Глава 6

Прокинулася різко. Розплющила очі й сіла з лунким биттям серця. Проковтнула застряглий у горлі колючий клубок.

Їй здалося, що вона провалилася в сон усього лише на хвилину, але годинник показував п’яту ранку. А у вухах усе ще стояв відгомін звіриного виття.

Такий звук не могло видати людське горло. Але Айна була впевнена, що їй не здалося й не приснилося.

Варто було лише подумати про це, як виття повторилося.

Цього разу воно пролунало з вулиці.

Зіскочивши з ліжка, Айна накинула ковдру на плечі й підійшла до вікна. Визирнула у двір.

За ніч пустку остаточно замело. Свіжий сніг сріблився під світлом місяця, і на ньому темними плямами виділялися відбитки великих звіриних лап.

Вона застигла, дивлячись на них. У голові склалася картинка.

Судячи з усього, звір мчав від стіни дому через пустку величезними стрибками. Його сліди губилися між дерев, де зараз панувала непроглядна темрява.

І знову те саме виття розрізало тишу.

Дівчина здригнулася, щільніше закуталась у ковдру. Її пройняв раптовий озноб.

Звук лунав із того боку, де зник невідомий звір.

Біля окрайка лісу майнула розмита тінь. Величезна, зі здибленою на загривку шерстю. Вона вилетіла з гущавини й приземлилася в сніг на чотири лапи.

Хитнувши головою, Пес жбурнув у сніг розідрану тушу великого лося. З вишкіреної пащі чудовиська падали шматки піни. Очі горіли небезпечним багрянцем, а морду й потужні груди вкривала свіжа кров.

Завивши, Пес підкинув голову вгору. Повернувся в бік будинку. Й Айні на мить здалося, що він відчув її.

Скрикнувши, вона відступила назад. Ледь не заплутавшись у ковдрі й не впавши, сховалася за фіранкою.

Серце зайнялося в тривозі й паніці.

Як цей монстр проник у двір, який охороняється? Як зміг обійти охоронний контур?

Висновок напрошувався сам собою: або його впустив господар маєтку, або він весь цей час був тут. Ручний песик елогіма. Айна його вже чула. Увечері. А вночі нувер Хассель випустив «песика» погуляти.

Остання думка її розлютила. Ненависть до елогімів сколихнулася чорною хвилею.

Айна боялася їх, як будь-яка розумна істота боїться всього, з чим не може впоратися й не може зрозуміти. Боялася й ненавиділа за те, що вони зробили з її маленьким світом.

Тим часом звір загарчав і знову помчав у тінь. На снігу залишилися тільки його сліди, та ще закривавлена туша з випущеними назовні кишками. Від їхнього виду дівчина відчула нудоту. Затиснувши рот рукою, вона кинулася у ванну.

Ледь встигла зігнутися над раковиною, як порожній шлунок звело болючим спазмом.

Кілька хвилин її вивертало навиворіт. Рот наповнив смак жовчі, перед очима все попливло від сліз.

Те ж саме могло статися і з нею, якби вона потрапила в лапи Псів. З однією лише різницею: перш ніж зжерти її тіло, вони б зжерли її розум.

Віддихавшись, Айна відкрила холодну воду. Вмилася й напилася з-під крана. Кожен ковток давався важко. Руки нервово тремтіли, а пальці були такими холодними, що вона їх майже не відчувала.

Трохи оговтавшись, втупилася у своє віддзеркалення.

Потрібно забиратися з цього дому. Дочекатися, коли посвітлішає, і забиратися. Проблема лише в тому, що довго доведеться чекати.

Пси не люблять сонячне світло. Точніше, ультрафіолетові промені, які якимось чином вражають їхню нервову систему аж до смертельного кінця. Тому цих тварюк складно зустріти на вулицях влітку або навесні, коли цілодобово панує полярний день, а сонце не сходить із неба. Але з приходом холодів усе змінюється. Дні стають коротшими, ночі — довшими. Починається Темний Гін — час Псів.

Уряд оголошує комендантську годину. Батьки ховають своїх доньок за товстими стінами. Але навіть це не гарантує повну безпеку. Пси здатні перестрибнути триметровий паркан, влізти прямовисною стіною, стрибнути з висоти п’ятнадцяти метрів і приземлитися без шкоди для свого здоров’я. Зупинити їх може тільки ультрафіолетовий охоронний контур. Або сонячне світло. Тому на всіх вулицях Ермена, де живуть люди, стоять ультрафіолетові прожектори.

Але там, де живуть елогіми, ці прожектори не потрібні…

Розуміючи, що більше не зможе заснути, Айна повернулася в кімнату й почала одягатися. Погляд зачепився за телефон, що лежав на тумбочці біля ліжка. Учора вона його вимкнула. Не хотіла ні з ким розмовляти. Особливо із Семом.

І зараз вона ні за що не зателефонує йому.

Ні йому, ні Розі.

Айна розуміла, що їй потрібна допомога. Самій їй звідси не вибратися. Потрібен хтось з автомобілем, хто зможе приїхати за нею й забрати.

Серед її оточення автомобіль був тільки в однієї людини, не рахуючи Сема. В інший час вона вважала б за краще не звертатися до нього.

Хоча… Це він винен, що вона потрапила сюди. Ось нехай і рятує!

Айна увімкнула телефон. Пальці самі набрали знайомий номер. У слухавці почулися гудки.

З завмиранням серця вона слухала їх і рахувала. …П’ять… сім… на восьмому, зв’язок обірветься. Може, це й на краще.

Але перш ніж це сталося, слухавку на тому кінці зняли:

— Айно? Ти де?

Голос Філа звучав чітко і ясно, ніби він і не спав.

— Привіт… — вона стиснула телефон так, що побіліли кісточки пальців. — Мені потрібна твоя допомога. Можеш мене забрати?

— Кажи адресу. Я виїжджаю.

— Тут Пси. Ціла зграя. Краще візьми когось ще…

— Я сам вирішу, що краще. Адреса!

У цьому весь Філ. Чує тільки себе.

Айна зітхнула:

— Не знаю точно. Десь на Західному шосе. Триповерховий маєток, що прилягає до лісу.

У відповідь пролунала тиха лайка.

— Як тебе туди занесло? Це ж за шість кварталів від твого дому!

— Так сталося.

Вона не хотіла пояснювати, що коли втекла від нього, стрибнула в перший-ліпший омнібус. Була дуже зла й не відразу зрозуміла, що їде в інший бік. А коли зрозуміла, було пізно що-небудь змінити.

— Гаразд, не вимикай телефон. Я бачу тебе на мапі… Чорт!