Глава 9

АРІНА

Буквально за лічені хвилини опиняємося в розкішному маєтку. Я можу лише нервово ковтнути. Бо тут небачена досі мною розкіш. Тільки Ковальський увійшов у будинок, його одразу зустрічає чоловік у костюмі. Приємним тоном вітається зі мною та звітує перед своїм господарем.

— Даміре Ернестовичу, кімната для Аріни Іванівни готова. Ми облаштували все, як ви просили. — він розгублено зиркає на нас і питає: — Перепрошую, а де речі чарівної пані?

Єдине, що я можу, це лише кліпати нарощеними віями і молитися, аби вони не обсипалися. Бо я їх наростила вперше і, схоже, востаннє. Адже очі сльозяться постійно, ще й шалений дискомфорт мучить.

— Андрію Семеновичу, Аріна Іванівна не встигла зібрати свої речі сьогодні. Тому ми це виправимо завтра. А зараз покоївки можуть відпочивати. — віддає холодний наказ Ковальський і в цю ж мить просить: — А зараз розпорядіться, аби подали вечерю.

— Так, звичайно. — киває чоловік та йде від нас.

— Аріно, йди за мною, — холодно наказує мені господар цих реально президентських апартаментів.

Мовчки йду за ним. Пройшовши розкішну вітальню з каміном та численною кількістю м’яких крісел та соф, опиняємося біля чорних двостулкових дверей. Ковальський прочиняє їх і, увійшовши першим всередину, вмикає світло та оглядається за мною.

— Проходь. Присідай, де тобі зручно. І послухай мене. Перебивати небажано. Якщо будуть питання, поставиш їх потім.

Набираю повні легені повітря. Звісно, він звик, щоб його всі слухали. Господар життя, а не аби хто. А я для нього хто, та ніхто. Хоча не впевнена, що змовчу, якщо він зліпить щось таке, що мене не буде влаштовувати.

Я присідаю на край біленького шкіряного дивана і здригаюся від холоду. У кімнаті тепло, але я розумію, що мене морозить від нервової напруги.

— Тобі холодно? — раптом цікавиться чоловік та йде зачиняти вікно.

— Ні. — лише відмахуюся.

— Тобі чому тремтиш? — через плече цікавиться він.

— Кайфую від ситуації. — роздратовано відповідаю. — Можна подумати, мене щодня викрадають відомі люди та звинувачують у тому, чого я не робила.

Ковальський оглядається й невдоволено шипить.

— За це скажи спасибі своєму братику. А тепер годі іронії. Просто вислухай мене, а ще запам’ятай, що я скажу...

— Може, запишете? — перебиваю чоловіка. — Після сьогоднішніх подій мізки склеїлися. Не можу вам нічого обіцяти. Моя карта пам’яті у мізках перевантажена.

Чоловік на мої слова хмикає і, підійшовши, зупиняється навпроти мене. Я ж не можу зрозуміти, що коїться зі мною, бо мій страх змішався з байдужістю. Дивні відчуття блукають тілом.

— Бачу, з почуттям гумору все гаразд, тож якщо твій Windows в мізках дав збій, то це точно ненадовго.

Я підіймаю спантеличений погляд на чоловіка. Його дотепність вражає, але слова?! Слова змушують справді слухати.

— Гаразд, сьогодні надто вантажити тебе не буду. Але все ж запам’ятай. Ти в моєму домі не як гостя, не як сестра злочинця, не як підозрювана, ти тут, як моя коханка...

— Що? — шиплю шоковано я, ледь не квадратними очима дивлячись на чоловіка. Всидіти не можу, тому підіймаюся. — Ви взагалі адекватні, яка іще...

— Присядь і послухай! — роздратовано волає чоловік. — І підвищувати голос не потрібно, слабкій статі це не личить. Ти ж не мужлан у спідниці...

— Я взагалі-то в штанах. — перебиваю чоловіка.

Він нервово видихає і наказує.

— Просто мовчи і слухай, якщо не хочеш, аби я тобі пояснив все іншим способом, бо день, зауваж, в мене теж був не з дуже хороших. Не кожного дня доводиться шукати кошти, які вкрав якийсь відморожений недоумок.

Стискаю жовна і опускаю очі. Серце у грудях гуде, мов навіжене. Ковальський знову вирішив нагадати, чому я тут. Зітхаю, але його пропозиція для мене шок. Навіть у такій ситуації, я не буду йому коханкою. Хай краще віддасть мене поліції, а собі в коханки пошукає когось іншого. Бо я на таку мерзенність не погоджуся ніколи. Хоча дивно, щойно вдавав із себе благородного, а тут така пропозиція. Щось не сходиться. Але щось зрозуміти не можу, тож напевно марно намагатися.