Глава 2

Айна трохи забарилася, озираючись на всі боки. Такої розкоші вона ще не зустрічала. Ким би не був власник маєтку, він явно не відчував потреби в грошах. Чого тільки вартий блакитний китайський нефрит. Рідкісний камінь, з якого в старовину тесали трони для імператорів Піднебесної імперії. А тут він лежить у неї під ногами! Або колони з малахіту, покриті неповторним візерунком, створеним самою природою.

— Ну що ґав ловиш? Ходімо!

Ледве встигаючи за своїм провідником, дівчина перетнула хол. Тут починалася сходи, що вели на другий поверх, під ними темніли вузькі дверцята. Чоловік відчинив їх і коротко рикнув:

— Роздягайся!

Айна розгублено зазирнула всередину, потім втупилася в нього.

Приміщення було маленьким, вузьким, призначеним для господарських потреб. І всю його скромну площу займали відра і швабри.

— Р-роздягатися? — перепитала вона.

І мимоволі стиснула рукою мокрий комір.

Від тепла сніг розтанув і вбрався в куртку. Але це ще пів біди. Під час божевільного бігу вона набрала снігу в чоботи. Він теж розтанув, і зараз вона відчувала, як вода хлюпає між пальців під час кожного кроку.

Айна з радістю скинула б мокрі ганчірки й залізла в гарячу ванну. А потім би випила липовий чай із медом і закуталась у ватяну ковдру. Вона неодмінно зробила б усе це, якби була вдома.

Але тут…

— Куртку знімай! І взуття!

Чоловік скривився.

Зрозумівши, що роздягатися догола від неї ніхто не вимагає, Айна стягнула мокру куртку й позбулася чобіт.

— Шкарпетки теж знімай! — незнайомець пхнув їй чоловічі капці. — Ось же морока!

Дівчина підкорилася.

Не знаючи, що робити зі шкарпетками, згорнула в клубок і засунула в лівий чобіт.

— Тільки не викидайте, — попросила про всяк випадок. — Мені їх подруга зв’язала.

— Буду я ще твоїм ганчір’ям займатися, — пирхнув чоловік. — Йдемо.

Вони попрямували сходами вгору. Тільки тоді в Айни в голові клацнула потрібна кнопка.

— Це ваш дім? — вона з підозрою дивилася на незнайомця.

— Ні, нувера Хасселя. Я всього лише охоронець. До речі, Джино Раміно, для тебе ерн Раміно.

— А… Айна…

Вона незграбно запнулася об сходинку, а всередині все стислося від розуміння.

Її занесло в дім елогіма. Тільки їх називають нуверами. У перекладі з їхньої мови нувер — це той, хто стоїть над ернамі — людьми. Вища істота.

***

— Тобі сюди, — буркнув Джино, залишаючи Айну біля різьблених дверей.

І не поспішаючи пішов вниз.

Дівчина застигла стовпом. Її погляд прикипів до відблисків світла, що грало на лакованій чорній поверхні. Ковзнув вгору, чіпляючись за завитки філігранного різьблення, потім вниз і зупинився на ручці. Та була зроблена у вигляді квітки з золотистого металу, у центрі якого виблискував і переливався прозоро-блакитний камінь.

Чорне дерево, золото й топаз.

Для онуки ювеліра було нескладно відрізнити дорогоцінний камінь від звичайного скла. Те, що вона зараз бачила, бути склом ніяк не могло.

Усвідомивши це, вона мимоволі зробила крок назад, до сходів. Озирнулася розгублено.

Може, втекти?

Але куди? Там, за ворітьми маєтку на неї чекає вірна смерть. Доведеться увійти в ці двері й зустрітися з тим, хто дозволив її впустити. Засвідчити йому свою глибоку пошану й, певна річ, вдячність за порятунок свого нікчемного життя.

Ця думка змусила Айну пересмикнути плечима. У глибині душі спалахнув гнів.

Елогіми! Усі біди від них. Це вони привели із собою тих страшних тварюк. А тепер їй доведеться дякувати одному з них за те, що сталося з його ж вини!

Гнів додав сміливості. Зціпивши зуби, Айна схопилася за ручку і штовхнула двері.

Зробила крок через поріг, спідлоба оглядаючи кімнату. Але з першого погляду господаря не знайшла.

Тут теж усе кричало про незліченне багатство. Панелі на стінах, картини у важких рамах, білосніжний килим зі шкури полярного ведмедя з лапами й головою. Прикрашений малахітом камін…

Здається, власник маєтку небайдужий до цього каменю.

Погляд дівчини зачепився за крісло біля каміна. З порога вона бачила тільки високу спинку, але варто було поглянути в його бік, як серце впало в п’яти. Спрацювала інтуїція.

Ким би не був господар дому, він там. У кріслі.

І ніби у відповідь на її сумбурні думки, крісло повільно розвернулося.

***

Для Стікса Хасселя людські жінки були чимось на зразок забороненого плоду. Як солодкий десерт для діабетика. Начебто й хочеться нестерпно, але розумієш, що це собі на шкоду.

Щоправда, у випадку Стікса не стільки собі, скільки випадковій красуні, що потрапила в його ліжко. Одна жінка — одна солодка ніч. А на ранок одне жіноче тіло.

Він заспокоював себе тим, що вони вмирають щасливими. Пестив до останнього подиху, який випивав із поцілунком. І вони дійсно відходили в інший світ з усмішкою на вустах, деякі все ще здригаючись в оргазмі.

Стікс був вдячним кожній із них за подаровані миті. За ніжність, чуттєвість і зворушливу покірність, якої немає й ніколи не буде в жінок його раси.

І ненавидів свій дар. Або, точніше, прокляття.

Іноді таке траплялося. Найсильніших своїх дітей Тенганар позначав особливо. Це було величезною рідкістю й дуже цінувалося в певних колах. Але Стікс із радістю обміняв би «подарунок» на можливість жити простим життям.

На можливість торкатися жінки й знати, що вона не помре після цього. На можливість чіпати пелюстки квітки й не бачити, як вони осипаються. На можливість погладити собаку… і почути заливистий гавкіт замість передсмертного хрипу.

Він був тим, хто носив титул третього Лорда Смерті. Тим, кого одноплемінники охрестили Катом. Тим, на кого навіть Префект дивився зі страхом і повагою. Тому що такі, як Стікс, були каральною рукою самого Кесаря.

Плеснувши вина в кришталевий келих, він зробив ковток. Опустився в крісло навпроти каміна й завмер, спостерігаючи за полум’ям.