, який переповз ближче до дівчини.

— Натисніть на робочу поверхню ксанара і прийміть повідомлення, — сказав інтелектуальний помічник.

Айна покрутила браслет. Він світився однаково по всій довжині.

— І де тут робоча поверхня? — буркнула вона й тицьнула пальцем навмання.

Браслет блимнув синім, з нього вистрілив тонкий промінь і розгорнувся віялом, створивши над зап’ястям дівчини віртуальний 3-D екран. Айна завмерла, пожираючи його очима.

У людей таких технологій не було. Усе, що їм дозволялося, це простенький мобільний зв’язок, радіо й аналогове телебачення, ретельно контрольоване прибульцями. А ось у самих елогімів, за даними Конфронта, було багато чудасій. І зараз у неї на руці одна з них. Диво інопланетної техніки.