— Тому ти нас ненавидиш? — рівний голос увірвався в її свідомість.
Змусив скинути голову й кинути на чоловіка, що сидів поруч, неприязний погляд.
Цього разу вона не встигла заховати емоції. А тому поквапилася реабілітуватися в очах елогіма.
— Я вас не ненавиджу, — вимовила, наголошуючи на слові «вас», — я вас навіть не знаю. Але вдячна за те, що врятували вчора.
Його погляд залишився незмінним, тільки краєчок рота різко сіпнувся вгору:
— Рано дякуєш.
Попереду завиднілися вогні світлофора, і автівка зменшила швидкість. Айна з подивом зрозуміла, що вони вже в Південному кварталі. Вона не помітила, як промайнули останні двадцять хвилин. Сиділа, думала про своє, замість того, щоб розговорити елогіма й хоч щось розпитати в нього!
— Приїхали, — сухо констатував Стікс, заглушаючи двигун. — Це твій дім?
Автомобіль зупинився біля занесеної снігом доріжки, що вела до ґанку.
Айна ковзнула поглядом по сірій будівлі з червоним черепичним дахом. Далі вулицею виднівся частокіл низенької огорожі й темні фігури сусідів, які вийшли на битву зі снігом.
— Мій.
— Ти живеш сама?
У цьому запитанні їй вчулася не порожня цікавість, а конкретний натяк.
Набивається в гості? О, ні, цей номер вона вже проходила.
— У мене є друг, — повідомила ухильно.
— Не той, від якого ти вчора втекла?
Цього Айна не очікувала й тому різко стрепенулася.
— Чому ви так вирішили?..
— Запах, — елогім усміхнувся. Його погляд ковзнув по її обличчю й затримався на сердито стиснутих губах. — Я відчув на тобі запах чоловіка. Він торкався тебе, і тобі не сподобалося?
— Не ваша справа, — пробуркотіла дівчина, відводячи очі.
— Якщо я складу з тобою договір опіки… то буде моя.
Опіка!
Так вони називають контракт, який укладають із людьми. Боже, як смішно і страшно це звучить!
Айна замружилася. До болю стиснула кулаки. Не дай боже їй зараз поглянути на нього. Тоді він точно прочитає в її очах усе, що вона ховає всередині.
Елогімам не відмовляють. Їхні пропозиції приймають зі щенячою усмішкою. Радіють будь-якій увазі. І вона має зараз зобразити наївний захват.
Але щось всередині не давало. Щось стиснуло горло, перекриваючи дихання, і заповнило легені колючим піском.
— Мені… не потрібна ваша опіка, — вичавила Айна крізь зуби. — У мене вже є… опікун.
Їй здалося, що атмосфера в салоні різко змінилася. Щойно елогім був напруженим, у його тоні звучали сталеві нотки, але після її слів раптом розслабився.
Вона розплющила очі.
Він усміхався. Але не криво й холодно, як до цього, а по-хлоп’ячому пустотливо.
— Брешеш, — промовив, констатуючи факт. — Але мені подобається. Йдемо, — він відчинив перед нею дверцята й кивнув у бік будинку. — Хочу подивитися, як ти живеш.
Айна вилізла із салону і підвелася, мружачи очі від яскравого світла.
— Я можу відмовитися?
— Можеш. Але це навряд чи допоможе. Я не змінюю своїх рішень.
— Але я не дала згоди на опіку!
Чорт! Ну чого він до неї прив’язався? Підвіз? Усе, нехай валить у свої хороми й забуде про неї!
— Поки не дала, — слушно зауважив Стікс.
— І не дам ніколи.
— Сумніваюся.
Він сказав це так, ніби питання опіки — уже справа вирішена, і спокійним кроком попрямував до будинку.
Айна кілька хвилин безпорадно спостерігала, як елогім точно танк пре по свіжому снігу. Він вгрузав у ньому майже по коліно, але це анітрохи не хвилювало його. Сніг немов танув перед ним, відступав, розчищав дорогу й лягав на узбіччя двома рівними валами. Як морська вода перед носом потужного лайнера.
Позаду елогіма залишався чорний асфальт. Абсолютно сухий.
Тихо вилаявшись, Айна попрямувала слідом. А що їй ще залишалося? Тільки сподіватися, що вдома нікого немає.
Цю квартирку вони знімали втрьох із Маленою і Розі. Але Малена — яскрава двадцятисемирічна шатенка — завжди була на завданнях. Приїжджала тільки перекантуватися день-другий, відіспатися, зализати душевні рани — і знову зникнути.
Розі нещодавно виповнилося двадцять п’ять. Висока струнка брюнетка з довгим прямим волоссям і азійським обличчям з широкими вилицями. Останнім часом вона почала говорити, що втомилася. Що хоче простого сімейного щастя: маленький будиночок, собаку, чоловіка, дітей. Почала відмовлятися від завдань, посилаючись на погане самопочуття. І все частіше зникати ночами.
Айна не відразу, але запідозрила, що в подруги роман. Розі на всі питання віджартовувалася. Мовляв, ну який роман у наш час? Так, зустрічаюся з деким. Нічого серйозного…
Так, майже нічого.
Дрібниця.
— Айно? — здивований оклик змусив її озирнутися.
За парканом, на сусідній ділянці, стояв Ерн Гравель. Літній чоловік у розхристаній дублянці й в'язаній шапочці, що з’їхала на потилицю. Він встромив лопату в сніг, сперся на держак і дивився на дівчину.
— Доброго ранку, ерне Гравель, — кивнула Айна, поспішаючи пройти повз.
Але старий ніби навмисне чекав, поки вона порівняється з ним.
— Стривай, ти звідки? Чому вдома не ночувала? А це хто з тобою? — примружившись, він підсліпувато втупився їй за плече.
Довелося відповісти.
— Знайомий. Підвіз трохи.
— Чи не елогім часом?
І знову вона не почула кроків. Щойно Стікс був майже біля ґанку, а через подих — уже стоїть у неї за спиною.
Його рука лягла їй на плече. Периферійним зором Айна помітила, як на рукавичці блиснув синій камінь.
— Людино, у тебе питання до моєї підопічної?
Цим тоном, здавалося, можна було заморозити весь океан. А слово «людина» прозвучало з таким презирством, ніби елогім вимовив «черв’як».
Але рука, що лежала у неї на плечі, віддавала теплом. Айна відчувала його навіть через шари одягу.
— Перепрошую, нувере, — Ерн Гравель квапливо опустив голову. — Не знав, що в Айни є покровитель. Я тут придивляюся за нею…
#1742 в Любовні романи
#26 в Любовна фантастика
від ненависті до кохання, протистояння героїв, сильна героїня та владний герой
Відредаговано: 01.11.2021