Глава 10

АРІНА

Ковальський витримує паузу, яка лоскоче мої і без того розхитані нерви. Розумію, що я солідно потрапила, але прийняти це ніяк не можу. І на брата ображатися не можу, бо ж не знаю, якими він емоціями керувався, як і не знаю, що трапилося насправді. Тому захищатиму його до останнього.

— Отож, лялечко. В цьому домі та для всіх ти моя коханка. Це твій статус. Поки ти гратимеш роль моєї дівчини... А деталі тобі не потрібні. Мені так потрібно, і ти мені підіграєш. Це буде маленькою компенсацією за вчинок твого нерозумного брата. — мій шок у шоку від такої заяви. Я на це погоджуватися не готова, але вирішую все ж дослухати банкіра до кінця. — Отож, не знаю, який там стався в тебе збій в мізках, але це ти повинна запам’ятати. Ми познайомилися в нічному клубі...

Різко підіймаю очі на чоловіка і невдоволено кидаю.

— Я не вештаюся по нічних клубах.

— Ти... — зривається чоловік і одразу замовкає, великими очима дивлячись на мене. — В сенсі ти не вештаєшся по нічних клубах?!

В його очах, як і в голосі, повно нерозуміння.

— Без сенсу, Даміре Ернестовичу. Я не відвідую такі заклади. І не питайте, чому.

— Гаразд, — сухо кидає він і продовжує. — Тоді ми познайомилися на пішохідному переході. — Ти мало не потрапила мені під колеса, місяць тому. І сьогодні ми зустрілися вдруге...

— Як романтично... — фиркаю я і одразу зі сарказмом додаю. — Одразу видно, що в школі ви твори на двієчку писали.

Захоплення, яке в цю ж мить з’явилося на обличчі банкіра, важко передати. А мене прорвало на сміх, ледь стрималася, аби не розсміятися йому в обличчя. Все. Справді після цих подій потрібно до психіатра. Але, зловивши злючий погляд чоловіка на собі, вся зіщулююся, бо можу тільки уявити, як зараз цей суворий брутальний мен буде горланити.

— А ти на скільки твори писала? — низьким невдоволеним басом цікавиться він.

— Як мінімум на десятку. — кажу це з неабиякою гордістю.

— Тоді тобі й карти в руки: вигадаєш, як ми з тобою познайомилися, і ще й мені розповіси. Тільки не треба мімішного мила.

Складаю вуста трубочкою. Я наче за вдачею спокійна, але рівно доти, доки мене не чіпають. Бо якщо мене розсердити, то в мені прокидається жахливий холерик.

— А мімішного мила і не вийде, пане Ковальський. Наша сьогоднішня зустріч вийшла мега яскравою. Майже трилер. З пострілами, погонею поліції, зрештою незаконним утриманням мене, — це майже кримінальна сага виходить. — зволожую вуста та додаю. — Тож не потрібно брехні, тим більше, що я її терпіти не можу. Людям краще казати правду.

— Така правда нікому не потрібна, — шипить банкір. — Отож, годі мудрувати, історія така: я побачив тебе в одному з торгових центрів. Ти налетіла на мене, ледь не збила з ніг, та вкрала моє серце. Середньостатистична і навіть правдива історія. В яку охоче, без зайвих запитань, повірять всі.

Я, зміривши чоловіка, не втримую хі-хі і одразу питаю.

— То з якою швидкістю я мала нестися на таку гору м’язів, щоб звалити з ніг.

— От, Боги! — зітхає банкір, звівши очі догори. — За що мені така кара? Одне гроші вкрало, інше корчить із себе припарене. Це у вас це, що сімейне?

— Що саме? — уточнюю.

— Придуркуватість.

— Ага.

Це єдине, що можу сказати, бо мене пробиває на істеричний сміх, аж до сліз. І я ловлю себе на тому, що мені подобається драконити цього чоловіка. Мені подобається, як швидко він виходить із себе.

— Бачу, тобі весело! — шипить роздратовано він. — Ну-ну.

— Перепрошую, Даміре Ернестовичу, але це все ви. — заспокоївшись, холодно кидаю.

Чоловік шумно зітхає і з хвилину, пильно дивлячись на мене, питає.

— Ти завжди така?

— Яка? — питаю, але він мовчить, тому здогадуюся, що він хотів запитати. — Притрушена? Це ви хотіли спитати? — видихаю. — Не завжди. В складних ситуаціях зазвичай плачу і в безвихідних сміюся. Така реакція мого організму. Чи може ви розраховували, що я впаду на коліна і молитиму вас про пощаду?! — знизую плечима і на емоціях продовжую. — Я перед вами ні в чому не винна. І за свого брата теж відповідати не можу. Ми обоє дорослі люди, і кожен несе відповідальність сам. Чи може не так?

Ковальський стоїть навпроти, втупившись в мене проникливим поглядом. Можливо, мої слова йому не подобаються. Але це його проблеми, я сказала правду. І мені байдуже, яке він прийме рішення, одне я знаю точно: він мене не відпустить.