Глава 3

Останню фразу він вимовив, уже відвернувшись і прямуючи до буфету.

Високий, витончено складений, як будь-який елогім, він рухався з плавною грацією хижака — безшумно й майже невагомо. Але водночас пісочні брюки й блакитна сорочка навипуск не приховували тренованих м’язів.

Айна знала: уся ця м’якість і крихкість дуже оманливі. Колись люди піймалися на ці хитрощі.

Вона підвелася, продовжуючи свердлити його недовірливим поглядом. Звичним жестом провела руками по голові, збираючи волосся назад у пучок.

— Залиш, — пролунав тихий голос.

Як? Він навіть не озирнувся!

Вона розгублено опустила руки.

— Йди сюди.

Хассель не підвищив голос, навпаки, говорив дуже тихо, спокійно. Але від його низького, трохи хриплого тембру в Айни всередині все скрутилось у клубок. І не було жодного шансу не підкоритися. Цей голос пов’язав її волю.

Вона наблизилася до елогіма. Невпевнено завмерла, не доходячи двох кроків.

Чоловік чаклував над келихами.

— Знаєш, — заговорив, усе так само не дивлячись на неї, — мені здається, вино — це найкраще, що створили люди.

Він розвернувся і простягнув їй келих. Його обличчя залишалося спокійним. Погляд — безпристрасним.

— А ти як гадаєш?

Вона не відразу зрозуміла, що запитання адресоване їй. Задивилася в його очі.

Прийшовши до тями, квапливо схопила запропонований келих. Він виявився доволі гарячим. Від червоної рідини в ньому здіймався аромат цитруса і гвоздики.

— Що це? — здивовано кліпнула.

— Глінтвейн, — Хассель знизав плечима. — Здається, так його називаєте ви.

Ви — це люди.

— Т-так… здається…

— Як тебе звати?

— Айна.

— Миле ім’я. Скільки тобі років?

— Двадцять… три…

Айна не знала, як реагувати. Елогім зробив їй, людинці, глінтвейн? Уже те, що він впустив її в дім і запропонував напій — все, на що можна було сподіватися. Вона не може вимагати більшого.

Але ось він, келих у її руках, пестить теплом змерзлі пальці.

— Пий. Тобі ж треба зігрітися? — у голосі елогіма було чути питання. — Ви, люди, нестійкі до коливань температури.

Під його уважним поглядом вона зробила кілька ковтків. І зрозуміла, що він має рацію. Їй просто необхідно зігрітися. Попри доволі тепле повітря, її все ще продовжував бити озноб.

Гаряча рідина з терпким смаком і пряним ароматом наповнила рот. Ковзнула стравоходом в шлунок, й Айна полегшено зітхнула.

Внутрішній холод змінився теплом.

— Сідай, — нувер Хассель кивнув на одне з крісел біля каміна. — Ближче до вогню. Розкажеш, як ти опинилася на вулиці в такий пізній час. І чому в тебе досі немає чоловіка.

***

Останнє запитання ввігнало Айну в ступор.

Як він дізнався? Як Пси, з запаху, чи що?

Дивлячись на елогіма з побоюванням, вона все-таки опустилася в запропоноване крісло. Напружена, ладна будь-якої миті схопитися й бігти. Нервово стиснула келих.

Але бігти нікуди, а господар дому дивиться й чекає на відповідь. Недбало грає келихом із червоною тягучою рідиною. Так, що виблискує синій камінь на тонкому мізинці.

Айна мимоволі замилувалася перснем. Чиста, прозора глибина каменя притягувала погляд, кожна грань відбивала сотню кольорів та відтінків. З першого погляду зрозуміло, що цей скарб коштує шалених грошей. І він набагато цінніший, ніж життя однієї людинки.

— Я слухаю, — голос Хасселя обірвав її думки.

Айна спробувала скласти губи в усмішку.

Чорт, чому вона так нервує? Він же їй нічого не зробив!

— Вибачте, замислилася.

Для хоробрості ще ковтнула вина. Воно розтеклося венами пряним теплом. Й Айна нарешті змогла усміхнутися:

— Я затрималася в гостях.

— Це я вже чув. У кого ти гостювала?

— У тітки, — вона запнулася, здивована новим запитанням. Навіщо йому такі подробиці? — Переплутала омнібуси й випадково опинилася тут.

— Чому не взяла таксі?

Вона хмикнула і прикрилася келихом.

Від вина в голові стало легко. Та й тепло каміна налаштовувало на те, щоб трохи розслабитися.

— Я не настільки багата, — зізналася дівчина.

— І ніхто з чоловіків тебе не провів?

— Як бачите, — вона розвела руками.

На її щоках заграв гарячий рум’янець.

Айна поставила келих і притиснула долоні до щік.

— Щоки горять, — прошепотіла у відповідь на погляд елогіма. — Напевно, від вина.

— Воно слабке. Чому в тебе немає чоловіка?

— Ну, так… не склалося.

Не розповідати ж йому про Філа і його ідіотську спробу переспати з нею, прикриваючись турботою?

Варто було Айні згадати цю неприємну мить, як загула долоня. Та сама, якою вона заліпила ляпаса своєму невдалому прихильнику.

Філіп Беннет був їй як брат. І він ніколи не дозволяв собі перейти ту межу, що позначила Айна.

Ніколи. До сьогоднішнього вечора.

Спогади нахлинули неприємним потоком. І дівчина не стрималася, скривилася. А потім одним махом допила остиглий глінтвейн.

— Я ще не зустріла «свого» чоловіка, — усміхнулася, ставлячи порожній келих.

Хассель теж відставив келих. Його проникливий погляд пройшовся Айною, зазначаючи всі зміни.

— Ти ж знаєш, що сама привернула зграю Псів? Комендантська година однозначна і спрямована на те, щоб захистити від небезпеки таких, як ти.

— Незайманих, хочете сказати? — фиркнула дівчина, уже не відчуваючи перед елогімом колишнього трепету.

Напевно, це вино винне. А ще цей камін. І м’яке крісло. І трохи приглушене світло. І, звичайно ж, теплі хутряні капці, у яких її ноги просто розкошують.

— Незайманих, — повторив луною господар дому і трохи подався вперед.

Крила його тонкого носа ледь помітно затріпотіли.

Хассель простягнув руку до обличчя гості, але не торкнувся. Його пальці завмерли на відстані міліметра. Мить — і рука опустилася. Чоловік видихнув крізь зціплені зуби й відкинувся на спинку крісла.